– То як няні платити, чужій людині, то вам все підходить, а як мені, бабусі близнюків, то це занадто!?, – сказала я дітям за круглим столом. Ну наглості їхній немає меж, чесне слово. І щоб ви розуміли, син з невісткою вибрали варіант няні, бо давати гроші мені – якось їм невдобно!

– Мамо, коли ти вже приймеш остаточне рішення? Ти ж обіцяла подумати, – голос Сергія лунав невдоволено.

– А що вирішувати? Синок, я все життя працювала, тепер хочу трохи спокою, – я обережно відповідала, але відчувала, що ця розмова буде нелегкою.

– Ось ви і будете спокійні з онуками! – втрутилася невістка Марина. – Я якраз планую виходити на роботу, а для хлопчиків буде краще бути з бабусею, ніж із чужими людьми.

Я зітхнула. Онуки, Назар і Тарас, були чудовими хлопчаками. Але близнюкам лише півтора року, і це вимагало величезних сил.

– Маринко, а ви не думали про няню? Я розумію, що ви довіряєте мені, але в мене свої плани, – я сказала це обережно, хоча знала, що мене не почують.

Сергій глянув на мене з легким роздратуванням.

– Мамо, ти сама сказала, що на пенсії плануєш бути вдома. Що тобі заважає допомогти?

– Мої сили та мій час. Я не хочу сидіти вдома тільки для того, щоб стати безкоштовною нянею.

– Ти так говориш, ніби тобі байдуже, – промовила Марина, ледь стримуючи сльози.

Це був ляпас. Як бабуся, я любила онуків усім серцем. Але хіба це справедливо – перекладати на мене повну відповідальність за них?

Минуло кілька днів, і я вирішила поговорити з подругою Галиною. Вона вже кілька років була на пенсії й виглядала неймовірно щасливою.

– Галино, у мене таке враження, ніби мене поставили перед фактом. Марина й Сергій вирішили, що я маю стати нянею їхніх дітей, а мені навіть слова не дали сказати.

– А ти їм сказала, як почуваєшся?

– Намагаюся, але вони не чують. Вважають, що я маю допомагати, бо це сім’я.

– Сім’я – це розуміння і повага, а не примус. Скажи їм, що якщо вони хочуть, щоб ти працювала, нехай платять.

Я задумалася. Це було логічно, але водночас… Як це сприйме мій син?

Наступного тижня я зібралася з силами й запросила Сергія та Марину на розмову.

– Я вирішила, – почала я, коли всі сіли за стіл. – Я можу допомагати з Назаром і Тарасом, але не щодня й не без обговорення умов.

Марина з Сергієм переглянулися.

– Що ти маєш на увазі? – обережно спитав син.

– Якщо ви хочете, щоб я працювала як няня, то мусите платити. Це чесно.

– Мамо, це просто неймовірно! Ти ж бабуся! – обурився Сергій.

– Так, але й бабуся має право на власне життя, – я спокійно відповіла. – Я люблю онуків, але догляд за ними – це робота, яка вимагає часу, сил і здоров’я.

Кілька секунд за столом панувала напружена тиша. Потім Марина вставила:

– Ми знайдемо няню.

Вони пішли з відчуттям образи. А я залишилася сама з думками, чи правильно вчинила.

Читачі, як би ви вчинили на моєму місці? Чи повинна бабуся жертвувати своїми планами заради онуків? Де межа між допомогою й самопожертвою?

Джерело