– То як день народження в Валиних дітей, то ви ґонорово тисячкою вітаєте, ще й в придачу щось цікаве купуєте, а як онукам сина прийшлось, то ви по 500 гривень вручили, і то, таке було відчуття, що ви на “здачу” чекали, бо таким поглядом плачучим на них дивилися, – сказала мені невістка на одному подиху.

Я ледь не стерпла. Як тільки язик повернувся таке сказати?

– Лідо, ти ж знаєш, що в березні в нас дуже багато іменинників. І ваших двоє, і в Віктора, твого чоловіка, а мого сина, і в свахи моєї, ще й ювілей був цього року, і на подарунок ми всією ріднею скидалися. А ти думаєш, в мене пенсія – бездонна бочка?

Невістка притихла, але було видно, що вона ображена.

Просто онуки від дочки народилися в лютому і листопаді, і поруч ніяких свят ні в кого немає. В цей час я при грошах, а коли в один місяць треба всіх і зразу вітати, то ви мене вибачте, я стільки не настарчу.

Я глянула на Ліду і аж у середині похололо. Стоїть, руки в боки вперла, губи скривила – ображена! Це ж треба було таке видумати!

– Лідо, ти серйозно? – не стрималась я. – Ти зараз справді на мене ображаєшся через те, що онукам від Віктора по 500 гривень дісталося?

Невістка мовчки дивилася на мене, а потім хмикнула.

– Та я ж не собі, я за дітей, – сказала, насупившись.

– Ви їх, виходить, менше любите, ніж онуків від Валентини.

Я аж руками сплеснула.

– Ну от скажи, Лідо, як у тебе язик повернувся таке сказати? Хіба я колись ділила онуків? Хіба колись обділила ваших дітей?

Вона глянула скоса, мовби хотіла ще щось сказати, але промовчала.

– Так, – продовжила я, – дійсно, на день народження дочкиної малої я дала тисячу гривень і ще купила гарну книжку. Але тоді у мене були гроші! Бо не треба було відразу чотирьох людей вітати. А зараз у мене бюджет тріщить по швах!

Ліда зітхнула, але все одно дивилася з-під лоба.

– Ну, я ж кажу, я не собі…

– Та яка різниця, кому?! – не витримала я. – Ти зараз стоїш і звинувачуєш мене в тому, що я менше люблю твоїх дітей! Це ж абсурд!

Вона відвела очі, почала витирати руки об фартух.

– Просто неприємно, – пробурмотіла.

– А мені, Лідо, приємно? – я відчула, як у мене аж руки затрусилися від образи. – Стільки років я вам допомагала, як могла. Скільки разів брала ваших дітей на літо, щоб ви відпочили? Скільки разів купувала їм одежу, подарунки просто так, без свята? І що, все це вже забулося?

Вона мовчала.

– А тепер виходить, що через 500 гривень я стала для вас скупою бабою, яка не любить своїх онуків?

Ліда глянула на мене, і я побачила, що вона трохи знітилася.

– Ну, не так… – почала було вона, але я її перебила.

– А як?! Як інакше? Ти ж сама сказала, що ми “ґонорово” вітали дитину Валентини, а ваших – як-небудь. Ну добре, давай розберемося! Дочка живе далеко, її дітей я рідко бачу. І коли є нагода привітати, я хочу зробити це красиво. А ваших я і так постійно балую! То цукерки, то якийсь подарунок, то гроші на морозиво. І що, ти думаєш, що я про них менше дбаю?

Ліда зітхнула, а потім раптом глянула на мене з якимось докором.

– Просто… Мені здалося несправедливо.

Я відчула, як всередині все скипає.

– Та яка тут несправедливість, Лідо?! Це життя! От ти думаєш, що я прямо зобов’язана кожного вітати однаково, незалежно від обставин?

Ліда знову опустила очі.

– Та ні… Просто… Ви ж знаєте, Віктор теж звернув увагу.

Я аж присіла.

– Віктор?! Отже, це не тільки твоя образа, а ще й його?

Ліда кивнула.

– Так він сам нічого не казав, але я бачу, що йому прикро.

Я обхопила голову руками.

– Оце так! – не витримала я. – То, виходить, мій рідний син думає, що я його дітей не люблю?!

Ліда не знала, що сказати.

– Ну, може, не прямо так, але…

Я махнула рукою.

– Та годі вже! Я навіть не знаю, що мені тепер робити. Чи треба тепер рахувати кожну копійку, щоб всі отримували однаково? Чи взагалі припинити дарувати, щоб ні в кого не було зайвих питань?

Ліда зітхнула.

– Та ну… Ви ж не перестанете.

Я глянула на неї.

– Ну, не знаю, Лідо. От що мені тепер робити? Як ділити подарунки, щоб нікого не образити?

Джерело