Ігор Степанович, чоловік поважного віку з сивиною на скронях, стояв на порозі свого старого будинку. Його обличчя палахкотіло гнівом, а руки тремтіли, коли він вигукнув ті слова, які давно тримав у собі:

— То я тобі гроші висилав, щоб ти сама все в свій рот пхала, а від онуків цукерки ховала! Та світ би краще завалився, ніж я з тобою колись одружився! Швидко збирай речі і геть з хати, щоб духу твого не було! — його голос гримів, як грім перед бурею.

Віра, його дружина, стояла в кухні, тримаючи в руках дерев’яну ложку, якою щойно помішувала борщ. Її обличчя спочатку зблідло, а потім спалахнуло обуренням.

Вона кинула ложку на стіл, і та грюкнула об дерев’яну поверхню, розливаючи червоний сік по скатертині.

— Ти що, Ігоре, зовсім розум втратив? — відповіла вона, її голос тремтів від образи. — Я тобі сорок років життя віддала, дітей виростила, онуків доглядаю, а ти мені таке кажеш?

Цукерки ховала? Та я їх для малих берегла, щоб не об’їлися, а ти мене звинувачуєш, наче злодійку якусь!

Ігор Степанович не відповів. Він лише грюкнув дверима так, що шибки задзвеніли, і вийшов надвір. Його старенький “Жигуль” стояв біля хвіртки, готовий відвезти його в місто, де він працював на будівництві.

Віра залишилася стояти посеред кухні, її очі наповнилися сльозами, але вона швидко витерла їх рукавом і пробурмотіла:

— Ну й іди, старий дурень. Побачу, як ти без мене впораєшся.

Ця сварка не була першою в їхньому подружжі, але цього разу вона здалася Вірі якоюсь остаточною. Ігор Степанович і Віра прожили разом сорок років, виховали двох синів, дочекалися трьох онуків.

Їхнє життя в селі було простим, але не без труднощів. Ігор часто їздив на заробітки, залишаючи Віру саму з господарством.

Вона не скаржилася — звикла до важкої роботи, до того, що доводиться тримати все на своїх плечах. Але останнім часом Ігор став дратівливим, його слова ставали все гострішими, а звинувачення — безпідставними.

Цього разу причиною сварки стали цукерки. Тиждень тому Віра купила кілька пачок солодощів для онуків, які приїжджали на вихідні.

Але, знаючи, що малі можуть об’їстися, вона сховала частину в комоді, щоб видавати потроху. Ігор, повернувшись з міста, побачив, як Віра ховає пакет, і вирішив, що вона тримає солодощі для себе.

Це було лише приводом — справжня причина його гніву ховалася глибше.

— Ти думаєш, я не бачу, як ти на мене дивишся? — кричав він за день до цього, коли Віра попросила його допомогти з городом. — Наче я тобі чужий! Все тобі не так, все тобі не подобається!

— Ігоре, та що ти верзеш? — обурювалася Віра. — Я тебе прошу город полити, бо спина болить, а ти мені цілу лекцію читаєш!

Ці дрібні суперечки накопичувалися, як сніг перед лавинами. І ось тепер Ігор видав свій ультиматум. Віра стояла в кухні, дивлячись на двері, які він грюкнув, і відчувала, як всередині наростає клубок образи й страху.

“А що, як він серйозно?” — подумала вона.

Новина про сварку швидко розлетілася селом. Підлісся було невеликим — тут усі знали одне одного, і кожна подія ставала приводом для пліток.

Сусідка Марія, яка саме проходила повз хату, почула крики й одразу побігла до крамниці, де зібралися місцеві жіночки.

— Чули? Ігор Віру з хати виганяє! — захекано повідомила Марія, поправляючи хустку. — Каже, щоб вона речі збирала, бо він її більше терпіти не хоче!

— Та ти що? — ахнула Ганна, продавчиня. — Вони ж сорок років разом, як це так?

— А я кажу, що Ігор давно сам не свій, — додала старенька баба Олена, яка сиділа на лавці біля крамниці. — То в місті пропадає, то повертається злий. Може, там у нього хтось є?

— Ой, не кажи такого, Олено, — перебила Ганна. — Віра ж свята жінка, все для сім’ї робить. Як він посмів її так образити?

Тим часом Віра не знала про ці розмови. Вона сіла за стіл, налила собі чаю і спробувала заспокоїтися. У голові крутилися спогади: як вони з Ігорем молоді танцювали на весіллі, як будували цю хату власними руками, як раділи, коли появилися сини.

“Невже це все було марно?” — думала вона.

Віра не була з тих жінок, які легко здаються. Вона вирішила, що не дозволить Ігореві так просто зруйнувати їхнє життя.

“Якщо він хоче, щоб я пішла, то я піду, — подумала вона. — Але не тому, що він наказав, а щоб показати йому, як він без мене справлятиметься”.

Вона зібрала невелику валізу — кілька суконь, теплий светр, улюблену хустку, яку Ігор подарував їй на їхню десяту річницю.

Потім зателефонувала старшому синові, Петрові, який жив у місті з сім’єю.

— Петре, синку, — тихо сказала вона в слухавку, — можна я до вас на кілька днів приїду?

— Мамо, що сталося? — занепокоївся Петро.

— Щось із татом?

— Та ні, все гаразд, — збрехала Віра, щоб не хвилювати сина.

— Просто захотіла онуків провідати.

Петро погодився, і Віра, залишивши записку на столі : “Я в Петра. Повернуся, коли захочу”, поїхала до міста.

Через три дні Ігор повернувся додому. Він був утомлений, але все ще злий. Увійшовши до хати, він одразу відчув, що щось не так.

У кухні не пахло борщем, на столі не було свіжого хліба, а Віри ніде не було видно. Він знайшов записку і прочитав її. Його обличчя спохмурніло.

— Ну й добре, — пробурмотів він сам до себе. — Поживу сам, подивимося, як вона без мене заплаче.

Але вже за кілька годин Ігор зрозумів, що самотність — не те, чого він прагнув. Хата здавалася порожньою, холодною. Він спробував приготувати собі вечерю, але спалив картоплю і розсердився ще більше.

— Та що я, не впораюся? — бурчав він, але в душі відчував тривогу.

Наступного дня він пішов до сусідів, щоб розпитати, чи не бачили Віру. Марія, яка все ще тримала образу за Віру, холодно відповіла:

— А що ти, Ігоре, думав? Вигнав жінку, а тепер шукаєш? Вона в місті, у Петра. І правильно зробила, що поїхала.

Ігор нічого не відповів. Він повернувся додому і сів на ганку, дивлячись на захід сонця. Уперше за багато років він відчув, що втратив щось важливе.

У місті Віра намагалася триматися бадьоро. Вона гралася з онуками, допомагала невістці на кухні, але в її очах була туга. Петро помітив це і одного вечора запитав:

— Мамо, скажи правду, що сталося? Чому ти приїхала?

Віра зітхнула і розповіла все. Петро слухав, хмурячи брови.

— Тато зовсім знахабнів, — сказав він, коли Віра закінчила. — Мамо, ти можеш залишитися в нас, скільки захочеш. А з татом я поговорю.

— Не треба, синку, — відповіла Віра. — Це наше з ним діло. Ми самі розберемося.

Але Петро не слухав. Він зателефонував молодшому братові, Миколі, і вони разом вирішили поїхати до села, щоб поговорити з батьком.

Коли брати приїхали до Підлісся, Ігор сидів на ганку, тримаючи в руках стару фотографію — він і Віра на їхньому весіллі. Петро і Микола сіли поруч.

— Тату, що ти накоїв? — прямо запитав Петро. — Мама плаче в місті, а ти тут сидиш, наче нічого не сталося.

— Вона сама винна, — буркнув Ігор, але його голос уже не був таким упевненим.

— Тату, ти серйозно? — втрутився Микола. — Мама все життя для нас усіх старалася. А ти її через якісь цукерки вигнав?

Ігор мовчав. Він дивився на фотографію, і в його очах з’явилася волога.

— Я не хотів, — нарешті сказав він. — Просто… усе накопичилося. Я втомився, хлопці. Робота, дорога, постійні сварки. Я думав, що вона мене не поважає.

— А ти її поважаєш? — різко запитав Петро. — Ти хоч раз їй сказав, що цінуєш усе, що вона для нас робить?

Ігор опустив голову. Він зрозумів, що сини мають рацію.

Наступного дня Ігор поїхав до міста. Він купив букет ромашок — улюблених квітів Віри — і постукав у двері квартири Петра. Віра відчинила і здивовано подивилася на нього.

— Що ти тут робиш? — запитала вона.

— Віро, — тихо сказав Ігор, — я дурень. Прости мене. Я не хотів тебе образити. Ти мені потрібна. Без тебе хата порожня, і я сам порожній.

Віра дивилася на нього, і її очі наповнилися сльозами. Вона взяла букет і тихо сказала:

— Ігоре, ти мене так боляче образив. Але я тебе люблю. І завжди любила.

Вони обнялися, і вперше за багато місяців відчули, що їхній зв’язок не зруйнований.

Повернувшись до села, Ігор і Віра почали працювати над собою. Вони більше розмовляли, згадували молоді роки, сміялися над дрібними сварками. Ігор навіть узяв відпустку, щоб допомогти Вірі з городом, а вона спекла його улюблений пиріг з вишнями.

Сусіди ще довго обговорювали їхню сварку, але тепер уже з посмішками.

— Бачиш, Маріє, — казала баба Олена, — любов усе перемагає. Навіть старих буркотунів, як Ігор.

А Віра з Ігорем, тримаючись за руки, сиділи на ганку і дивилися на захід сонця, знаючи, що попереду в них ще багато спільних днів.

Джерело