– То мої квашені огірки тебе в писок колять, а свіжі огірки з тою хімією і капуста тобі смакує?, – не витримала я і виповіла невістці все, що на душі лежало.

Та я восени, коли консервацією займаюсь, від дітей і сто гривень не беру. Десь раз мені старша невістка пачку кришок купила і на тому все…

Вони ж всю зиму їдять і огірки і помідори і баклажани з аджикою я люксусові закриваю. А вона ти ще писок до мене відкриває, щоб цього року я лише собі консервувала, що хочу, бо їм то не смакує.

– А чим ти будеш, дорогенька, мого сина і дітей кормити?, – перепитала я Ярину.

– Капустою пекінською, – нагло відповіла Ярина.

– Та всю зиму капусту їсти не будеш! А овочі такі ранні хто купує? Хіба такі як ти ґаздині, – додала я, бо це правда.

Я то живу з чоловіком окремо, але все стараюся і одному сину і другому з невістками, допомогти, а вони носом крутять.

Ярина лише фиркнула, наче я їй якусь дурницю сказала. А в мене аж руки затрусилися від обурення. Це ж треба так – усе їдять, а потім ще й скаржаться! Я цілу осінь, з ранку до ночі, на городі, на кухні – банки мию, овочі ріжу, закатую, приправи додаю, щоб смачно було. А вона тепер мені заявляє, що їм не смакує?

– Ярино, – кажу їй, стараючись стриматися, – а ти сама колись хоч банку огірків закатала?

– Та що там ті огірки… – махнула рукою. – У магазині є все готове.

– А ти знаєш, скільки в тій магазинній консервації хімії? Чи тобі байдуже, чим дітей годуєш?

Ярина лише знизала плечима. А я згадала, як старша невістка, Оксана, теж мені минулого року щось подібне казала. Мовляв, діти хочуть тільки магазинний кетчуп, бо домашній не такий смачний. Та що ж це таке робиться? Чим я їх годувала, коли вони самі ще руками з миски вибирали мої вареники та пиріжки?

– То що ж мені робити? – питаю в Ярини. – Закривати тільки собі?

– Ну, так… – відповідає вона, але якось невпевнено.

Я лише скривилася. І що буде взимку, як у магазині ті огірки по триста гривень за кілограм, а пекінська капуста вся в’яла? Прийдуть тоді до мене по аджику й баклажани, як і щороку. Тільки що, цього разу я їх виставлю за двері?

За обідом сиділи мовчки. Мій син Василь теж голову опустив, мовляв, він не хоче в це лізти. А я на нього дивлюся й думаю – оце я такого чоловіка виховала? Що дружина йому каже, те він і робить?

Увечері до мене зателефонувала Оксана, старша невістка.

– Мамо, а ви цього року кабачкову ікру будете закривати? – питає так солоденько.

Я аж засміялася.

– А тобі що, магазинна не смакує?

Вона зам’ялася, але все ж відповіла:

– Та то не те. У вас смачніше.

– Ой, Оксано, не знаю, що тобі сказати. Я тут тільки-но довідалася, що моя консервація вже нікому не потрібна. Що діти мої їсти її не будуть, бо вона їм не до смаку.

– Та хто вам таке сказав?

– А ти запитай у Ярини. Вона мені сьогодні пояснила, що цього року я маю закривати тільки для себе.

Оксана відразу почала виправдовуватися, мовляв, вона так не казала, і взагалі – як це не консервувати?

– От і я так думаю! – кажу їй.

– Але раз молоді такі розумні, то нехай тепер самі якось обходяться.

Оксана ще щось белькотіла, але я вже не слухала. В мені таке зло кипіло, що хоч бери та ті банки розбий на порозі, щоб ніхто не смів заходити!

Я все життя для своїх дітей стараюся. Город вирощую, закрутки роблю, передаю їм картоплю, моркву, цибулю – аби тільки їм легше було. А вони що? Одна носом крутить, друга забула, скільки разів їла мою кабачкову ікру, а син мовчить, наче його це не стосується.

А потім узагалі розізлилася. Чого це я маю для них старатися, якщо вони навіть не цінують?!

І тут я вирішила – цього року жодної банки для них не закрию. Хай купують у магазині, хай їдять ту «пекінську капусту», хай витрачають гроші, як їм так хочеться. А я закрию тільки для себе і чоловіка.

Але от цікаво – коли настане зима і в магазині все подорожчає, вони до мене прийдуть? І що мені тоді робити – дати їм чи відмовити?

Джерело