– То для чого мені такий чоловік?! – різко вигукнула невістка. – Я його три години тому просила прибрати свої інструменти в кладовці, щоб звільнити місце для банок. Не дочекавшись, сама все зробила! Потім ще сміття винесла, лампочку вкрутила… І нащо мені той Борис у хаті, якщо він тільки лежить на дивані й грається телефоном?!

Я сиділа на кухні, слухаючи Марусю, і ледь стримувалася, щоб не наговорити зайвого.

– Але ж, – почала я обережно, – чоловік у домі все ж таки краще, ніж його зовсім немає.

– Та невже?! – вона фиркнула.

– Коли він востаннє мені допомагав? Коли я попросила його витягнути зимові речі з антресолей, він сказав, що зайнятий, і я сама тягнула ту драбину! Коли треба було купити продукти, він сказав, що зайде після роботи, але повернувся з порожніми руками – забув! А коли сина треба було в садок відвести, то ледь не проспав, і якби я не розбудила, то б малий взагалі не пішов!

Я мовчала. Ну, Маруся не брехала. Борис справді не надто любить хатню роботу. Завжди знаходив виправдання, щоб уникнути зайвих клопотів.

– Він живе у вас вже тиждень, так? – Маруся схрестила руки. – І що, допомагає вам?

Я глибоко вдихнула.

– Не дуже, – чесно зізналася. – Але ж…

– Ага! – вона переможно підняла палець. – От і мені не допомагав!

– Але ж у вас сім’я, Марічко! У вас дитина! – я не витримала. – Думаєш, легко самій її тягнути? Хто тебе з шестирічним сином візьме?

Невістка тільки зітхнула.

– Знаєте, Світлано Іванівно… Коли я виходила заміж, то вірила, що буду за чоловіком, як за кам’яною стіною. А натомість що? Мені треба бути і за дружину, і за чоловіка, і за няню, і за прибиральницю. А ще ж працювати, бо Борис у нас якось не спішить кар’єру будувати…

Я розуміла її. Справді розуміла. Але й Бориса шкода.

– Ти хочеш розлучення? – прямо запитала я.

Марина зам’ялася.

– Не знаю… Я просто хочу, щоб він змінився.

Коли я повернулася додому, Борис сидів на дивані й гортав телефон.

– Ти чого їздила до неї? – буркнув син, навіть не відриваючи очей від екрана.

– Хотіла поговорити.

– І що, вона знову на мене жалілася? – кинув він з-під лоба.

Я зняла пальто, повісила його в шафу й зітхнула.

– Борисе, а ти сам як думаєш?

Він скривився, кинув телефон на диван і потер обличчя руками.

– Мамо, я ж не ледар якийсь! Просто… вона хоче, щоб я з роботи приходив і одразу хапався за хатню роботу! А я втомлююся!

– А Маруся не втомлюється? – тихо спитала я.

Син стиснув губи, але не відповів.

– Вона не хоче розлучення, – сказала я після паузи. – Вона хоче, щоб ти змінився.

Борис нервово засміявся.

– Змінився?! Їй завжди щось не так! То я мало заробляю, то вдома не допомагаю, то мало з сином проводжу часу… А як мені все встигати?!

Я сіла поруч і поклала руку йому на плече.

– Синку, вона не ворог тобі. Ви ж любили одне одного, створювали сім’ю… Просто спробуй почути її.

– А вона мене чує?! – обурився Борис. – Їй що, важко було зачекати з тою кладовкою? Та хай би ті банки ще тиждень постояли, що б сталося?!

Я закотила очі.

– Борю, справа не в кладовці! Це вже остання крапля! Вона хоче відчувати, що ти її підтримуєш, що ти не просто співмешканець у квартирі, а чоловік!

Син замовк.

– Ну а що, по-твоєму, мені робити? – нарешті запитав він.

– Почати з малого. Прибери вдома, без нагадувань. Забери малого з садка. Вихідними зроби сніданок, поки Марина ще спить.

Борис скептично підняв брови.

– І це допоможе?

– А ти спробуй.

Наступного дня син прокинувся раніше, прибрав у кімнаті, навіть зварив собі каву й не залишив після цього бардак. Я з надією спостерігала за ним, але він не поспішав їхати до Марини.

– А ти не плануєш поговорити з дружиною? – запитала я під обід.

Він скривився.

– Вона ж мене вигнала.

– Але не розлучилася, – нагадала я.

Борис довго мовчав, потім схопив телефон і вийшов на балкон. Я краєм вуха чула уривки розмови.

– Привіт… Як ви там?.. Та ні, просто питаю… Ну гаразд, просто скажу: хочу повернутися. Я зрозумів, що був неправий… Можемо зустрітися й поговорити?..

Минуло два дні. Борис повернувся додому до Марини. Спершу їм було важко – сварки все одно спалахували, звички так швидко не змінюються. Але він почав намагатися, і вона це помічала.

Одного дня Марина подзвонила мені:

– Світлано Іванівно, а ви знали, що Борис уміє готувати борщ?

Я засміялася.

– Сама в подиві!

– Він же ніколи цього не робив!

– Бо не доводилося.

– Мабуть, ви на нього добре вплинули, – зітхнула Марина. – Хоча не буду брехати – часом він мене ще нервує…

– І ти його теж, – усміхнулася я.

Того вечора я думала: чи завжди у подружньому житті все так складно? Чи обов’язково доходити до сварок і розставань, щоб зрозуміти, що справді важливо?

Як ви думаєте, чи можуть люди змінитися заради кохання? Чи це лише тимчасові поступки?

Джерело