Зазвичай, в питанні фінансів, я людина досить таки економна, зайвий раз стараюся грошей не витрачати, а краще відкласти якусь копійку на майбутнє, адже життя зараз непросте і ніхто не знає, що на нас чекає завтра.

Завжди намагаюся дбайливо ставитися до грошей, які заробляю, і не витрачаю їх через дрібниці.

Однак, коли мова йде про людей, які мені дорогі, я забуваю про свою звичку рахувати кожну гривню: люблю дарувати їм маленькі подарунки, пригощати та виручати в скрутну хвилину.

Хоча я це роблю від чистого серця, але все одно підсвідомо розраховую на якусь взаємність, а деякі мої знайомі, замість того щоб відплатити добром на добро, починають цим зловживати, на жаль.

У мене є одна подруга. З Наталкою ми спілкуємося вже років десь зо 3.

Познайомилася я з нею на роботі, здружилися собі поступово.

Ми обидві незаміжні, і стали іноді вибиратися в клуби на вихідних.

У Наталі є син від колишнього чоловіка і мама-пенсіонерка, яка за ним доглядає, бо постійно сидить вдома. Завдяки мамі, Наталка має більше часу на себе, тому може час приділити собі.

Ще на початку нашого знайомства я зрозуміла, що подруга любить спонукати до жалості, щоб шкодували її.

Наталя дуже часто бідкалася мені, що її колишній чоловік зовсім не платить аліментів на дитину, і їй доводиться самостійно оплачувати всі витрати, а також що мати перебуває на її утриманні, і витрачає шалені гроші на їжу.

Ще на початку нашої дружби я перейнялася симпатією до цієї дівчини, і прийняла її історію за чисту монету. Я в усьому підтримувала Наталю, мені було дуже шкода її.

Тоді я думала, що у моєї знайомої фінансова криза, з якого вона коли-небудь вийде, і зможе відповісти мені взаємними вчинками. Я звикла ділитися, тим паче людина вона хороша, вірила, що все не дарма.

Щоб подруга змогла спілкуватися зі мною, і не відчувати при цьому себе обділеною, я стала в міру можливості її пригощати, як тільки випадала нагода для цього.

Замість того щоб гуляти «на широку ногу» одній, я оплачувала досить таки скромне замовлення в кафе для нас двох.

Наталя спочатку говорила, що їй ніяково приймати мої подачки, і обіцяла коли-небудь почастувати мене в подяку за це. Але потім вона мабуть звикла до «халяви», і стала сприймати це вже набагато спокійніше, як належне. Наче це все й має так бути, вдячності від неї я стала бачити ще менше, на жаль.

Коли я спробувала натякнути їй на те, що у мене закінчилися гроші, і що зараз я не можу дозволити собі піти в кафе на каву з тістечком, то замість очікуваної пропозиції від подруги мене виручити, як завжди, робила я, я чула тільки у відповідь скромну фразу:

«Ну добре, нічого, значить підемо гуляти якось в інший раз».

Я не меркантильна людина, звісно, і зовсім не жадібна, але мене обурює те, як подруга користується моєю добротою.

Виходить, що я потрібна Наталі лише тоді, коли є шанс, що я розщедрюся на напої для неї або дам їй на таксі, щоб вона дісталася до свого будинку безкоштовно.

Раніше у Наталі хоча б було виправдання – маленька зарплата, але за три роки нашого спілкування вона отримала підвищення, і я точно знаю, що платять їй значно більше, ніж мені. Тепер вона отримує чималу зарплату.

Всі її розповіді про відсутність аліментів на дитину і марнотратну маму мені вже серйозно набридли і здаються мені не реальними, таке враження, що вона спеціально вигадує щось.

За роки нашої дружби я зробила висновок, що Наталі просто подобається, коли її шкодують усі, а відповідно – допомагають, і що змінювати щось у своєму житті в кращу сторону вона не хоче зовсім, їй так зручно.

Не знаю, як дати відсіч, і зробити так, щоб подруга більше не нахабніла, адже, по суті, я сама привчила її до цього. А добра від неї, чи підтримки за ці роки я не побачила жодного разу.

Я ще декілька разів хотіла просто перевірити її: то ми йшли разом до магазину і у мене ніби 50 гривень не вистачало, то говорила, що піду пішки, бо грошей не маю на маршрутку, а вона мені помахала рукою і сказала – “до завтра тоді”, а сама поїхала і не запропонувала навіть мені оплатити дорогу.

Зате, коли заходимо купити кави на обідній перерві, вона за столиком сидить і навіть не встає, чекає, що я маю все оплатити вже за звичкою старою.

Прикро мені, що стільки років допомагала їй, а вона навіть 10 гривень шкодує для мене. Чи варто й далі мати справу з людиною такою? Можливо мені варто забути про неї і жити своїм життям?

КІНЕЦЬ.