Тиждень тому сталося те, що змусило мене серйозно замислитися про межі сімейних обов’язків та особисту свободу. Моя дочка, Свєта, подзвонила мені і з ноткою відчаю в голосі сказала: “Мам, нам із Дімою та малюком ніде жити зараз.

Чи можемо ми деякий час пожити у вас?” Це питання поставило мене в глухий кут.

Я живу у невеликій квартирі, де й так не вистачає простору, і я не уявляла, як ми зможемо вжитися вчотирьох. З іншого боку, відмовити своїй дитині та онукові було за межею моїх моральних принципів.

“Мам, ти там?” – її голос перервав мої роздуми.

“Так, люба, я тут… Це складно, я не знаю, як ми зможемо влаштуватися,” – насилу видавила я з себе, відчуваючи, як серце стискається від почуття провини.

“Я розумію, мам, просто я не знаю, до кого ще звернутися,” – відповіла вона, і в її голосі відчувалася втома. Після цієї розмови я провела кілька безсонних ночей, намагаючись знайти рішення.

І тоді я згадала про свою подругу, яка нещодавно сказала, що здає квартиру за дуже вигідною ціною. Це був шанс, який я не могла проґавити.

Наступного дня я зателефонувала дочці: “Світлано, я знайшла квартиру. Вона не ідеальна, але це тимчасове рішення, поки ви не знайдете щось своє.

Я допоможу вам з оплатою першого місяця.” “О, мамо, дякую! Ти не уявляєш, як це для нас важливо,” – радість у її голосі була найкращою нагородою за мої старання.

Дивно, але я тільки зараз усвідомила, що іноді підтримка не означає жертву власного комфорту, а скоріше – це пошук альтернативних способів допомогти.

Я була рада, що змогла підтримати свою дочку, не порушуючи при цьому межі нашого сімейного простору.

КІНЕЦЬ.