Тітка Ніна хоче, щоб ми її забрали з будинку престарілих до себе. Але я кажу дружині, що цього не буде, бо ця жінка сама винна в такому житті. Вона ж завжди дбала лише про себе, навіть дітей не мала, бо не хотіла відволікатись від поїздок за кордон чи по Трускавцях.

І ось недавно ми знову її провідували, і вже в коридорі вона вкотре “поплакалася” моїй Ользі.

Та річ в тім, що дружина в мене дуже чутлива і почувається перед тіткою винною

Я і моя дружина відвідуємо далеку тітку в будинку для престарілих.

Моя Ольга намагається зробити її щасливою один день на місяць. На жаль, ми завжди повертаємось додому без настрою. Крім того, моя дружина надто близько приймає докори тітки.

Такий чудовий і сонячний день. Я б міг щось зробити на дачі.

Посадити улюблені квіти, чи перекопати город. А ми тим часом з Ольгою сідаємо в автівку і їдемо до її тітки в будинок престарілих, який знаходиться від нас за 150 кілометрів.

Моя дружина завжди була дуже доброю, щирою і всіх шкодувала. Вона допоможе кожному, хто цього потребує, Ольга дуже співчутлива і завжди думає про себе в останню чергу.

Ми разом більше 40 років. Я досі дуже люблю свою Ольгу. Біля такої чарівної жінки я завжди почуваюсь молодим і привабливим. Я завжди кажу, що я біля неї, як сир в маслі катаюся.

Ні, не подумайте, що я на пенсії і вилежуюсь на дивані з пультом в руках, поки моя Ольга прибирає чи готує їсти. Ні, ми багато чого завжди робимо разом.

Ольга вміє мене вислухати, вона для мене велика підтримка і опора, а я в свою чергу для неї. Ми справедливо розподіляємо роботу по дому, і ми також виховували разом наших двох дітей.

Але у Ольги є далека тітка, яка сама собі обрала таке життя. Вона вирішила не мати дітей. Усе життя Ніна Андріївна дбала лише про себе. Зарплату витрачала на одяг, їздила на відпочинок і навіть за кордон, а після роботи гуляла з чоловіком в парку.

Незадовго до виходу тітки на пенсію не стало її чоловіка. Звичайно, наші діти її зовсім не знають, вона нею не цікавилася і не цікавляться.

Моїй Олі стало шкода тітку.

– Степане, тітонька така самотня, як щодо того, щоб запросити її на вихідні до нас?, – якось сказала мені дружина.

Вихідні з тіткою увійшли в звичку, і вона приходила до нас коли заманеться протягом п’ятнадцяти років. Час минав, сили вичерпувалися. Наближалося наше шістдесятиріччя, і ми обоє піклувалися про своїх батьків, які вже погано почувалися.

А коли тітка вже не могла до нас приїжджати, Оля вмовила мене, щоб ми відвідували її раз на місяць у будинку престарілих, куди вона переїхала, коли святкувала своє 85-річчя.

В неї були деякі проблеми зі здоров’ям і там їй було краще, бо весь час під наглядом. Я навіть не знаю, хто їй таке підказав, але що сталося, те сталося. Нас з дружиною поставили вже перед фактом.

Як тільки ми приїхали вперше, вона почала говорити між дверима: “Ну, я цього не заслужила, я думала, що буду жити з тобою на старість”. І ще багато чого схожого прозвучало в нашу сторону.

Моя Ольга плакала і відчувала себе винною, коли ми поверталися додому. Але ж при чім тут ми? Вона сама прийняла рішення продати будиночок і переїхати туди. Вона і словом нам не обмовилася.

Я був засмучений. Тітка вирішила жити тільки для себе, і ось наслідки. Якби не моя дружина, вона була б зовсім одна. Замість того, щоб бути вдячною за те, що Ольга запросила її погостювати до нас на вихідних і відвідує її в будинку престарілих, вона продовжує на неї “бурчати”.

– Олю, мені не подобається те, що ця жінка робить з тобою. Наступного разу я не буду мовчати, знай. Або вона поводитиметься пристойно, і ми будемо продовжувати її провідувати, або ні. У нас є про що хвилюватися…, – сказав я.

Ольга лише мовчки кивнула, і ми обоє сподіваємося, що тітка врешті-решт втихомириться, бо вона сама собі обрала таке життя.

Ну хіба ні? Чи ми таки повинні її забрати до себе?

Джерело