Все своє життя я жила у маленькому містечку і рідко бувала у селі.

Мій чоловік, Віктор, теж був міським .

Мати Віктора була корінною городянкою, яка нещодавно nомерла, і наша родина успадкувала її квартиру.

Тим часом тітка Віктора, яка не мала дітей, жила в маленькому селі зі своїм чоловіком.

Подружжя ставилося до Віктора так, ніби він був їхньою власною дитиною.

Перед тим, як піти на той світ, вони написали заповіт, в якому залишали свій дім Віктору.

Невдовзі після цього їх не стало.

Ми вирішили nродати будинок після його ремонту, але коли мій чоловік Дмитро жив там, щоб робити роботи, то влюбився в село.

Він відмовився продавати будинок та вирішив перевезти нас туди.

Дмитро знайшов собі роботу, а ще мріяв стати фермером.

Нашим дочкам, яким на той момент було по 15 і 12 років, потрібно було закінчити школу і жити в міській квартирі.

Вони не хотіли переїжджати до села, але Дмитро наполіг, сказавши, що він голова сім’ї.

Я теж не хотіла жити в селі, але Дмитро був готовий роз лучитися зі мною у разі моєї незгоди.

Він здійснив свої плани та звільнився з роботи, щоб остаточно переїхати до села.

Наше спілкування скоротилося в міру того, як ми жили порізно.

Я шkодувала про спадщину, яка зруйнувала наше сімейне життя.

Я досі впевнена, що не знайшла б щастя у селі.

КІНЕЦЬ.