Оксана повідомила чоловіка, що у сусідньому будинку у людей неприємність сталася.

– Неприємність? — нервово перепитав Георгій. – Яка?

— Уявляєш, до них у квартиру забрався невідомий, все цінне виніс, а що не виніс, те розбив та зіпсував, — відповіла Оксана. – Зламав все. Навіть двері та вікна. Підлоги й ту зіпсував. Посуд навіщось весь перебив. А найголовніше, поцупив усі дорогоцінності.

— Дорогоцінності, кажеш? — спитав Георгій.

– Прикраси там різні. Кільця, намиста, сережки, брошки; зі смарагдами, сапфірами та цими, як їх, — згадувала Оксана, старанно хмуривши чоло, — рубінами. Ось!

— І на велику суму?

— Дуже велику, — відповіла Оксана. – На кілька сотень тисяч, а може й мільйонів.

– Мільйонів? – жахнувся Георгій.

– Мільйонів! — урочисто сказала Оксана. — Поліція зараз цією справою займається. Говорять, що вже є прикмети підозрюваного.

– Прикмети є? — кволим голосом запитав Георгій. – Вже?

— Так, а чого дивного, якщо сусіди бачили його.

– Кого його?

— А того, який у квартиру заліз.

— Сусіди бачили?

— Так, — впевнено відповіла Оксана. — За їхніми словами в поліції і було складено фоторобот. Тож, — Оксана широко позіхнула і подивилася у вікно, — скоро візьмуть голубчика. Далеко не піде. У поліції так прямо й сказали, що це справа двох-трьох днів. Не сьогодні-завтра його заарештують.

У Георгія закрутилася голова.

— Щось мені… не по собі стало, — сказав він. – Піду приляжу.

– А вечеряти? – здивувалася Оксана. — Адже ти тільки з роботи прийшов?

— Та ось чогось апетиту немає, — відповів Георгій, дивлячись кудись у далечінь і думаючи про щось своє. – Піду приляжу.

— А приляж, — охоче погодилась із чоловіком Оксана. – Відпочинь. А там, може, й апетит з’явиться.

Ледве пересуваючи ноги Георгій насилу дійшов до ліжка, впав на нього і заплющив очі.

«Господи,— думав він,— як же це мене попало так вляпатися? Виявляється, я не тільки все у квартирі перебив та зіпсував. А ще й коштовності волок на велику суму. І мій фоторобот вже складений. Що зі мною тепер буде? Допоможи, Господи. Щодо меблів – каюся, напевно, моїх рук справа. А коштовності не брав. Ось, слово честі, не брав. Спаси, Господи, я обіцяю, що пити кину. Більше ніколи. Навіть на свята».

За кілька днів до цього.

— Твого чоловіка треба провчити! – упевнено сказала Аліса.

– Провчити? – Перепитала Оксана, злякано дивлячись на подругу.

— Звичайно, — відповіла Аліса. — Щоб надалі йому не кортіло. Скільки його вже немає вдома?

Оксана важко зітхнула.

— Сьогодні вже третій день пішов, — сумно сказала вона. — І так уже протягом року. Як зарплата, так на чотири дні пропадає. Ні на роботі, ні вдома не з’являється.

— Як тільки його на роботі терплять? – обурювалася Аліса.

– Хм, – посміхнулася Оксана, – на роботі! На роботі й не таке терплять. Там зараз фахівців не вистачає, а він майстер своєї справи. Чого не терпіти.

– Ну, а ти чого?

– Чого я?

— Розмовляла з ним?

– Про що?

— Щодо його поведінки. Казала, що тобі це не подобається?

— Говорила, звісно.

– А він що?

– А що він? — сумно зітхаючи, відповіла Оксана. – Усміхається. Вибачення просить. Говорить, що більше так не буде. Як дитина, слово честі. А як день день зарплати настає, то все по новій. Так він мужик непоганий. А ось іди ж ти.

— І чи давно це з ним?

— А от як мене з пологового будинку зустрів, то наступного дня й почалося. І ось уже рік тягнеться. Може, його вигнати до біса, га? Ну, на який пес мені здався це гуляка? А син виросте? Адже він і його так гуляти навчить. На пару стануть мені нерви псувати.

– Вигнати його ти завжди встигнеш, – розважливо відповіла Аліса. — Вигнати — справа нехитра. А спершу можна спробувати виправити його. А от якщо не вдасться виправити, то й вигнати можна. З чистою совістю, знаючи, що зробила все, що від себе залежить для його порятунку.

— А як його врятувати?

— Налякати його треба. Налякати так, щоб він цієї своєї поганої звички злякався.

— Налякати це добре. А чим налякати?

– А ось слухай.

І Аліса розповіла подрузі, як саме вони лякатимуть Георгія.

— Думаєш, чи вийде? – Запитала Оксана, коли зрозуміла план дій.

— Вийде, — впевнено відповіла Аліса. — Добре, що в мене будівельники не вивезли ще весь мотлох із квартири. А він коли в тебе повернутися має?

— Завтра до шостої вечора. Він зазвичай на таксі до будинку під’їжджає. Я його у вікно виглядаю і чекаю вже з відчиненими дверима. Додому приходить – ніякий.

– Зустрінеш і цього разу, – сказала Аліса. – Ніякого! Тільки не у квартирі, а біля машини. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

Два тижні тому Аліса купила квартиру та розпочала там капітальний ремонт.

А вчора ввечері саме в цю саму квартиру (в якій уже розпочався ремонт і де вже все було розкурочено та підготовлено до вивезення на сміттєзвалище) і привели Георгія, коли він повертався додому після свого чергового загулу.

За кермом таксі була Аліса, але Георгій був не в тому стані, щоб звертати увагу на такі дрібниці. Він, як завжди, у таких випадках був ніякий. Єдине, на що він звернув увагу і чому дуже зрадів, що Оксана цього разу зустріла його не удома, а просто біля машини. Вона ніби мимо проходила, а тут і він під’їжджає.

— Оксаночко! — радісно вигукнув Георгій. – А ось і я. Повернувся.

Оксана взяла чоловіка під руку і далі він уже нічого не розумів і не звертав особливої ​​уваги. А чого звертати, коли поруч дружина, яка веде його додому. А головне, що Оксана поряд була, коли він лягав спати. А ось уже, коли він прокинувся, Оксани поряд не було.

Більш того! Георгій побачив, що в одній руці він мав ніжку від столу, а в другій — важкий молоток.

“Де я? — злякано подумав Георгій, озирнувшись навкруги. – І де Оксана? І чому я спав у одязі? І чому мій одяг такий брудний? І що то за молоток? І чому в моїх руках ніжка від столу?

Запитань було багато.

Піднявшись із ліжка, не випускаючи з рук ніжку та молоток, пройшовши по квартирі, Георгій зрозумів, що він не вдома. А квартира, в якій він був, була повністю зруйнована.

«Чи моїх рук справа? — думав Георгій, стоячи в передпокої і дивлячись на себе в розбите дзеркало. — І це дзеркало… теж я? Який жах. Але як я тут опинився? І куди пішла Оксана?

Костюм його був м’ятий, у крейді, у пилюці і ще невідомо в чому. Тяжкий молоток і ніжка столу все ще були в його руках.

Опам’ятавшись, Георгій з жахом відкинув ніжку та молоток.

«Треба зателефонувати до Оксани, — подумав він. — Вона єдина, хто може мені пояснити все».

Зателефонувавши дружині, Георгій дізнався, що вдома він не з’являвся вже кілька днів і всі ці дні Оксана не бачила його і дуже хвилюється за нього.

«Отже, вчора мені здалося, що я був із Оксаною, — подумав він. — Це була інша жінка, яка дуже схожа на неї».

Георгій пообіцяв Оксані, що сьогодні одразу після роботи він приїде додому.

Вийшовши з під’їзду, він зрозумів, що поряд зі своїм будинком.

«Як це я? — намагався зрозуміти Георгій, озираючись навкруги. — Переплутав житло? Так чи що? Виходить, що так».

Георгій не став більше ні про що думати і поїхав працювати.

І ось тепер, повернувшись із роботи додому, він дізнався, що в сусідньому будинку сталася неприємність.

Георгій заснув і прокинувся лише рано-вранці. Не снідаючи, він пішов працювати. А ввечері, коли він повернувся з роботи, Оксана одразу йому повідомила, що злочинця, який зруйнував квартиру та вкрав коштовності, вже зловили.

— Точно спіймали? — злякано спитав Георгій.

– Точно! — впевнено відповіла Оксана. — Взяли під час спроби збути крадене.

— Ну, дякувати Богу, — сказав Георгій. — А то я навіть не знав, що й подумати. Хотів уже було з повинною йти, — тихо додав він.

– Що? — перепитала Оксана.

— Кажу, що дуже переймався постраждалими, — відповів Георгій. — Думав, сходити до них, поцікавитись. Може, треба чимось допомогти?

Цю та всі наступні ночі Георгій спить спокійно. І завжди вдома! Тому що в загули більше не йде.

Але ті, з ким Георгій раніше йшов у багатоденні пригоди, не розуміють свого товариша. Їм без нього в загулах нудно, і вони хочуть розібратися, чому причина такої його поведінки.

І коли приходить день получки, і сонце ховається за обрієм, вони підступають до Георгія і вимагають пояснень.

— У чому річ, Георгію? — суворо цікавляться вони. – Хочемо зрозуміти. Бажаємо розібратися.

– Що зрозуміти? — собі під ніс бурчить у відповідь Георгій, вдаючи, що не розуміє, про що йдеться. – У чому розібратися?

– Сьогодні такий день, а ти? – обурюються товариші.

– А що я? — похмуро відповів Георгій.

– Не весело нам без тебе гуляти.

— Я вже своє відгуляв.

– Тебе не впізнати. Чому відмовляєшся від нас? Чому кинув нас?

— Страшно тому, що, — щиро зізнається Георгій. — Якби ви тільки знали, товариші мої дорогі, як мені страшно гуляти з вами.

– Страшно! З нами? Чого страшно?

Але Георгій не розповідає їм всієї правди. Бо побоюється. Раптом вони проговоряться комусь.

«І хоч коштовності я не брав, — думає він, — але квартира зруйнована — моїх рук справа».

— Бо страшно,— щоразу відповідає Георгій

І, надумуючи собі найгірше, відступають на якийсь час товариші від Георгія. Ідуть ні з чим, думаючи, що не інакше, як справді відгуляв своє мужик; по всьому видно здоров’я вже не дозволяє, тільки тому йому і страшно.

«Господи, — думають вони, йдучи в загули без Георгія, — нехай мине нас чаша ця».

КІНЕЦЬ.