— Тільки я ж знаю, куди вона всі ці речі поділа. У дальню шафу склала, в коробки. І ночами, коли думає, що ніхто не бачить, дістає, роздивляється… А як кроки на сходах – одразу ховає. Соромиться… — Чого соромиться? — Минулого свого. Бідності. Того, що колись щаслива була просто так, без грошей цих клятих… – баба Зіна зачинила альбом. – Але й це не найстрашніше
— Ну що, отримала своє? – прошипіла Рита, нагнавши Марію в коридорі. – Довела маму до нападу своєю жадібністю?
Марія зупинилася, стискаючи в руках сумку з ліками. У скронях стукало від безсонної ночі в лікарняному коридорі.
— Я не… я не хотіла…
— Звісно, не хотіла! – Рита схопила невістку за лікоть. – Ти просто вирішила всіх повчити, так? «Дивіться, яка я правильна – подарунки за коштами дарую!» А про те, що в мами слабке здоровʼя, ти подумала? Що їй не можна хвилюватися?
— Та до чого тут подарунок? – Марія спробувала вивільнити руку. – Я ж не знала, що вона так відреагує…
— А як вона мала реагувати? – Рита презирливо скривила губи. – Коли її невістка, дружина єдиного сина, притягує на ювілей базарну підробку? Шістдесят років людині, між іншим! Ювілей! А ти що влаштувала?
Марія прикрила очі, намагаючись стримати сльози, що підступали. Перед очима знову постала вчорашня сцена…
— Тобі не соромно найдешевші подарунки дарувати рідні? У підземному переході купила? – Алла Вікторівна тримала подаровону хустку двома пальцями, немов боялася забруднитися.
— Мамо, це не з переходу, – Марія намагалася говорити спокійно.
– Це з брендового магазину, просто на розпродажі… Стара колекція.
— Ще гірше! – відрізала свекруха. – Значить, навіть не нова колекція? Залежалий товар?
Гості ніяково переглядалися. Хтось демонстративно накладав салат, вдаючи, що не помічає того, що відбувається. Хтось, навпаки, з цікавістю стежив за скандалом, що розгортається.
— Ігоре, – Алла Вікторівна повернулася до сина. – Ти хоч розумієш, як твоя дружина ганьбить нашу сім’ю? У мене колекція хусток, антикварних! А вона що притягла?
Ігор мовчав, уткнувшись у тарілку. Як завжди – мовчав.
— Мамо, ну навіщо ти так… – пробурмотів він нарешті.
— Що значить «навіщо»? – скинулася Алла Вікторівна. – Я, між іншим, про вашу репутацію турбуюся! Ти в банку працюєш, не де-небудь! У тебе становище! А твоя дружина…
Договорити вона не встигла. Зблідла, схопилася за груди: – Води… води дайте…
А потім почалася метушня. Швидка. Лікарня. Крапельниці…
— Я до мами, – Рита рішуче попрямувала до палати. – А ти… ти краще взагалі тут не з’являйся. Досить уже шкоди.
Марія залишилася сама в порожньому лікарняному коридорі. Сіла на жорсткий стілець, дістала телефон. Три пропущені від Ігоря, два – від свекра. Нікому не хотілося передзвонювати.
«Може, справді краще піти?» – промайнула зрадницька думка. Все одно за три роки так і не стала в цій родині своєю. Все одно кожне свято – як в тисках. Кожен подарунок – привід для причіпок…
Телефон знову завібрував. Цього разу – незнайомий номер.
— Алло? – невпевнено відповіла Марія.
— Здрастуй, дівчинко, – пролунав у слухавці старечий голос. – Це баба Зіна. Я телефон у Вітеньки взяла… Ти де зараз?
— У лікарні…
— Чекай мене там. Треба поговорити.
Баба Зіна з’явилася за півгодини – маленька, сухенька, але все ще пряма, незважаючи на вік. Окинула уважним поглядом заплакану Марійку:
— Ходімо звідси, нічого тут вогкість розводити. Тут і здорова людина захворіє.
— А як же Алла Вікторівна?
— З нею Ритка сидить, наговорює мабуть на тебе, – баба Зіна підібгала губи. – Нехай. У нас із тобою розмова важлива.
У маленькому лікарняному скверику було тихо. Тільки шелестіли молодим листям берези, посаджені ще в далекі часи.
— Я ж знаю, чому ти саме цю хустку вибрала, – раптом сказала баба Зіна. – З таким візерунком.
Марія здивовано підняла очі:
— Звідки?
— Стара я, дівчинка. Багато чого пам’ятаю… – стара дістала з сумки пошарпаний альбом. – Ось, поглянь.
На пожовклій світлині молода жінка з косою посміхалася, кутаючись у хустину – точнісінько таку саму, як та, що Марія подарувала свекрусі.
— Це… це Алла Вікторівна?
— Вона сама. У день весілля. Хустку цю їй моя мама подарувала – її бабуся. Єдина цінна річ у родині була, ще з давніх часів. Вона її спеціально берегла, щоб онучці на весілля подарувати…
Баба Зіна помовчала, розглядаючи фотографію:
— Тільки недовго Аллочка її носила. Місяця три. А потім…
Вона важко зітхнула:
— Тоді ж із грошима туго було. Вітя мій на заводі копійки отримував, я в школі… А тут Аллочка дізналася, що маля чекає. Токсикоз страшний, на лікарняному два місяці. Гроші потрібні були конче…
— Вона його продала? – тихо запитала Марія.
— Продала, – кивнула стара. – Сусідці-спекулянтці. Та якраз у місто на ринок збиралася… Тільки я про це через двадцять років дізналася. Випадково.
Вона перегорнула сторінку:
— А ось, дивись – педучилище Аллочки. Бачиш, яка худенька? У гуртожитку жила, на одній картоплі. Але горда була – пристрасть! Хтось із хлопців її запросить у кафе, а вона – ні в яку. «Я, – каже, – не з тих, хто на чоловіків вішається!» А сама потім у подушку плаче – від голоду шлунок крутить…
Марія гортала альбом, і перед нею немов оживала інша Алла Вікторівна – молода, щаслива, зовсім не схожа на ту владну і жовчну жінку, яку вона знала.
— А це що за фотографія? – вона зупинилася на знімку, де свекруха стояла біля якогось прилавка.
— А, – баба Зіна сумно усміхнулася. – Це дев’яності. Алла тоді вчителювати кинула – на зарплату не проживеш. На ринку торгувати почала. У неї там точка була – якраз хустки продавала…
— А найстрашніше знаєш що було? – баба Зіна провела зморшкуватою рукою по фотографії. – Не голод, не приниження ці ринкові… А те, як вона змінювалася. День за днем, по краплині…
— У якому сенсі?
— А в такому, що спершу вона все про школу згадувала. Про дітей своїх, учнів. Казала: «Ось станемо на ноги – повернуся». А потім… – стара важко зітхнула. – Потім рахувати почала. Скільки та торговка за день наторгувала, скільки ця… «Ось, – каже, – у Вірки донька в норковій шубі ходить, а моєму Ігорю стару куртку доношувати доводиться…»
Вона перегорнула сторінку:
— А ось це – їхня перша машина. Уживана «шістка». Чоловік її три місяці обирав, до кожного гвинтика перевіряв. А Алла як побачила… «Що, – каже, – більше не міг собі дозволити? У всіх іномарки, а ми як бідні родичі!»
Марія мовчала, розглядаючи щасливе обличчя молодого Віктора Петровича на тлі бувалої «шістки».
— А одного разу, – баба Зіна понизила голос, немов боялася, що їх хтось підслухає, – приходжу я до них у гості. Дивлюся – а в серванті порожньо. Усі фотографії старі прибрані, годинник той, що ми їм на весілля дарували… Питаю: «Аллочко, куди все поділося?» А вона мені: «Мам, ну що ти як із села! Зараз інше життя, інші стандарти! Не можна цим мотлохом будинок захаращувати»…
Старенька витерла сльозу, що набігла:
— Тільки я ж знаю, куди вона всі ці речі поділа. У дальню шафу склала, в коробки. І ночами, коли думає, що ніхто не бачить, дістає, роздивляється… А як кроки на сходах – одразу ховає. Соромиться…
— Чого соромиться?
— Минулого свого. Бідності. Того, що колись щаслива була просто так, без грошей цих клятих… – баба Зіна зачинила альбом. – Але й це не найстрашніше?
Марія здивовано завмерла в очікуванні.
— Те, що вона досі нещасна. Начебто все є – квартира в центрі, машина хороша, шуби-прикраси… А радості немає. Бо весь час комусь щось доводить. Весь час боїться, що хтось побачить у ній ту дівчину з гуртожитку, яка ночами колготки шила…
У лікарняному скверику повисла тиша. Десь вдалині сигналили машини, але сюди їхні звуки майже не долітали.
— А хустку ту, весільну, – раптом сказала баба Зіна, – вона знайшла. Уявляєш? Двадцять років минуло, а знайшла. На тому ж ринку, де сама торгувала. Тільки грошей не вистачило викупити – дорого просили. Так і не змогла собі пробачити…
— Ту саму? – Марія подалася вперед. – З таким самим візерунком, як я подарувала?
— Ту саму, – кивнула стара. – Я тоді не зрозуміла, чому вона раптом розболілася. А тепер ось думаю – може, побачила візерунок знайомий, згадала все… Серце ж не залізне…
— А знаєте, – повільно промовила Марійка, – я ж теж цю хустку не просто так вибрала…
Баба Зіна запитально подивилася на неї.
— У мами моєї така була. Тобто… схожа. – Марія ковтнула клубок у горлі. – Вона її на останні гроші купила, коли я в перший клас пішла. Щоб «як у людей» було… А через місяць тато нас кинув. І хустку довелося продати – на продукти…
— Чому ж ти раніше не розповіла?
— А кому? – Марія гірко усміхнулася. – Аллі Вікторівні? Вона ж із першого дня вирішила, що я за грошима полюю. «Положення їм псую, реноме»…
— Дурна ти, – зітхнула баба Зіна. – Вона не тому.
— А чому?
— Та тому що боїться! Боїться, що ти виявишся кращою за неї. Що зможеш залишитися собою – без цих вічних репутацій, без оглядки на чужу думку…
У цей момент у кишені в Марії задзвонив телефон. Ігор.
— Так?
— Марійко, ти де? – голос чоловіка звучав стривожено. – Я в лікарню приїхав, а тебе немає…
— Я… я з бабою Зіною розмовляю.
— Із бабусею? – у голосі Ігоря почулося здивування. – А що трапилося?
— Ігорю, – раптом втрутилася баба Зіна, – ти ось що… Ти в мамину палату зараз не ходи. Там Ритка на пару з цією, як її… Ну, сусідкою вашою, Тамарою… Загалом, вони там такого наговорили…
— У якому сенсі?
— А в такому, що в усьому Марійку звинуватили. Мовляв, це вона маму до лікарні довела. З її-то тиском, із серцем…
— Що?! – від обурення Ігор навіть голос підвищив. – Та як вони…
— А ось так, – відрізала баба Зіна. – Тільки ти не кип’ятись. Краще послухай, що я тобі зараз розповім. І Марійка нехай послухає…
І вона почала розповідати. Про юну Аллочку – перелякану сільську дівчину в запраній сукні. Як вона намагалася відмовитися від залицянь Віктора – «не пара я тобі». Як потім гордо зносила косі погляди сусідів – «директорський син з куховаркою одружився»…
— А потім трапилася ця історія з каблучкою, – голос баби Зіни здригнувся. – Обручкою…
Ігор різко видихнув у слухавку:
— Бабусю, не треба…
—Треба, онучку. Давно треба було… Марійка має знати.
Вона повернулася до невістки:
— Твоя свекруха тоді на сьомому місяці була. Голодний рік, дев’яносто другий. Чоловік мій на трьох роботах гарував, а все одно грошей не вистачало… І ось приходжу я якось, а Аллочка сидить, плаче. Дивлюся – пальці в неї розпухлі, каблучка впилася…
— Треба було зняти, – одними губами прошепотіла Марія.
— У тому-то й річ… Вона її продати вирішила. Ту саму, обручку. Батьковий єдиний спадок від матері… А він як дізнався – побілішав увесь. Не обручки йому було шкода – гордості її. Зламалося в ній тоді щось…
У цей момент із лікарні вискочила скуйовджена медсестра:
— Ви родичі Алли Вікторівни? Терміново! Там…
Вони влетіли в палату втрьох – Ігор примчав за п’ять хвилин. Біля ліжка метушилися лікарі, попискував кардіограф.
— Криз гіпертонічний, – кинув немолодий лікар. – Мабуть, сильне емоційне потрясіння…
Рита, що стояла біля вікна, злобно зиркнула на Марію:
— Ну що, задоволена? Доконала маму своїми дешевими…
— Досить – ледве чутно вимовив Ігор таким тоном, що сестра зупинилася на півслові. – Просто досить, Рито. Я все знаю.
— Що ти знаєш? – фиркнула та. – Як твоя дружина…
— Я знаю про обручку, – тихо сказав Ігор. – І про хустку весільну. І про те, як ти мамі порадила її продати – «все одно мотлох, немодний»…
Рита зблідла:
— Звідки…
— Тато розповів. Давно. А ще розповів, як ти потім маму вмовляла «сучасний імідж» створити. Щоб «не ганьбитися» перед твоїми багатими подругами…
— Я хотіла як краще! – скинулася Рита. – Ви ж як жебраки жили! У цій убогій квартирі, із цим мотлохом…
— Ми були щасливі! – раптом пролунав слабкий голос із ліжка. – Поки ти… поки я…
Алла Вікторівна підвелася на подушках. Очі її були сповнені сліз:
— Господи, що ж я накоїла… На що перетворилася…
— Тихіше, мамо, тобі не можна хвилюватися, – Ігор кинувся до ліжка.
— Не можна? – Алла Вікторівна гірко усміхнулася. – А жити так, як я живу – можна? Усе життя… усе життя комусь щось доводити…
— Матусю…
— Не перебивай! – вона раптом сіла прямо, відмахнувшись від медсестри, яка спробувала її зупинити. – Дайте сказати! Я ж усе бачу… усе розумію…
Вона перевела погляд на Марію:
— Ти ж хустку цю не просто так вибрала? Упізнала?
— Упізнала, – тихо відповіла Марія. – На тій фотографії, весільній… Я її випадково знайшла, коли допомагала вам узимку речі розбирати. Вона в коробці лежала, з листами…
— У тій самій коробці? – Алла Вікторівна зблідла ще сильніше. – Отже, ти і листи… і щоденник мій…
— Ні! – злякано вигукнула Марія. – Я тільки фотографію бачила, чесне слово!
— А даремно, – раптом втрутилася Рита. – Даремно не прочитала. Там багато цікавого… Про те, як наша мама-вчителька на ринку торгувала. Як перед багатими покупцями вислужувалася…
— Замовкни! – Ігор зробив крок до сестри. – Хоч зараз не починай!
— А що не починай? – Рита вже не стримувалася. – Правду всі мають знати! Як ми з мамою з бруду в люди вибивалися! Як я її вчила себе тримати, одягатися, говорити… Щоб не соромно було в пристойному суспільстві з’явитися! А ця… – вона ткнула пальцем у Марію, – вирішила все зруйнувати! Своїми дешевими подарунками, своєю показною скромністю…
— Іди геть – вимовила Алла Вікторівна. Тихо, але твердо. – Геть із палати.
— Що? – сторопіла Рита. – Мамо, ти що…
— Я сказала – геть! – Алла Вікторівна раптом зірвалася на крик. – Це ти! Ти все зруйнувала! Моє щастя, мою сім’ю… Усе своїми порадами, своїми «стандартами»! А я, дурна, слухала… Боялася зганьбитися перед твоїми багатими подругами…
Вона задихалася, але продовжувала говорити:
— Я востаннє по-справжньому щаслива була? Коли ми з Вітею в тій старенькій квартирці жили! Коли в неділю всією сім’єю пельмені ліпили… Коли до нас сусіди запросто заходили – чаю попити, поговорити… Коли… Діставали сервізи з серванту…
Вона раптом схопилася за серце:
— Повітря… повітря не вистачає…
— Усім вийти! – скомандував лікар, що вбіг. – Негайно!
Їх виштовхали в коридор. Рита, схлипуючи, метнулася до сходів. Ігор рвонув було за нею, але баба Зіна втримала:
— Нехай іде. Їй теж нелегко…
Марія притулилася до стіни. У голові стукала одна думка: «Я винна. Це я в усьому винна…»
— Ні, – немов прочитавши її думки, сказала баба Зіна. – Ти тут ні до чого, дівчинко. Це як нарив прорвався. Давно повинно було…
Із палати вийшов лікар, на ходу знімаючи рукавички:
— Донька? – кивнув він Марії. – Зайдіть. Тільки недовго.
— Я не дочка, я…
— Іди, – підштовхнув її Ігор. – Вона тебе кликала.
Алла Вікторівна лежала, обплутана дротами і крапельницями. Але погляд був ясний.
— Присядь, – вона поплескала по ліжку. – Розмова є.
Марія обережно присіла на краєчок.
— Ти пробач мене, – раптом сказала свекруха. – За все пробач. За ці три роки… за кожну дурість, що я тобі сказала…
— Що ви, не треба…
— Треба, – Алла Вікторівна накрила її руку своєю. – Знаєш, я ж коли цю хустку побачила… Ось цю, що ти подарувала… Я відразу зрозуміла – неспроста. У тебе ж очі точно такі самі були, як у мене тоді… Коли я свою продавала.
Вона помовчала:
— Я не хустку продала тоді. Я себе продала. Свою душу… По шматочках, по краплині… Усе боялася, що хтось побачить у мені ту дівчину з села…
— Не хвилюйтеся, вам не можна…
— Зачекай, дай договорити. Адже я потім цю хустку шукала. Роками шукала… А коли знайшла – грошей не вистачило викупити. Вона вже антикварною вважалася, дорогою… Ось тоді я й почала колекцію збирати. Думала – заглушу цим порожнечу всередині…
Вона раптом підвелася:
— А вчора зрозуміла, коли ти мені цю хустку принесла…
— Що?
— Що я все життя не тим жила. Усе намагалася щось чуже зловити, а своє – справжнє – втратила…
У коридорі почулися кроки. Заглянула медсестра:
— Час вийшов.
— Зараз, – Алла Вікторівна міцніше стиснула руку Марії. – Ще хвилинку… Ти тільки скажи – пробачиш мене?
— Звичайно, пробачу…
— І ще… – вона говорила квапливо, боячись не встигнути. – Там, у серванті, у дальньому кутку… Коробка стара… Візьми її собі. Там усе моє… справжнє. Листи, фотографії… І щоденник той самий…
— Навіщо?
— Щоб зрозуміла. Щоб не повторила… І доньку свою навчила…
Марія завмерла:
— Яку доньку?
— Не прикидайся, – слабо посміхнулася Алла Вікторівна. – Я ж бачу, як ти вранці бліднеш… Як від запахів шарахаєшся… У мене таке саме було, коли Ігоря чекала.
— Я нікому не говорила… – прошепотіла Марія. – Навіть Ігорю…
— Боялася?
— Квартира орендована… зарплата маленька… А тут ще цей скандал із хусткою…
— Дурнувата ти, – раптом сказала Алла Вікторівна без жодної злості. – Така сама, як я колись… Усе думаєш, про те, що люди скажуть…
Вона підвелася на подушці:
— Я найбільше шкодую тільки про одне – що онуків своїх ледь не втратила. Через свою дурну гордість, через вічний страх здатися бідною…
У двері знову заглянула медсестра, уже суворіше:
— Усе, закінчуйте!
— Покличте сина, – попросила Алла Вікторівна. – Ігоря.
Коли Ігор увійшов, вона подивилася на нього довгим поглядом:
— Синку, пам’ятаєш той будиночок у селі? Бабусин?
— Який ти продати хотіла?
— Так… Не треба його продавати. Там добре буде… малюкові.
Ігор нерозумлено переводив погляд із матері на дружину:
— Якому малюкові?
— Якому у вас за сім місяців буде, – усміхнулася Алла Вікторівна. – Дівчинка, я думаю… Назвіть її Ганною. На честь моєї прабабусі…
Вона відкинулася на подушку:
— І до біса цю квартиру в центрі. Продамо. Купимо будиночок із садом… Великий, щоб усім місця вистачило. Будемо по вихідних пельмені ліпити… всією сім’єю…
— Мамо, тобі не можна хвилюватися, – злякано почав Ігор.
— А я й не хвилююся, – вона вперше за довгий час усміхнулася по-справжньому. – Я, знаєш, тільки зараз зрозуміла: щастя – воно ж не в грошах. І не в тому, що люди скажуть… Воно ось у цьому – коли всі разом, коли по-простому, коли душа спокійна…
У коридорі почулися квапливі кроки. Вбігла захекана Рита:
— Мамо, прости! Я… Я зараз до церкви зайшла, свічку поставила…
— Іди сюди, – Алла Вікторівна простягнула руку. – Усі йдіть. Сідайте поруч.
Вона обвела поглядом їхні обличчя: – Ось зараз, уперше за багато років, я по-справжньому щаслива. Тому що все нарешті правильно. Все як має бути…
Епілог. Три роки потому…
Маленька Аня сиділа на бабусиних колінах і з цікавістю розглядала ту саму хустку:
— Бабо, а чому вона така яскрава?
— Тому що особлива, – усміхнулася Алла Вікторівна, розправляючи яскраві квіти на чорному тлі. – Знаєш, скільки історій вона може розповісти?
За вікном шумів яблуневий сад. Той самий, який вони посадили тієї весни, коли переїхали в новий будинок. Просторий, одноповерховий, з великою верандою – спеціально такий вибрали, щоб бабі Зіні не потрібно було сходами підніматися.
На кухні гриміла посудом Рита – готувала свій фірмовий пиріг. Після розлучення вона нарешті навчилася готувати. І взагалі, стала іншою людиною – немов тягар багаторічного удавання спав з її плечей.
— Мамо, ти не бачила закрутки? – заглянула Марія. – Хотіла огірочків до пельменів дістати.
— У погребі подивися, – відгукнулася свекруха. – Там, де твої помідори стоять.
Вони тепер часто закривали соління разом. Якось само собою вийшло – Марія поділилася маминим рецептом маринованих помідорів, Алла Вікторівна дістала старий бабусин зошит із секретами засолювання огірків…
А той самий щоденник досі лежав у спальні в Марійки. Вона перечитувала його іноді вечорами – не щоб ятрити старі рани, а щоб пам’ятати: щастя не вимірюється грошима. Воно вимірюється теплом сімейних вечерь, сміхом дітей, тихими розмовами на веранді…
— Усі до столу! – пролунав голос Ігоря. – Пельмені холонуть!
— Зараз, синку! – Алла Вікторівна поправила хустку на плечах – ту саму, «дешеву», яка три роки тому стала причиною стількох подій.
— Знаєш, Ганнусю, але ж ця хустка – вона чарівна.
— Правда? – очі внучки загорілися.
— Звичайно! Вона допомогла нам усім зрозуміти найголовніше…
— Яке це головне?
— Що справжнє кохання не має ціни. Його не можна купити за всі гроші світу. І не можна продати – навіть якщо дуже потрібно…
На веранді накривали до вечері. Дзвеніла посуд, пахло свіжою випічкою та пельменями. Баба Зіна неквапливо розкладала старі фотографії – тепер вони більше не ховалися по коробках, а стояли в рамках на камінній полиці.
— Мамо, ти йдеш? – покликала Марія.
— Ходімо-ходімо! – Алла Вікторівна взяла внучку за руку. – Знаєш, що я тобі скажу? Людина може втратити все – гроші, становище, чужу повагу… Але якщо в неї є любов близьких – вона все одно багач. Найбагатший на світі…
А хустка та досі зберігається в їхньому домі. І щоразу, коли її дістають, вона нагадує: немає нічого дорожчого за щире кохання і просте сімейне щастя. Усе інше – наживне, тимчасове… А любов – вона назавжди.
КІНЕЦЬ.