Навесні в садовому товаристві з’явилася нова дачниця. Старі господарі цієї дачі ще восени казали, що мають намір продати свою ділянку з будиночком, і ось, мабуть, продали.

Сусіди спочатку не розуміли – хто ж там господиня, наче молода дівчина з косою, худенька та енергійна, бачили її лише здалеку.

Все з’ясувала сусідка Тетяна, ділянка якої знаходилася через невисокий паркан із новою дачницею.

– Добридень, чи можна вам поставити кілька запитань? – покликала дачниця.

Тетяна підійшла до паркану. «Оце так дівчина!» – подумала вона. Жінці було явно за шістдесят років, може, навіть і більше.

Так, постать тендітна, молодіжна футболка з принтом у стилі аніме, короткі шортики. Волосся явно фарбоване з сивим корінням, що злегка відросло, дрібні зморшки по всьому обличчю.

На губах сліди ботоксу – ледь помітні, не вульгарні, але все одно видно, що дама за собою ретельно доглядає, намагається виглядати молодо.

– Мене звуть Даша, – представилася вона. – Ось, купили дачу, а селище я зовсім не знаю. Можете мені розповісти – що і де?

Голос у неї був трохи комічний, якийсь неприродний, як у наївної дівчинки. Тетяна охоче розповіла про прилеглі магазини, та інше, що цікавило Дашу.

– По городах дати рекомендації? – Запитала Тетяна.

– Ой, ні, мабуть. У мене манікюр, – Даша продемонструвала сусідці свої довгі нігті із хитрим малюнком. – Ось як із таким у землі копатися?

– Дачу ми купили скоріше для душі. Скоро до мене діти та друзі приїдуть, обладнаємо зону відпочинку. Поставимо столик, мангал, альтанку чи якийсь навіс, відпочиватимемо.

– Що, навіть зеленушку ніяку не посадите? Ну там – цибулю, кріп, петрушку?

– Ну, може, й виділимо одну грядочку. Тільки я з цим возитися не буду, можливо, невістка захоче і посадить.

– Ну як же – онукам щось виростити, свіженьке, зі свого городу…

– Та яким онукам, – Даша, щось промовляючи собі під ніс пішла, і зникла у своєму будиночку.

Дивна вона – так, виглядає надзвичайно для свого віку, але що ж Тетяну в ній бентежить?! Увечері Таня чаювала зі своєю подругою Нелею, і все їй розповіла про нову дачницю.

– Вона приблизно нашого віку, – сказала Таня. – Але поводиться, як малолітня дівчинка.

Нелі взагалі були незрозумілі такі пані. Вона багатодітна мати, та бабуся восьми онуків. Неля буквально занапащала себе на грядках щороку, тож її руки були грубі, майже мужицькі, а обличчя землистого кольору.

– Якийсь жах, а не жінка, — пробурчала вона, чи то з презирством, чи з заздрістю. – То що там – є в неї онуки, чи ні? Незрозуміло…

– Та я сама не зрозуміла! Невістка є, отже, і син є, а чи є онуки – невідомо. До неї ще друзі повинні приїхати, мангал ставитимуть, альтанку, шашлики смажитимуть.

– Мабуть, весело тут буде! Судячи з цієї фіфи, приїдуть мужики з гітарами, й почнеться – шум усю ніч, гулянки, не поспиш із такими сусідами! А мені, між іншим, вставати о п’ятій ранку щодня, а ділянка через дорогу – одне занепокоєння.

Наступного дня до дачної ділянки під’їхала біла машина. З неї вийшов чоловік, жінка, та троє дітей – дівчинці було років чотирнадцять, а хлопчикам десять і п’ять – приблизно так. Наймолодший біг доріжкою до Даші, та кричав:

– Привіт, бабусю!

Та розгублено озирнулася, а потім жартівливо гукнула на хлопчика:

– Колю! Ти знову за своє? Не бабуся я, а Даша. Запам’ятав – Даша! Твоя подруга!

Таня, спостерігаючи за цією картиною у себе на ділянці, трохи здивувалася – навіщо все так ускладнювати?

Ну бабуся, та бабуся – що в цьому такого? Трохи пізніше Тетяна зауважила, що онуки з бабусею збираються в магазин, і вона їх переконує:

– Тільки не називайте мене бабусею при всіх. Та й взагалі ніколи не називайте, зрозуміли? Я вам Даша, старша подружка, зрозуміли? Я ж вам не старенька якась.

– Так, бабусю, – відповів Коля.

– Ну, ось знову двадцять п’ять! – Зітхнула Даша.

Увечері було накрито стіл під туристичним навісом, родина вечеряла. Чувся голос Даші – трохи писклявий, із розтягнутими голосними, ніби вона навмисне когось перекривляє.

Перед самим заходом Даша підійшла до паркану – поставити кілька питань Тетяні, з приводу посадки зелені. Тані не терпілося запитати Дашу про онуків.

– А чому їм не можна вас бабусею називати? Вони що – не рідні вам?

– Чому? Рідні! Але мені це неприємно – «бабуся» звучить жахливо, ніби я в хустці, та в якомусь старечому балахоні. Або пиріжки печу, чого я дуже не люблю.

– Вони для мене друзі – з молодшим я досі можу в хованки пограти, із середнім – граю у «Танчики» на комп’ютері, а дівчинка мені довіряє всі свої таємниці – який хлопчик їй подобається, що в моді у підлітків, Тік-Ток подивимось разом, посміємося.

– Так це і є ваші друзі? – раптом осяяло Тетяну. – Ті, що мали приїхати? Тобто друзі – це онуки?

– Так, ті самі. Мені з молоддю цікавіше, ніж обговорювати на лавці сусідів, та говорити про ліки.

Тетяна замислилась. Вона мала лише одну внучку, і жила вона з батьками дуже далеко. Її привозили двічі ще зовсім маленькою – у три та у шість років, а зараз вона уже студентка, і спілкується з бабусею лише по відеозв’язку.

Коли онука приїжджала, Тетяна із задоволенням пекла їй пироги з різною начинкою. Та й взагалі, Тетяні подобається це почесне звання – бути бабусею.

А чи змогла б вона вести зараз розмови із дорослою онукою, як це робить Даша? Ні, мабуть. Навіть те, що Даша забороняє онукам називати її бабусею, вже здається чимось неприродним.

Увечері Тетяна за чаєм обговорювала сусідку з Нелею.

– Неподобство яке! – обурювалася Неля. – Це ж треба так любити себе, і не зважати на онуків! Дівчина похилого віку з пенсійною карткою!

– Треба поводитись належно, за віком, гидко навіть. Скільки не молодись, а на пиці все одно все написано, що не молода. Позбавила онуків справжньої бабусі, бідні вони нещасні!

Дивно! Але й слова Нелі Тані теж були неприємні. На кого вона стала схожа в оранці на городах, щоб забезпечити організми онуків вітамінами? Чи надовго її вистачить?

Якщо порівняти Дашу та Нелю, то таке враження, що у них, як мінімум двадцять років різниці у віці, та й онуки Даші нещасними не здаються. Тож тут невідомо, кому з онуків пощастило більше! А ви що скажете з цього приводу

КІНЕЦЬ.