Мати з бабусею постійно лаялися до сказу. Голосно, надривно. Кожна хотіла відстояти свою правду. Правда була одна, але в кожної своя.

Чоловік бабусі спився швидко, щойно на заводі, де він працював, припинили платити зарплату. Міцний чоловік, якому виповнилося сорок дев’ять, просто не зміг пристосуватися і став пити все, що містило підвищений градус. Того разу не пощастило. Що було в пляшці, ніхто пізніше не з’ясовував. Ось так у сімнадцять років батькові довелося почати працювати й утримувати свою матір, у якої була інвалідність.

Після одруження батько одразу поставив бабусі, своїй матері, умову – ніякої лайки, навіть без нього. У квартирі, а тим паче на кухні, – господиня молода дружина. Бабуся ж могла робити що завгодно на дачі. За батька, суворого, який не бажав навіть слухати іншу думку, бабуся, яка всіма фібрами душі не злюбила обраницю сина, поводилася дуже делікатно.

Після відходу батька Олена з матір’ю залишилися у квартирі свекрухи на пташиних правах. Мати все ще намагалася поводитися і господарювати, як зазвичай, але виходило погано. Бабуся відстоювала своє право в усьому, навіть у дрібницях, немов бажаючи помститися за всі попередні роки її пригноблення.

Олена в цьому протистоянні не приєднувалася до жодної сторони. Часом їй хотілося висловитися, показуючи, хто в той момент правий, а хто перегинає палицю, але виходило ще гірше. Обидві вони нападали на Олену і довго потім дулися.

Дівчина тим часом закінчувала десятий клас, займалася у двох додаткових гуртках і поверталася додому пізно. Картина останні два роки була одна й та сама.

Бабуся кричала на матір, звинувачувала її в усьому, що спадало на думку, виривала з рук губку, якою мати мила посуд, тут же вимагала приготувати їй суп без жарених овочів. Потім вони плавно з кухні перебиралися в кімнату і лаялися там.

Олена повернулася сьогодні пізніше, ніж зазвичай. Ще за зачиненими дверима було чутно, що мати з бабусею кричать. Їм було все одно, що обговорювати, про що сперечатися і висловлювати прямо протилежні думки. Їх турбувало тільки одне – довести, що хтось із них правий. Сварки і суперечки були дріб’язковими. Вони могли посперечатися навіть через те, яку програму дивитися по телевізору. Жінок турбувало тільки одне – процес взаємодії. З роками це стало звичкою і інакше існувати разом вони не могли.

Олена довго стояла в коридорі, усвідомлюючи, що більше не зможе терпіти це. Вона дивилася то на одну, то на іншу жінку і, нарешті, їй на думку спала абсолютно шалена думка. Думка як їх зупинити.

— Тихіше. Тихіше! Замовкніть. Обидві! – дуже голосно, але не переходячи на крик, вимовила Олена. – Коли вас не стане. А вас обох не стане. Ви помиритеся і будете поруч, як ніколи й не думали. Ви обійматимете одна одну й говоритимете тільки гарні слова. А знаєте чому? Тому що будете жити тут, – Олена показала на серце. – У мене всередині. І я не дозволю там вам бути такими, якими бачу зараз. Усе порожнє. Усі ці ваші сварки, розумієте? Я запам’ятаю і збережу вас іншими. Люблячими і дружними. Усе це даремно.

Мати розплакалася. Бабуся затрясла зсохлимися губами і плюхнулася на стілець.

— Ви будете жити в мені завжди, і я передам пам’ять про вас своїм дітям зовсім іншою, не тією, що бачу. Тож, можете сваритися й далі, кричати одне на одного. Усе даремно.

Олена кинула шкільну сумку біля порога і вийшла з квартири. Вона бігла сходами сама готова розплакатися, ковтала повітря ротом, щоб ці грудки придушували досаду й гіркоту. Ту саму неприємну жовч, що рвалася назовні.

Вона пишалася собою. Пишалася тим, що змогла показати двом близьким жінкам, що вона розумніша за них, піднесла урок.

— Оленка? – Сергій все ще стояв біля лавки, копаючись у своєму рюкзаку.

Він здивувався. Потім вирішив, що її відправили в магазин і, застебнувши рюкзак, поспішив за дівчиною.

— Не ходи за мною. Не треба. Я ж не люблю тебе. Ти ж знаєш. Я сказала це відразу.

Він зупинився і втупився з тупим виразом обличчя на неї.

— Знаю і що?

— Навіщо ти мене проводжаєш, зустрічаєш, ці подарунки?

Він усміхнувся і підійшов впритул.

— Ти дозволяєш. Ти могла припинити це того самого вечора, коли зізналася мені. Але не стала. Наступного дня все було як раніше, – він усміхнувся і, повернувшись, хотів піти, але потім знову підійшов до неї дуже близько.

— Я ж маю вчитися кохати жінок, на комусь я маю практикуватися.

Олена здивовано розплющила очі.

— Думаєш, тільки ти можеш поранити? Ні-ні-ні. Кожен із нас егоїст. Живе так, як хоче. Хтось любить отримувати добро і щастя від близьких, а хтось любить себе катувати, харчуючись негативом. Ти не краща за свою матір і бабусю. Нормального мужика ти собі не знайдеш, принаймні поки що.

Сергій закинув рюкзак на плечі й пішов.

Олена розгублено стояла посередині дороги абсолютно пригнічена, йти було нікуди. Вона завжди вважала себе правильною і навіть розумною. Але зараз прийшло усвідомлення, що крім розуму ще є досвід, життєвий, той, що не можна здобути з книжок, не можна добути якось інакше, окрім як випробувати самій. Життя складніше, ніж їй здавалося.

Темрява швидко спускалася на місто і запалювала тьмяні вогні. Олена поморщилася і подивилася на годинник. Уже двадцять третя. Нічого не залишалося, як повернутися додому.

Ключів у кишені не було, певно вона залишила їх на поличці, коли тікала. Олена підійшла й прислухалася. Тихо.

Подзвонила. Тихо. Занадто тихо. Сидіти на холодних сходах їй не хотілося. Дівчина натиснула на дверний дзвінок.

— А якщо вона додому прийшла? – почулися голоси внизу. – Казала я вам потрібно, щоб хтось залишився вдома, а другий пішов би шукати.

Мати з бабусею спокійно розмовляли на першому поверсі. У перший раз спокійно. Схвильовано, але якось інакше.

— Давай не будемо починати спочатку. Заспокойся. Видихни. Ми ж домовилися. Заради Олени.

— Так. Я збігаю до Сергія, може вона в нього, а ви чекайте вдома, – запропонувала мати.

— Я тут, мамо, у мене немає ключів.

Почулися квапливі кроки.

— Ой, як ти нас налякала, донечко.

Мати очікувано опинилася на сходовому майданчику першою і кинулася обіймати Олену. Бабуся піднялася пізніше, але теж підійшла до онуки й обійняла.

Так вони й стояли втрьох, обіймаючись. Плакали і сміялися, не могли розняти рук, не могли випустити одне одного з обіймів. Для кожної з них те, що сталося сьогодні, було уроком, хорошим життєвим уроком. Головне – завжди робити правильні висновки!

КІНЕЦЬ.