Маленький черв’ячок сумніву ні, ні, та й турбував мене. «А чи правильно я вчинила?» — думала я, розглядаючи новенький чайник з ошатним малюнком, який я напередодні придбала зі знижкою.

Зі шкільних років я була закохана в Дениса. Усі спроби однокласників проводити мене додому, незмінно зазнавали фіаско.

Але предмет мого кохання звертав на мене увагу тільки тоді, коли красуня Яна, та сама, за якою він бігав, як прив’язаний, влаштовувала йому чергову сцену.

Коли школа залишилася позаду, Денис зі свідченням про середню освіту в кишені, подався за Яною до того ж університету, куди вона подала документи.

Вони разом ходили на лекції, і, здавалося, нічого не може розлучити цю парочку. Але на п’ятому курсі Яна закохалася в молодого бізнесмена і, ні слова не сказавши своєму колишньому коханому, помчала з новим обранцем до іншого міста.

Я ж, після школи, закінчила фінансовий коледж, та влаштувалася до місцевого банку молодшим спеціалістом. І ось одного разу в мій кабінет заглянув Денис — йому знадобився кредит.

Я була надзвичайно рада колишньому однокласнику. Оформила йому кредит на найвигідніших умовах. Слово за слово, між нами зав’язалася розмова, і вже за кілька тижнів ми почали зустрічатися.

Для мене це був найщасливіший період у житті. Я світилася радістю. У мене ніби відкрилося друге дихання, або, як то кажуть, «виросли крила за спиною».

А коли Ден запропонував мені подати заяву до РАГСу, я довго не могла повірити своєму щастю.

Але радість була недовгою. Вже наступної неділі, зібравшись із силами та впоравшись із хвилюванням, я вирушила знайомитися з батьками Дениса.

До зустрічі я ретельно підготувалася: спекла фірмовий торт, купила для майбутньої свекрухи букет.

– Коханий, а що, як я не сподобаюся твоїм родичам? – невпинно питала я у хлопця, доки ми добиралися до його будинку.

– Та не парся ти! Все буде добре, – бадьоро заспокоював мене Денис.
Але моє занепокоєння виявилося не марним, Раїса Макарівна не оцінила моїх старань.

Денис проживав із батьками та сестрою у просторій чотирикімнатній квартирі. У всьому тут відчувався добрий смак господині, та чималі гроші. Гарний ремонт і дорогі меблі, просто кричали про хороший дохід сімейства.

Раїса Макарівна, мати нареченого, з порога окинула мене в’їдливим поглядом. Її сережки з величезними блакитними топазами, осудливо погойдувалися, немов хотіли шепнути своїй господині: «На що нам ця плюгава в простенькій сукні з китайського ринку?»

І господарка, схоже, їх почула.

– Хто твої батьки? Де вчилася? Де працюєш? Яка квартира у вас? — не скупилася на запитання Раїса Макарівна за чаюванням.

Її питання вилітали одне за одним, і мені від цього було ніяково.

Дізнавшись, що мене з дитинства виховувала одна мати, майбутня свекруха спохмурніла. На лобі пролягла вперта складка. Весь її вигляд говорив: “Сина не віддам!”

І, войовничо виблискуючи своїми дорогими сережками, матуся кинулася в атаку.

– Синку, та ти збожеволів! Я думала, у тебе є розум у голові! Кого ти привів? Ні роду, ні племені, і грошей, кіт наплакав. Що ти в ній знайшов? – обурилася вона, нітрохи не соромлячись гості.

Справді: які можуть бути церемонії, якщо якась злиденна загрожує свободі сина. Нехай одразу знає, з ким зв’язалася.

Але Денис, на щастя, заступився за мене:
– Мамо, що ти починаєш? Головне, що мені вона подобається.

– Можеш мамкати скільки хочеш, тільки ми з матір’ю не схвалюємо твій вибір – підтримав дружину Петро Андрійович, який весь цей час мовчки копирсався в тарілці, поглядаючи на дружину по-собачому відданим поглядом.

Я чекала від зустрічі всього, чого завгодно. Але такого звернення від, здавалося б, цілком пристойних, вихованих людей, навіть не могла передбачити.

– Що зі мною не так? Чим я гірша за Дениса? Невже матеріальний стан все вирішує? – думала я дорогою додому, витираючи з очей сльози.

Вдома, ридаючи на кухні, я про все розповіла матері.

– Невже нічого не можна зробити, мамо? Я так його люблю!

– Доню, не витрачай на них свої нерви. Нічого в тебе з цією родиною не вийде. Не варто будувати ілюзій, – казала мені мати – Не дасть вам життя Раїса. Краще одразу порвати стосунки! – переконувала вона мене.

Але я вирішила боротися за своє кохання. Я мала мету — довести, що я чогось варта.

– Раз для батьків Дениса головний критерій оцінки людини — гроші, я зароблю їх. Я доведу їм, що і я можу сяяти топазами.

Прекрасно володіючи німецькою мовою, я вирушила на заробітки до Німеччини, до своєї хрещеної, де та працювала доглядальницею.

Я мріяла накопичити гроші, та купити власне житло. П’ять років я працювала за кордоном. Мене тягнуло додому, але до рідного міста я приїжджала лише зрідка — відвідати маму, та побачити Дениса.

Іноді від подруг я дізнавалася, як Раїса Макарівна обговорювала зі знайомими та приятелями про обурливий вибір сина.

– І нахабна яка! Причепилася до Дениса, як реп’ях, – говорила жінка всім і всюди. – Ще не відом, чим вона там займається і яким місцем заробляє гроші!

Денис, на диво, не одружився, хоч і був неодноразово помічений у компанії з довгоногими красунями.

А я відмовлялася вірити будь-яким чуткам про коханого, і жила надією незабаром вийти за нього заміж.

Виконавши свою програму «максимум» та повернувшись до рідного міста, я запропонувала Денису пожити разом на орендованій квартирі.

Мені пощастило – мене знову взяли на роботу в банк. Денис, здавалося, щиро радів моєму поверненню, але до певного часу.

Одного вечора він сказав:
– Ксюшо, мама запросила нас у гості. Давай завтра до неї заїдемо.

Я витріщила очі, те єдине відвідування родини коханого, досі снилося мені у нічних кошмарах.
– Я не піду, – відрізала я. — Я пам’ятаю, як мене зустріли. І навіть не проси мене про це!

Однак, у найближчі вихідні, Раїса Макарівна без запрошення, з’явилася сама, чим мене шокувала.

– Слухай, дівчино, бачу, ти змогла чогось досягти. Гроші є, значить, не така ти вже й пропаща. Відразу скажу, що ти мене приємно здивувала. Молодець, вмієш досягати свого.

Заробити стільки доларів не кожен чоловік здатний. Бачу, що гідна мого сина. А якщо ти без п’яти хвилин, як моя невістка, значить, є членом нашої родини, з чим тебе вітаю.

Тепер ми одна команда і ділитимемо радощі та прикрощі навпіл, — заявила дама без жодних прелюдій прямо з порога.

Я, прийшовши до тями, нарешті впустила несподівану гостю до будинку.

– Про які прикрощі мова? — обережно спитала я, недовірливо дивлячись на Раїсу Макарівну. У кожному слові потенційної свекрухи відчувався якийсь невловимий каверз. Все стало ясно, коли жінка продовжила.

– Петру Андрійовичу потрібна дорога операція. Рік тому у нього виявили серйозне захворювання. Потрібно багато грошей на операцію та на лікування. Такої суми ми не маємо.

– Але коли ти тепер наша майбутня невістка, допоможеш, ти ж не кинеш нас у скрутну хвилину? – запитала Раїса Макарівна, і в її голосі не було й тіні сумніву.

Я не могла повірити своїм вухам. Невже ця багата, випещена жінка просить, ні, не просить, а вимагає грошей у жебрачки, та плюгавої, яку колись образила і прогнала з ганьбою.

– Не розумію Вас, Раїсо Макарівно. Що Ви маєте на увазі? — розгублено перепитала я “свекруху”.
– Ну, ти ж допоможеш батькові нареченого, маючи достатньо фінансів?

– Я?
– Звісно. Хто ж ще!

– Ці гроші зароблені мною для певної мети. А саме – для покупки квартири, – я подивилася на Дениса, сподіваючись почути від нього слова захисту.

Проте хлопець мовчав, а мати продовжувала:
– Квартира зачекає, а операцію відкладати не можна. І так рік тягнемо!

– Але ж ви кілька місяців тому зіграли дочці шикарне весілля! Якщо все так серйозно, з урочистим заходом могли б почекати!

– Як так! Це ж весілля!

– Якщо для вас гуляння в ресторані важливіше за здоров’я близької людини, то чому я повинна відмовлятися від своєї мрії?

– Твоя мрія – це мій син, – жінка подивилася на молодого чоловіка, що сидів поруч. – А жити будете у кімнаті Дениса. Сама бачила нашу квартиру. Місця всім вистачить.

Тим більше у Наташі незабаром буде малюк. Допомагатимеш їй з дитиною, а мені з прибиранням та приготуванням. Для чого вам квартира?

– Ви це серйозно? – Підняла я вгору брови. – Я п’ять років працювала у чужій країні, щоб придбати власне житло! А ви хочете, щоб я весь свій заробіток віддала вам?

– На мою думку, якби ви дорожили людиною і хотіли їй допомогти, то віддали б заощадження на лікування чоловіка, замість того, щоб влаштовувати бенкет.

– Я взагалі сподівалася на тебе. Тим більше якщо в тебе раніше свого житла не було, то нічого й втрачати.

– Так, не було. Тепер буде! Я вже віддала завдаток і за тиждень в’їду до своєї квартири.
– У тебе серця немає! Сину, поясни їй, що так близькі люди не роблять.

– Оксана все зрозуміла, – обізвався Денис. – Правда, люба? – він глянув на мене.- Ти зробиш так, як сказала моя мама. Інакше у своїй квартирі житимеш без мене.

– Ну що ж. Я зрозуміла тебе. Обіцяю подумати. А зараз ти проводиш Раїсу Марківну додому і даси мені час до завтра, щоб все добре осмислити.

Я розуміла, що це кінець! Наступного дня я повернула ключі від орендованої квартири, та з головою поринула в оформлення своєї новобудови.

Я знала – попереду нове життя! І цим життям я керуватиму сама! А, чи слушно я вчинила, час покаже! А ви як вважаєте?

КІНЕЦЬ.