Про зраду і яблука.

Надворі стояла осінь. Кирилівна вийшла надвір, сьогодні треба перебрати яблука, які звечора стоять у відрах: непошкоджені та ті, що мають злегка зів’ялі боки, треба перемолоти на сік, а зовсім пропащі викинути на гній. Жінка мимоволі замилувалася осіннім днем, напрочуд погожим для цієї пори. Кілька секунд споглядання, а потім – до роботи. Яблук цей рік вродило багато

Олена підготувала чисті баняки для нарізаних яблук та сіла до роботи. Чистить їх і думає: “Ну зараз і почнеться”. І так їй сумно від тої думки робиться, так на серці туго, що й не передати словами. Мобілку поклала біля себе. Чекала на ці проклятущі телефонні дзвінки.

Не пройшло й 10 хвилин, як зателефонувала сусідка Галина Борисівна і в соковитих деталях розповіла Кирилівні, що її чоловіка Миколу бачили вчора у магазині «Живчик» з Марусею, молодшою за нього вдвічі. «То й що?- наївно відповіла Кирилівна. «Ти знову за своє, зраджує він тобі, а ти яблука давиш і окуляри натягнула мов сліпа, не бачиш що коїться під носом»- продовжує своє Борисівна.

«Все, давай. Роботи повно»- відмахнулась Кирилівна та продовжила розрізати яблука навпіл. Серединку – на гній, м’якоть – на сік.

Другою зателефонувала Шура. Вона завжди набирає в таких випадках. Треба вислухати, бо однаково десь у селі зловить – не відчепиться. Отож краще хай виговориться телефоном. Стиснувши зуби, Кирилівна підняла слухавку.

«Ой, Кирилівно, привіт! Я оце дзвоню тобі сказати, що Микола твій знову у гречку…Це звісно, не моя справа….Просто по-людськи хотіла підтримати»- почула вона з того кінця. Проте бажання обговорювати і приймати співчуття від Шурки не стала. «Слухай, в нас все добре»

Кому як не Кирилівні знати: чоловік їй періодично зраджує. І триває це вже кілька останніх років. Вона не говорить про це з Миколою. Давно ще, коли то трапилося вперше, пробувала, але чоловік махнув рукою і сказав: “Ти не лізь. Розберуся. Моя справа”. Більше й не починала. Направду кажучи, боялася. Що коли дійсно піде від неї? А вона кому треба буде? Баба репана

Так і жила зі своїм болем, що перетворилося на звичку. Призвичаїлася не реагувати на оті жалібні погляди, якими її проводжали біля крамниці. Навчилася гідно відповідати, коли телефонують і душу ятрять.

Олена нікому нічого не хотіла говорити. У неї було єдине бажання – щоб її залишили в спокої. Взяла в руки ще одне яблуко. “Тридцять три роки разом. Чи вже тридцять чотири?”, – згадувала Кирилівна. Мимоволі почала розглядати свої руки, спочатку долоні, а потім почорнілі нігті.

«Кажуть, шия виказує справжній вік жінки. Неправда. Найперше – руки! Які ж вони в мене старі! На своє обличчя можна рідко дивитися, а руки бачиш щохвилини. 

Мобілка вже не розривалася. «Фух, мабуть на сьогодні відстрілялася», – сумно сказала Кирилівна сама собі.

Аж раптом чує, хтось у хвіртку дереться. “Кирилівна, можна до тебе”, – чує голос сусідки. «Звісно, заходь Тетяно, не стовбичити ж там»- відповіла Кирилівна.

Сусідка зайшла. У руках пів пляшки домашнього вина. «Такий день, сьогодні, п′ятниця, давай попробуємо. Це чи не вперше таке солодке вийшло» – запропонувала Тетяна. «Та давай».

Кирилівна кинула ножа у відро та пішла до хати за келихами. «Микола ще спить», – подумалося. Узяла із серванта два келиха, обтерла рушником. У другу руку взяла стілець для гості. «Як ти»? – сусідка питає, коли всілися з вином між яблуками.

Кирилівна знає, що Тетяна теж все давним-давно знає, але ніколи не подає виду. Тільки питає «Як ти?». «Усе добре. Он яблука на сік готую», – відповіла Кирилівна.

Сусідка починає про свого внука веселі історії розповідати, трохи про зятя лінивого згадала, потім про сина розповіла – він давно в село не приїжджав. Усе про своє та про своє. «Дякую тобі, Іванівно, що не питаєш зайвого» , – думає Кирилівна.

Посиділи-погомоніли, та й по всьому. Олена знову за яблука взялася. Скільки ще їх залишилося! Микола ж іще, мабуть, дрімає. А він уже й встав. Трохи походив сюди-туди по хаті. Дістав із холодильника два млинці з яблуками, запив виноградним соком із двохлітрової банки. А тоді – тишком-нишком – та й із хати.

До Кирилівни й лиця не повернув. Уже біля хвіртки крикнув: «Я до Петровича! Там деталі треба забрати. Скоро буду!». І, не чекаючи відповіді, пішов собі.

Олена ще кілька секунд автоматично різала яблука. Потім зупинилася. Та якось зі спересердя як увалить те відро ногою. Перекинулося догори разом з гнилими яблуками. «Не залізна я, Миколо, не залізна», – та й заплакала. Дихати стало важко, сперлася об стіну сараю.

На якусь мить, Микола відчув в собі докори сумління і промайнуло в голові «Ну, що поробиш? З ким не буває», – цими словами заспокоїв себе та впевненою ходою зайшов на подвір’я Петровича.

Джерело