– Ти знову витратила зайві 200 гривень, Карино? – різко спитав Артем, дивлячись на мене з-під лоба. Я стояла на порозі кухні, тримаючи пакет із продуктами, і всередині мене ніби щось стислося.

– У нас же родинний бюджет, – продовжив він, скидаючи з полиці свій гаманець.

– Тобі не здається, що ти витрачаєш забагато?

Я ледь стрималася, щоб не відповісти йому тим самим тоном. Згадала, як нещодавно просила його дати мені трохи грошей на власні дрібниці, і як він відмовив, змусивши почуватися винною, ніби я в чомусь провинилася. У такі моменти мені здавалося, що я живу не з коханим чоловіком, а з наглядачем, який контролює кожен мій крок.

– 200 гривень… – прошепотіла я собі під ніс, намагаючись стримати сльози.

– Це ж просто продукти. Хочеш перевірити чек?

Мій голос був тихим, але в ньому звучав сум. Артем ніби й не почув мене. Він театрально зітхнув, вийняв із гаманця купюри й потряс ними в мене перед очима.

– Ти думаєш, це виростає на деревах? Ми мусимо економити, у нас іпотека! – сказав він, ніби я була винна, що нам узагалі довелося брати кредит.

Я мовчки пройшла повз нього в кімнату і сіла на диван. У голові крутилися думки: як так сталося, що я, колись незалежна й усміхнена дівчина, тепер мушу випрошувати кожну копійку? Чому людина, яку я називала “коханням усього мого життя”, тепер ставиться до мене, як до недосвідченої дитини?

Щоб зрозуміти, коли це почалося, я повернулася спогадами на декілька років назад. Тоді Артем здавався ідеальним: уважним, турботливим, готовим дати мені весь світ.

Я теж працювала, мала свої заощадження, ми складалися на великі покупки разом. Але щойно я зрозуміла, що чекаю дитину та залишила роботу, аби зосередитися на дитині, все змінилося. Я мусила “просити” гроші на будь-що: від дитячого одягу до власних косметичних засобів.

Спочатку я сприймала це, як тимчасову незручність, адже вважала – ми сім’я, і мусимо підтримувати одне одного. Та з часом його контроль став нестерпним.

Одного разу я зустріла подругу, Оксану, з якою не бачилася понад рік. Вона помітила, що я стала мовчазною, ніби згаслою. Ми зайшли в маленьку кав’ярню, аби поговорити.

– Каринко, що з тобою відбувається? Ти виглядаєш змученою, – стурбовано спитала вона, коли ми сіли за стіл біля вікна.

– Мені важко, Оксано. Артем став таким скупим, контролює кожну копійку. Він ніби не довіряє мені зовсім, – я намагалася говорити спокійно, але голос мене підвів, і слова прозвучали, наче розпачливе зізнання.

– Контролює як? – перепитала подруга, дивлячись на мене зі співчуттям.

– Я мушу розписуватися за всі витрати. Кожен чек, навіть на десять гривень, – пояснила я.

Оксана мовчала кілька секунд, замислившись.

– Знаєш, це ненормально. Ти ж доросла жінка, а він поводиться, ніби ти мала дитина. Тобі не здається, що таке ставлення – це вид маніпуляції?

Її слова вкололи мене, бо я боялася назвати це тим словом. Контроль. Але все саме так і виглядало. Я зітхнула, не знаючи, що відповісти.

– Можливо, ти маєш рацію, – нарешті промовила я. – Та що мені робити? Я не можу повернутися на роботу, бо нашому сину лише два роки, я хочу бути з ним. Та й у мене немає підтримки з боку батьків.

Оксана поклала руку мені на плече.

– Знайди хоч якийсь підробіток, віддалено, через інтернет. Ти ж колись цікаві статті писала, правильно? А може, ти б змогла вести чиїсь соціальні сторінки, робити переклади. Головне – відчути, що ти здатна заробляти.

Її пропозиція запала мені в душу, і я почала думати, що, можливо, це вихід. Не казати Артемові, просто спробувати. Якщо зможу заробити хоч трохи, це допоможе мені відновити віру в себе. Я пообіцяла собі, що бодай спробую.

Наступні кілька тижнів я нишком “гуглила” можливості підробітку. Знайшла невеликий проєкт, де можна було писати тексти на замовлення. Запропонувала кілька своїх ідей, і, на моє здивування, мене прийняли. Хоча платили небагато, але ці гроші – були мої. Моя перша сума на банківській картці, відкритій виключно на моє ім’я.

Одного разу, коли Артем поїхав до батьків на вихідні, я мала змогу спокійно попрацювати вдома. Син грався, я друкувала статтю за статтею. Після завершення роботи я відчула, що вперше за довгий час щось можу. Це було неймовірне відчуття.

Та щойно Артем повернувся, він одразу помітив, що я чимось зайнята. Він сів навпроти мене за стіл, схрестив руки.

– Ти чого постійно в ноутбуці? – спитав підозріло.

– Я працюю. Знайшла собі невелику підробітку, – відповіла я, намагаючись зберігати впевненість.

– Тобі це навіщо? – він трохи підвищив голос.

– Ти ж у декреті, ти повинна займатися домашніми справами, дитиною.

– Я і займаюся. Але мені потрібна фінансова незалежність. Я почуваюся безпорадною, коли кожну копійку доводиться випрошувати, – сказала я твердо, дивлячись йому в очі.

Він скривився, ніби не очікував від мене такої відвертості.

– А що, я тобі не даю грошей? – кинув він, але вже не так впевнено.

– Даєш, але під контролем. Я не хочу жити під мікроскопом, – відповіла я, відчуваючи, як мене охоплює хвиля рішучості.

Він мовчав, а потім устав і вийшов із кімнати, грюкнувши дверима. Я не побігла слідом, щоб пояснюватися чи виправдовуватися. Десь у глибині душі відчула, що тепер цей вибір – залишитися, пояснити, домовлятися чи все припинити – стоїть переді мною особливо гостро.

Тієї ночі я довго не могла заснути, крутячись у ліжку. Думала про те, чи зможу я, маючи маленьку дитину, і далі жити з чоловіком, який не вважає мене партнеркою, а лише підконтрольною дружиною.

Тоді я згадала слова Оксани: “Це форма маніпуляції”. І зрозуміла, що мені потрібно рухатися далі, нехай і маленькими кроками.

Вранці Артем був холодним, ніби його щось розлютило. Але я вже вирішила: я не відмовлюся від роботи, не повернуся до покірної поведінки, з якої колись починалися всі ці фінансові утиски.

Можливо, мені доведеться боротися. Можливо, навіть думати про розлучення, якщо ситуація стане зовсім нестерпною. Але я зрозуміла головне – я більше не хочу, аби мене вважали чимось додатком до родини, з яким можна поводитися зверхньо.

Я хочу повернути собі своє “я”. І хочу, щоб моя дитина бачила перед собою сильну маму, а не зламану жінку, що боїться голосно попросити “додай, будь ласка, ще сто гривень на продукти”.

Я звертаюся зараз до вас, хто дочитав цю історію до кінця. Що б ви зробили на моєму місці? Чи виправдано добиватися фінансової незалежності, коли ти в декреті?

Джерело