– Ти знаєш, не така твоя мама й немічна, щоб продовжувати жити з нами під одним дахом, – сказала я чоловіку, який через роботу не завжди міг на власні очі побачити справжнє “обличчя” своєї, навіть не мами, а акторки, ще того театру.

– Не драматизуй, Лесю. Мама хоче для нас лише добра!, – Та це її добро вилазить мені боком.

– Або вона їде до себе, а якщо так погано почувається, то ми знайдемо їй місце в будинку літніх людей. Там її і лікуватимуть і приглянуть.

– Лесю, ти знову залишаєш горнятко на плиті. Невже так важко прибрати за собою, поки дитина спить?, – наголосила свекруха.

– Пані Оксано, я не встигаю прибрати горнятко, бо Анна саме прокинулася і плаче. Дозвольте мені дихнути хоч хвилину?

Я відчула, як миттю затремтіли руки, щойно почула оте неприємне зауваження. Тільки но вранці я спробувала видихнути і подумати про щось приємне, а тут знову свекруха за своє. Наче метелик, якому обрізають крила – кожен її докір стає грудкою в горлі. А мій чоловік Орест лише відводить погляд, робить вигляд, що нічого не чує, аби не сваритися з мамою.

Я вийшла заміж за Ореста ще півтора року тому. Ми познайомилися завдяки спільним друзям. Він старший за мене на дванадцять років. Здавалося б, чоловік має більше життєвого досвіду, а я – сподівалася на його мудрість та підтримку.

Спочатку все дійсно було чудово: у нас з’явилися теплі сімейні вечори, спільні прогулянки, розмови про майбутнє. Коли я зрозуміла, що чекаю дитину, моєму щастю не мало меж, і Орест теж сяяв: він давно хотів дитину.

Однак на восьмому місяці з’ясувалося, що свекруха (пані Оксана) занедужала – серце. Лікарі не радили залишати її одну. У неї була невеличка квартира на околиці, але Орест, хвилюючись, заявив, що треба взяти маму до нас додому. З одного боку, я щиро хотіла підтримати його та допомогти людині, яка пережила таку недугу. З іншого – в душі відчувала тривогу, бо розуміла: життя під одним дахом з мамою чоловіка може стати викликом.

Перші дні спільного проживання були більш-менш спокійними. Пані Оксана виглядала блідою і виснаженою. Я дійсно намагалася полегшити її побут – готувала, прала, намагалася приділити їй увагу. Та вже за тиждень я помітила, що свекруха почала активно заперечувати мої рішення, вказувати, як має виглядати наша спальня, де стоятиме дитяче ліжечко, і навіть що я повинна вдягати.

– Ти ж розумієш, Лесю, що цей твій халат виглядає так, ніби його витягли зі смітника? Одягни щось пристойніше.

– Але це мій улюблений домашній халат, пані Оксано, – промовила я зі штучною усмішкою. – Мені в ньому зручно годувати маля.

Натомість вона лише пирхнула. Одразу почала перекладати речі в шафі на свій лад. Я відчула, як у голові зростає конфлікт: з одного боку, я вагітна, втомлена, мені потрібен спокій і гармонія, а з іншого – у власному домі мусила терпіти щораз вищу хвилю докорів.

Народилась Анна, і я вже подумала, що хоча б через онуку свекруха трохи пом’якшає. Але сталося навпаки. Пані Оксана ніби віднайшла сили і почала активно втручатися у все підряд: від вибору підгузків до того, як годувати і коли виходити на прогулянку. Якось уночі, коли я втомлено намагалася приспати доню, свекруха грюкала дверима до своєї кімнати так, наче демонструвала: я теж хочу уваги.

Найгірше – це те, що вона завжди намагається дорікнути саме тоді, коли Орест не бачить чи не чує. Потім, коли я скаржуся чоловікові, пані Оксана видає цілу виставу: хапається за серце, робить сумні очі і видає щось на кшталт – Лесю, ти ж знаєш, я людина не здорова, якби не любов до вас, то давно б уже не жила.

І Орест, замість того, щоб розібратися, починає мене втихомирювати. Мовляв – Та годі вам, ви обидві великі дівчинки, зумійте порозумітися.

А коли я прошу Ореста втрутитися, він робить вигляд дохлого жука: – Я тут ні до чого, самі розберіться. Я обидвох люблю, ви ж моя мама і дружина.

Одного дня, коли Анні було всього три тижні, я виявила, що пані Оксана висмикала із горщиків мої улюблені вазони, якими я так довго переймалася, ще коли була при надії. Її пояснення: мовляв, квіти займали забагато місця і виглядали кострубатими, а вона, бачте, хотіла на їхнє місце поставити свої чашки з аптечними травами. Я ледь не розплакалася на місці.

– Пані Оксано, ви знищили мої рослини! Це були подарунки від моєї подруги Галини.

– Подумаєш, якісь квітки. Заживеш і без них. Коли я молодою була, у нас у селі взагалі вазонів не тримали, – відмахнулася свекруха.

Останньою краплею став випадок, коли я помітила, що свекруха активно дає маленькій Анні лизнути цукерку, хоча я сто разів просила: ніяких солодощів, поки дитина така крихітна. Коли я про це сказала Орестові, він лиш знизав плечима – Може, вона не мала злого умислу, перестань ти надто перейматися.

Проте я бачу, як пані Оксана маніпулює: спершу демонструє нещасний вигляд, а потім робить своє. Я намагаюся зберегти спокій, але вже на межі. Щоночі засинаю зі сльозами від безпорадності і розгубленості: чому, замість об’єднатися і допомагати одна одній у цей непростий період, ми перетворюємо життя на війну дрібниць?

За весь цей час Орест справді не втрутився, не попросив маму поберегти мої нерви, не став на мій бік. Здається, йому простіше зберігати нейтралітет і робити вигляд, що нічого екстраординарного не відбувається.

Тепер я думаю, що, можливо, буде краще повернути пані Оксану до її квартири або ж запропонувати їй будинок для літніх людей, якщо вона потребує цілодобового догляду. Але свекруха впевнена, що в неї зі здоров’ям усе гаразд. То що ж далі?

Мені боляче, адже я кохаю Ореста, та не можу більше терпіти зневагу від його матері. Якщо нічого не зміниться, я розглядаю можливість тимчасово переїхати до своїх батьків, аби оберігати себе і доньку від постійного стресу та невпинного тиску.

Хочу почути вашу думку, дорогі читачі. Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто наполягати на поверненні свекрухи у її квартиру попри її протест?

Як змусити чоловіка зайняти позицію і захистити власну сім’ю? І, нарешті, чому деякі люди, замість отримувати радість від народження онуків, перетворюють життя своїх дітей на безперервну боротьбу? Може, ви маєте власні подібні історії чи поради – буду вдячна, якщо поділитеся.

Джерело