З кухні долинали голоси:

— Якщо все вкладемо в будинок — вистачить на нормальну ділянку. Їй кімнату зробимо. Все одно їй не довго залишилось.

Я, якщо чесно, вже втомилася. Я не такого життя хотіла, Льоша. Зйом, борги, компроміси.

Хочу своє. Розумієш? ХО-ЧУ. Просто виріши, будь чоловіком, зроби хоч щось сам. Вона вже майже погодилася — просто дотисни!…

… Галина Аркадіївна прокинулася рано.

За вікном було сіро, волого, місто ще не прокинулося — рідкісні машини шурхотіли по мокрому асфальту, десь грюкнули двері, скрикнула пташка.

Вона встала, як завжди, без будильника, увімкнула чайник і одягла свій старий теплий халат, в якому ходила останні десять років.

Кухня була вузькою, але світлою. На підвіконні — герань, якій вона казала «доброго ранку» так само, як колись казала чоловікові.

Давида не стало п’ятнадцять років тому. Спочатку серце боліло, потім притупилося. Залишився ритуал: завжди ставила поруч другу чашку — ніби він все ще тут.

Вона якраз розливала чай по чашках, коли задзвонив телефон.

— Мамо, привіт, ти вдома? — голос Олексія, сина, звучав поспішно.

— Звичайно, вдома. А де ж мені бути? — вона посміхнулася, хоча в трубці цього не побачать.

— Я б заїхав. Ти як, нічого не планувала?

— Ні, заїжджай.

Він приїхав через годину. Сильний запах дешевого одеколону і нервові рухи.

Обійняв на порозі, швидко зняв куртку, пройшов на кухню, сів на табурет.

— Мамо, слухай, давай відразу до справи. Ми тут з Анею все обдумали. Твоя квартира — велика. Три кімнати, центр. Ти одна. Навіщо це все?

— Як навіщо? Жити. Тут все моє: пам’ять, речі, твій куточок залишився…

— Мамо, це все зрозуміло. Але ти подумай: якщо ми її продамо, то тобі візьмемо однокімнатку — в новому будинку, з ліфтом, з консьєржем.

А собі — теж, нарешті, щось придбаємо. А то знімай, знімай, скільки можна.

Галина слухала, не перебиваючи. Вона вміла слухати. І завжди намагалася зрозуміти.

— Аня каже, зараз ринок хороший. Можна продати вигідно. Головне — все правильно оформити. Ми вже навіть ріелтора знаємо. Надійний.

— А мені куди? — раптом пролунало тихо.

— Я ж кажу — тобі хорошу однокімнатку візьмемо. Ближче до нас. Ти наче й з нами, але окремо.

Зручно ж. Ми поруч, онук — ти його зі школи, якщо треба забиратимеш. Допомогати будемо один одному. А жити — кожен у своїй квартирі.

Він говорив швидко, ніби боявся, що якщо завмре — передумає. А вона… вона не знала. Серцю її щось заважало.

Щось не давало відразу сказати «так». Але і «ні» вона не могла сказати. Син старався. Для сім’ї. А хіба вона не для сім’ї завжди жила?

— Я подумаю, Льошо. Треба все переварити.

— Звичайно, мамо, звичайно. Але тільки довго не тягни. Варіанти швидко зникають.

Він поїхав. На столі залишилася його чашка, ледь відпитий чай. Галина дивилася на неї, як на слід — живий, але чужий.

Потім тихо помила посуд, витерла руки і сіла біля вікна. День починався.

Через три дні приїхала Аня. Ділова, швидка, пальто кольору пильної троянди.

З порога — до справи:

— Галино Аркадіївна, я тут все підготувала. Ось список квартир, які можна подивитися. Всі новобудови, нормальні поверхи. Ось цей варіант — просто супер: метро поруч, поліклініка, парк.

— А… а як же меблі, речі?

— Ой, ну це ми вирішимо. Щось перевеземо. Щось викинемо. Новий етап — нове життя! Ви що, хочете в старому скарбі потонути?

Вона посміхалася, як на співбесіді, і говорила плавно, без пауз.

Галина кивала, стискаючи губи. Її не питали, хоче вона цього нового життя чи ні.

— Головне — все швидко оформити. Я з ріелтором домовилася. Він надійний, з досвідом. Тільки потрібна ваша довіреність.

Галина кивнула ще раз. Аня поїхала, залишивши після себе папку і аромат парфумів.

Наступного дня вона пішла робити довіреність. Черга, люди, метушня. Вона не любила все це. Але впоралася. Принесла документи. Завірені. Віддала синові.

Увечері повернулася додому. Зняла пальто, поставила чайник. І тут — стукіт у двері…

— Галино? Не впізнала? Юра, Юрій Михайлович. Я тут повз йшов. Думаю, дай загляну.

Це був друг її чоловіка. Раніше часто приходив до них у гості. Він стояв, трохи згорбившись, у куртці і з пакетом. Він приніс пиріг.

— Сам пік. Ну майже… У пекарні у Світлани купив. Пам’ятаєш Світланку з третього поверху?

Жінка посміхнулася і запросила гостя. Вони сіли на кухні. Сміялися, згадували минулі часи, пили чай. Він розповів, що теж давно один. Що йому нудно. Що онуки — далеко. Що ходить пішки, щоб не закиснути.

Потім раптом сказав:

— Знаєш, ти ж не шафа. Чому ти себе так легко віддаєш? Ось — квартира, спогади, все життя… Взяли — і пересунули. А ти? Ти з цим згодна?

Вона замовкла. Пиріг вже охолов. У чайнику — порожньо. Галина дивилася у вікно, де темніло, і не знала, що відповісти.

— Ти все життя заради когось. А заради себе — коли? Ще не пізно, Галь. Поки дихаєш — не пізно.

Він пішов. А жінка довго сиділа. Потім пішла у ванну, подивилася на себе в дзеркало.

Сива, зморшкувата. Але очі… не старі. Просто втомлені. Може, він правий. Може, вона не меблі. Може, вона — людина.

Наступного ранку вона вирішила передати документи синові особисто. Хотіла просто — віддати, і все. Без розмов.

Відчинив онук. Очі веселі, в піжамі, за спиною лунали мультики.

— Тато з мамою на кухні, — сказав він і побіг назад.

Галина пішла за ним. Не поспішаючи. Біля дверей — завмерла.

З кухні долинали голоси:

— Якщо все вкладемо в будинок — вистачить на нормальну ділянку. Їй кімнату зробимо. Все одно їй не довго залишилось.

Я, якщо чесно, вже втомилася. Я не такого життя хотіла, Льоша. Зйом, борги, компроміси.

Хочу своє. Розумієш? ХО-ЧУ. Просто виріши, будь чоловіком, зроби хоч щось сам. Вона вже майже погодилася — просто дотисни!

— Ну так. Потім все нам залишиться. Головне, щоб зараз не зірвалася.

Вона стояла мовчки. Серце калатало. Потім розвернулася. І пішла. Тихо. Ніхто не помітив.

Вночі Галина майже не спала. Лежала, дивлячись у стелю, і думала: а що, якщо все-таки помилилася? Раптом неправильно зрозуміла?

Але голос Ані звучав у голові знову і знову: «Будь чоловіком… Вона вже майже погодилася… Їй не довго залишилось…» — і все всередині стискалося.

Вранці — головний біль, ватяні ноги. Вперше за багато років вона не зробила собі сніданок. Просто сиділа з чашкою чаю і дивилася на герань.

Хотілося плакати, але сльози не йшли. Було якесь дивне відчуття: ніби хтось витиснув з неї повітря, і все, що залишилося — порожнеча і тремтіння.

Вона одягла пальто, зав’язала шарф і пішла до нотаріуса. Черга, люди, метушня. Вона не любила все це. Але впоралася.

Принесла довіреність, написала заяву про скасування. Нотаріус завірив документи і вніс запис про скасування до реєстру.

— У вас конфлікт з родичами? — запитав він, дивлячись поверх окулярів.

Галина зітхнула:

— У мене конфлікт із собою. Хочу більше собі не зраджувати.

Після цього пішла додому. Втомилася жахливо, ніби не папери оформляла, а землю копала.

Вляглася на диван, не роздягаючись. Заснула. Вперше — без тривоги.

Минуло три дні. Спочатку металася — чи варто? Сумнівалася, намагалася відрадити себе.

А потім встала, одяглася і, не роздумуючи, поїхала знову до нотаріуса. Заповіт. Простий і зрозумілий: вся квартира — онукові.

Все. Без умов, без посередників. Її жест — у майбутнє, але й у минуле теж.

За себе п’ятнадцятирічну, коли вона жила заради матері. За себе двадцятип’ятирічну, яка жила заради чоловіка. За себе сорокарічну, яка працювала на двох роботах заради сина.

Тепер — заради себе.

Після виходу з офісу нотаріуса вона довго йшла пішки. Голова гуділа, ноги ніби налилися свинцем, але в грудях — вперше за довгий час — було вільно.

Вдома зняла пальто, підійшла до вікна, притиснулася чолом до скла.

За ним — мокрий асфальт, краплі на гілках, вуличний шум. А всередині — тиша. Та сама, в якій можна було, нарешті, дихати.

Зателефонував Юрій.

— Слухай, дякую за той вечір. Я давно так не сміявся.

Вона посміхнулася:

— А я давно не відчувала себе живою.

Помовчала. Потім тихо:

— Дякую, що нагадав. Я теж людина. А не ресурс.

— Ти завжди була людиною, — відповів він.

— Просто сама про це забула.

Через два дні прийшов син. Один. З квітами. Стояв на порозі, трохи згорблений, ніби зріст став меншим. В очах — розгубленість.

— Мамо… Я… Я все зрозумів. Вибач. Ми були неправі. Я був слабким.

Вона взяла квіти. Постояла. Поставила їх у воду. Помовчала.

— Я не знаю, навіщо ти прийшов, Льошо. Якщо — вибачитися, то дякую. Я чую. Якщо — повернути все назад… то не вийде.

Він сів. Руки тремтіли. Намагався щось пояснити, виправдатися:

— Ти ж знаєш, у нас все складно… Я просто хотів, щоб було по-людськи… Ми розраховували… Аня… Вона просто…

— А я? — перебила вона.

— Я не людина? Зі мною по-людськи не треба?

Він мовчав. Потім встав:

— Я… постараюся все виправити.

— Не треба. Не виправляй. Просто живи. Але за свої рішення відповідай сам. Без мене.

Він пішов. А Галина залишилася в тиші. Сіла на балкон. Подивилася на свої тремтячі руки.

На підвіконні гойдалася герань.

Вона подумала:

«Ось яка вона — самотність, в якій немає майже нічогт. А просто я з собою».

На телефоні — повідомлення від Юри: «Підеш в бібліотеку? Клуб «Слово». Читання поезій».

Вона посміхнулася. Написала: «Прийду».

Через тиждень, у четвер, вона вже йшла сходами бібліотеки, дивуючись, як легко ступають ноги.

У залі було тепло, пахло старим папером і яблуками. Хтось читав у куточку, хтось слухав декламаторів.

Юрій махав їй рукою. У темному светрі, з очима, в яких не треба було нічого пояснювати.

Після клубу він проводжав її додому. Погода була теплою, рідкість для кінця жовтня. Йшли мовчки, іноді переглядалися.

Біля під’їзду він сказав:

— Галя, якщо раптом захочеш… Я можу заходити. Або ти — до мене. Як друг. Або не тільки. Я не кваплю.

Вона довго мовчала. Потім кивнула:

— Давай просто будемо поруч. А там видно буде.

Він поцілував її в чоло.

Минуло два тижні. Вечір. Балкон. Два крісла. У другому — Юрій. Читає газету. На столику — чай, плед, дві чашки.

Галина дивиться на нього, потім — на вулицю.

Вперше за довгий час їй було спокійно. Все тому, що поруч — той, хто бачить в ній людину. Не площу. Не ресурс. Не функцію.

Просто — її.