– Господи, це ж катастрофа, а не сукня! Ти в ній схожа на шинку в сіточці. У дзеркало не дивилась, чи що? З твоєю фігурою тільки туніки носити!

Голос мами, гучний і дзвінкий, пронизав примірювальну крамниці. Продавчиня мимоволі підійняла брови, а жінка з вішаком в руках метнулася за манекен, як за укриття.

Оля завмерла біля дзеркала, несміливо стиснувши пальці в кулаки. Вона стояла в блідо-бузковій сукні, яка спадала хвилями.

Ще п’ять хвилин тому вона дивилася на себе і думала про те, як добре вона лягає на її фігуру і як чудово підкреслює блакитні очі. А зараз раптом здалося, що в ній вона справді схожа на якусь ковбасу.

– Мамо, ну тихіше можна? – збентежено спитала Оля, червоніючи. – Люди ж довкола.

– А що? Я мушу тобі локшину на вуха вішати, як усі? Ти ж знаєш, що я брехати не вмію! Що ти хочеш від мене почути? Що ти маєш розкішний вигляд? Ну, сказати я можу, але ти ж сама потім ридати будеш, коли побачиш фото.

Оля вийшла з примірювальної та розчаровано повісила сукню назад. Мама повернулася до вішалок, перебираючи моделі, що сподобалися їй.

Відверто невдалі, треба сказати. Цілком закриті, невиразних болотяних і бордових відтінків, абсолютно непоказні.

– У тебе плечі, як у чоловіка. Все, що відкрите, одразу прибираємо. Візьми ось це, з рукавом. Або краще взагалі нічого не купуй. Ну, не личать тобі сукні!

Оля видихнула лише тоді, коли вийшла з крамниці. Мати сіла у свою машину, а Оля – у свою, разом із чоловіком.

Михайло вп’явся руками в кермо так, ніби це була його рятівна соломинка. Майже всю дорогу він мовчав і заговорив лише під кінець.

– Ти хоч розумієш, що це жерсть? Так не повинно бути, – сказав він, не відриваючи погляду від дороги. – Чому ти розмовляєш із нею так, ніби тобі десять років?

Оля дивилася у вікно. У неї не було відповіді. Чому? Вона про це навіть не думала.

– Не знаю. Звичка, напевно, – вона знизала плечима і зітхнула.

– Звичка до чого? До знущань та приниження? До цих постійних «у тебе короткі ноги», «ти не так ідеш», «ти не так сидиш»? – передражнював чоловік тещу. – Я не розумію, як ти все це терпиш! А головне – навіщо!

Оля хотіла б відповісти, але в горлі стала грудка. Язик ніби прилип до піднебіння. У голові крутились спогади минулого.

…Коли їй було років сім, вона принесла зі школи малюнок. Ніч, місяць, зірки… Місяць вона намалювала жовтою фарбою, щоб зробити малюнок теплішим і яскравішим.

Мама подивилася, скривила незадоволене обличчя і зневажливо пирхнула.

– Ну і навіщо ти місяць жовтим зробила? Він же білий. Сліпа, чи що? От ти недолуга!

У дванадцять Оля вперше нафарбувала очі. Подружки на той момент вже давно фарбувалися, тому і їй захотілося. Мама, побачивши це, підібгала губи.

– Мальвіна з’явилася! Тобі б ще буряком намазати щоки для повного комплекту!

У чотирнадцять вони у школі ставили невелику театральну постановку. Олі тоді треба було виступати у спідниці. На жаль, мама встигла зробити фотографії, та ще довго коментувала їх.

– Господи, ну й додумалися ж… З твоїми стегнами запакувати тебе в спідницю! А в цій блузці ти взагалі, як гусениця.

І все завжди закінчувалося одними й тими самими фразами:

– Не ображайся, я ж правду говорю, щоб ти в курсі була. Ось засміють тебе інші, і що тоді робитимеш?

Згодом Оля справді вирішила, що краще відразу почути весь цей потік гидоти вдома, ніж потім від чужих.

Що мама просто дбає. Що вона її так любить. І якщо терпіти, то колись настане момент, коли мама скаже: «Ось тепер ти в мене красуня».

Тільки цей момент чомусь не наставав…

Михайло припаркувався біля будинку та заглушив мотор. Він не поспішав виходити з машини, та й на Олю не дивився.

– Оль… Я не розумію, як ти можеш дозволяти комусь ось так поливати себе брудом, – нарешті сказав він.

– Навіть, якщо це твоя мати! Особливо, якщо це твоя мама! Ти вже не маленька дівчинка, ти повинна вміти постояти за себе!

Оля повільно кивнула, відчуваючи, як у неї щось тисне під ребрами. Наче всередині хтось тихо шепотів:

– Слухай реально вистачить! Це вже переходить усі межі.

Але інший голос відразу заперечував:

– А якщо вона має рацію? Якщо я стану посміховиськом?

Вона не змогла відповісти чоловікові. Просто вийшла з машини, поправила сумку на плечі й сказала не оглядаючись:

– Ходімо. Холодно.

Оля раптом замислилася: а чи обидва її внутрішні голоси належать їй? А якщо один із них віддає маминим тоном?

…Минуло кілька років. У Олі та Михайла з’явилася донька, Ліза. Молодих батьків повністю поглинув побут: робота, садок, виховання. Зрідка вони разом виїжджали за місто, щоб внести хоч якусь різноманітність.

Михайло продовжував бути опорою для Олі. Він намагався трохи розбестити її, зробити впевненішою.

І це навіть виходило. Оля нарешті навчилася не шукати схвалення у кожному погляді й хоч іноді говорити «ні» іншим людям.

Рівно доти, доки не з’являлася її мати! Тепер уже в ролі експерта з онуки. Оцінювалося все: консистенція пюре, колір бортиків на ліжечку, поза під час годування. Буквально все.

– Ніс у неї, звичайно… Ну, спадщина тата, все ясно. Бідолаха. І ніжки кривуваті. Оль, треба її показати ортопеду.

– І масажі роби, щоб страхолюдом не виросла. Я ось свого часу тобі масаж не робила, пошкодувала потім.

Якщо причіпки до своєї зовнішності Оля сприймала ще спокійно, то нападки на дочку вона переживала вкрай болісно. Але все одно мовчала.

– Ой, а вуха… як у слона! Це від твого благовірного! Ну й обрала ж ти тата їй. Все життя тепер страждатиме від генетики, – продовжувала базікати мати.

У такі моменти Ольга ніби ціпеніла. Вона розуміла, що повинна відповісти, але під натиском матері знову відчувала себе безпорадною дівчинкою. Недолугою, з жовтим місяцем, з фіолетовими тінями для очей, в спідниці.

Зате це чув Михайло. Спочатку він підняв брови й стиснув кулаки, потім пішов на балкон. Мабуть, щоб заспокоїтись.

Але наступного разу, коли новоспечена бабуся почала обговорювати очі та губи доньки, він не витримав:

– Знаєте що, Любов Василівно, ви в нас теж не красуня! Добре, що дочка не в вас пішла. Головне, щоб зуби й волосся не ваші були, а то й те, й інше – ріденьке!

Мати завмерла. Оля аж здригнулася. Її лякав сам факт того, що цього разу щось пішло не накатаною. Однак потім, коли мати лише відвернулася, підібгавши губи, Оля відчула полегшення. Наче хтось почав потроху знімати з неї вантаж комплексів.

З того часу Михайло припинив мовчати.

– Ви її перегодовуєте! Щоки вже, як у хом’яка! Буде жирною – ніхто на неї навіть не подивиться. Це в неї генетичне від Олі. Їй потрібна дієта, довічна, – казала бабуся.

– Ну, знаєте, ви ж Олю від когось зачали. Адже у вас самої не менше центнера живої ваги. І, судячи з фотографій, так було завжди.

– Ви краще за свою фігуру переживайте, у вашому віці це вже загрожує серцевим нападом, чи діабетом, – м’яко відповідав Михайло, ніби просто даючи добру пораду.

Мати почервоніла, але не відповіла.

– Фу. Який огидний колір, – коментувала вона новий костюм Лізи.

– Згоден! Ваша туніка це щось! У вас і так шкіра не ах, як у шарпея, так ще й цей болотяний колір вас старить, – співчутливо кивав Михайло, вдаючи святу невинність.

Більше мати в туніці не з’являлася.

– Що ви їй планшет цей в руки вічно тицяєте? Отупіє ж від мультиків! Там нічого корисного не показують, суцільна деградація, – бурчала бабуся.

– Та гаразд вам. Ви ж не отупіли від цілодобових серіалів. Хоча… Якщо порівнювати вас із моєю мамою… – задумливо тягнув Михайло.

…А одного разу бабуся довела внучку до сліз. То був сонячний літній день. Ліза гуляла у дворі з батьками. Вона гордо несла на плечах рюкзачок у вигляді їжачка зі свого улюбленого фільму.

Нещодавно вони подивилися «Соніка» в кіно. Дівчинка, побачивши рюкзак на рекламному банері, почала випрошувати його в батьків.

Замовили його майже відразу, але він ішов здалеку, тож чекати довелося аж місяць. Проте скільки захоплення було!

А ось реакція бабусі була передбачуваною.

– Фу! Яка гидота! Це що за позорище? – накинулася Любов Василівна на батьків, побачивши онучку. – Це ви купили? Ви взагалі нормальні? Страшила якийсь!

Ліза вся стиснулася і сховалася за татову ногу. Очі її заблищали від сліз. Оля мовчала, але їй теж, якщо чесно, хотілося встати за Михайлом.

– Не хвилюйся, доню! Просто наша бабуся старша за динозаврів. Ну що вона знає про моду? Ти її колись у гарних речах бачила?

Ліза трохи заспокоїлася, навіть усміхнулася і припинила так запекло хапатися за батька. Любов Василівна почервоніла, але нічого не сказала, а потім переклала тему.

Дівчинка росла. Спочатку вона раділа бабусі. Все ж таки рідна людина. Вона обіймала, приносила іграшки, ласощі.

Однак чим старша Ліза ставала, тим виразніше відчувала, що щось не так. Поруч із бабусею якось холодно, незатишно. І мама чомусь нервує, коли та з’являється у зоні видимості.

Зовсім недавно Лізі виповнилося шість років. Під крилом Михайла вона виросла прямолінійною, не боялася висловлювати свою думку, але все ж таки зберігала якусь делікатність, якої так не вистачало її бабусі.

Тому коли Любов Василівна запрошувала всю родину на свій день народження через гучний зв’язок, Ліза мовчала. Натомість коли бабуся поклала слухавку, донька підійшла до матері.

– Мамо, а можна я не піду?

Оля завмерла, округливши очі. Михайло зацікавлено глянув на доньку.

– Вона нас не любить, – спокійно сказала дівчинка. – Вона каже, що я товста і завжди кривдить мене. Я не хочу до неї.

Олю розривало зсередини. Їй захотілося рефлекторно згладити ситуацію, сказати дочці, що їй здалося, що бабуся говорить все це не зі зла.

Але одночасно слова Лізи раптом зачепили щось, що глибоко сиділо в серці Олі. Якийсь нарив. Завжди кривдить… З Олею все життя так і було.

– Гаразд. Ми не підемо, – нарешті видавила жінка із себе.

– Ура! – Ліза аж засяяла. – Мамо, ти в мене найкраща! А бабуся… ну… вона зла.

Після цього донька підбігла до матері та обійняла. Оля притислася у відповідь та посміхнулася. Страх, як рукою зняло.

Найкраща… Оля не чула цього від матері, не змогла вбити собі в голову сама, не до кінця вірила компліментам чоловіка. Зате тепер, коли їй це сказала дочка, жінка розквітла.

Коли Ліза пішла у свою кімнату, Михайло підсів ближче, лукаво посміхаючись.

– Ти зараз не доньці дозволила залишитися вдома, а собі, – сказав він тихо.

І він мав рацію…

…У призначений день телефони, звичайно, розривалися від дзвінків, але Оля не брала слухавку. Вони вирішили піти у парк і заповнити цей день чимось добрим.

– І нехай мати ображається! Їй корисно! Вона й сама не дуже береже почуття інших, – вирішила Оля. І ще вона вирішила, що тепер все точно буде інакше…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.