Сім’я. примирилася але через рік жінка знову взялася “за старе”

Світлана Петрівна, п’ятдесятирічна жінка з гострим розумом і не менш гострим язиком, сиділа на своїй затишній кухні в маленькому містечку на Полтавщині.

За вікном гудів літній вітерець, а на столі парувала чашка трав’яного чаю. Світлана Петрівна була не просто свекрухою — вона була майстринею сімейних інтриг.

Її чоловік, Іван Миколайович, чоловік спокійний і дещо флегматичний, сидів навпроти, читаючи газету.

— Іване, я, здається, захворіла, — раптово заявила Світлана Петрівна, театрально поклавши руку на чоло.

Іван Миколайович відірвався від газети, підвів брови й уважно подивився на дружину.

— Ти ж учора на городі гасала, як молода коза. Що сталося? — запитав він, явно не вірячи в її раптову недугу.

— Ох, Іване, треба мені до лікаря, а може, й на курорт, повітря морське подихати, — вона зітхнула так, ніби щойно пробігла марафон.

Іван Миколайович лише хмикнув. За сорок років подружнього життя він добре знав, що коли Світлана Петрівна щось задумала, зупинити її неможливо.

— І що ти пропонуєш? — запитав він, уже передчуваючи, що його спокійний літній відпочинок під загрозою.

— Поїдь до нашого Сашка в Київ.

Побудеш у нього з Оленкою, допоможеш по господарству.

А я тим часом поїду до санаторію, підлікуюся, — сказала вона, невинно кліпаючи очима.

Сашко, їхній єдиний син, жив у Києві з дружиною Оленою.

Молода пара одружилася три роки тому, і хоча Світлана Петрівна загалом любила свою невістку, вона не втрачала нагоди трохи “підправити” їхнє життя.

Олена була дівчиною сучасною, з характером, і свекруха частенько відчувала, що її авторитет у родині трохи похитнувся.

— А чому я? Чому не разом? — Іван Миколайович ще намагався чинити опір.

— Бо хтось мусить за городом доглядати, поки мене не буде — відрізала Світлана Петрівна. — І взагалі, Сашкові потрібна твоя допомога. Олена ж працює, а він усе в тих своїх комп’ютерах. Поїдь, підтримай сина.

Іван Миколайович зітхнув і зрозумів, що сперечатися марно. Через два дні, зібравши валізу з домашніми соліннями, теплими шкарпетками ,бо “у місті завжди холодно” і кількома банками варення, він сів у автобус до Києва.

А Світлана Петрівна, ледве дочекавшись, коли автобус зникне за поворотом, дістала телефон і набрала свою давню подругу Галину.

— Галю, готуй шезлонг! Я їду до тебе в Одесу! — радісно вигукнула вона.

Галина жила в маленькому будиночку біля Чорного моря. Щоліта вона кликала Світлану Петрівну до себе, обіцяючи сонце, море і повний релакс.

Цього разу Світлана Петрівна вирішила, що заслужила відпочинок. “Недуга” була лише приводом, щоб вирватися з-під пильного ока Івана Миколайовича і насолодитися свободою.

В Одесі її чекали теплі вечори, запах солоного моря і безкінечні розмови з Галиною. Світлана Петрівна, у новому солом’яному капелюсі та легкій сукні, виглядала років на десять молодшою.

Вона засмагала на пляжі, купалася в морі й навіть записалася на йогу для початківців, яку проводила місцева ентузіастка Тетяна.

— Світлано, ти ж казала, що почуваєшся! А сама тут гасаєш, як дівчисько! — сміялася Галина, спостерігаючи, як її подруга намагається виконати елемент йоги на пляжному килимку.

— Галю, море лікує краще за будь-які пігулки, — відповідала Світлана Петрівна, поправляючи капелюх.

Тим часом у Києві Іван Миколайович освоювався в квартирі сина. Сашко, тридцятирічний програміст, працював удома, а Олена, його дружина, була маркетологинею в великій компанії й часто затримувалася на роботі.

Іван Миколайович намагався бути корисним: він полагодив кран, який протікав, почистив балкон від мотлоху і навіть приготував борщ за своїм фірмовим рецептом.

Але Сашко, здається, не дуже радів батьковій присутності.

— Тату, ти ж не назавжди приїхав? — обережно запитав він одного вечора, коли Іван Миколайович почав розповідати, як правильно садити картоплю.

— Мати сказала, що їй треба підлікуватися. А я мушу вас тут підтримати, — відповів Іван Миколайович, не підозрюючи, що його дружина в цей момент п’є коктейль на одеському пляжі.

Олена, яка зазвичай тримала емоції під контролем, лише зітхала. Вона любила свекра, але його постійна присутність у їхній маленькій двокімнатній квартирі почала її напружувати.

Іван Миколайович мав звичку вставати о шостій ранку, голосно гримати посудом і коментувати все, що бачив по телевізору. А ще він наполягав, щоб Олена їла його борщ, хоча вона була на дієті.

— Сашко, може, твоя мама скоро видужає? — запитала Олена якось увечері, коли Іван Миколайович пішов спати.

— Та хто її знає, — зітхнув Сашко. — Вона ж ніколи не хворіла серйозно. Може, це просто привід нас перевірити.

Олена задумливо кивнула. Вона знала, що Світлана Петрівна — не з тих, хто просто так здається. І в її голові почала визрівати ідея.

Через два тижні Світлана Петрівна, засмагла і задоволена, вирішила, що пора повертатися додому. Вона подякувала Галині за гостинність, зібрала валізу з новими сувенірами: магнітик на холодильник у вигляді дельфіна  і сіла в поїзд до Полтави.

Їй здавалося, що її план був ідеальним: вона відпочила, чоловік допоміг синові, а невістка, напевно, оцінила її мудрість.

Але коли Світлана Петрівна відчинила двері своєї квартири, її чекала несподіванка. На дивані в її вітальні, з ноутбуком на колінах і мискою чипсів, сидів Сашко. Поруч лежала записка, написана акуратним почерком Олени:

“Дорога Світлано Петрівно, дякую за вашого чудового чоловіка! Але, здається, Сашкові потрібна ваша турбота більше, ніж нам. Тож тепер він ваш — цілий місяць. З любов’ю, Олена.”

Світлана Петрівна спочатку остовпіла, а потім розсміялася. Вона зрозуміла, що Олена її переграла. Сашко, не відриваючись від ноутбука, лише буркнув:

— Мам, Олена сказала, що я тобі потрібен. І ще передала тобі варення, воно в сумці.

Світлана Петрівна сіла поруч із сином, узяла записку і ще раз її перечитала. “Ну, Олено, ти молодець,” — подумала вона, відчуваючи одночасно роздратування і повагу. Вона зрозуміла, що її невістка не лише розумна, а й має почуття гумору.

Наступні тижні виявилися для Світлани Петрівни справжнім випробуванням. Сашко, хоч і був дорослим, поводився в батьківському домі як підліток: розкидав шкарпетки, залишав брудний посуд у раковині й цілими днями сидів за комп’ютером.

Світлана Петрівна, яка звикла до порядку, спочатку намагалася його “перевиховати”, але швидко здалася. Вона зателефонувала Олені.

— Олено, ти виграла, — сказала вона, сміючись. — Забирай свого чоловіка назад. Я визнаю, ти мене обіграла.

Олена лише усміхнулася по той бік слухавки.

— Світлано Петрівно, я знала, що ви оціните. Але не хвилюйтеся, я за ним скучила. Приїжджайте до нас у Київ, влаштуємо сімейний обід.

Коли Світлана Петрівна з Сашком повернулися до Києва, Іван Миколайович уже чекав їх із новою порцією борщу. Сім’я сіла за стіл, і вперше за довгий час усі сміялися разом, згадуючи цю історію.

Світлана Петрівна пообіцяла більше не влаштовувати таких “хитрих” планів, але в глибині душі знала, що Олена тепер завжди буде на крок попереду.

Так закінчилася ця весела сімейна пригода, яка навчила всіх, що в родині головне — це взаєморозуміння, почуття гумору і вміння іноді визнавати свою поразку.

Наступного літа, коли сонце знову припікало полтавські городи, Світлана Петрівна, свекруха з невичерпним запасом хитрощів, сиділа на своїй веранді й обмірковувала нові плани.

Минулорічна пригода, коли Олена, її невістка, так майстерно повернула їй Сашка з запискою, досі викликала в неї змішані почуття: з одного боку, повагу до кмітливості Олени, з іншого — бажання взяти реванш.

Цього разу Світлана Петрівна вирішила діяти ще хитріше, щоб ніхто не здогадався про її справжні наміри.

— Іване, я знову почуваюся не дуже, — почала вона, сидячи за вечерею з чоловіком. Іван Миколайович, який саме наминав картоплю з котлетами, лише зиркнув на неї з-під лоба.

— Світлано, ти ж торік уже “хворіла”. І чим усе закінчилося? — буркнув він, згадуючи, як його відправили до Києва, а саму Світлану Петрівну він потім застав із засмагою і магнітиком у вигляді дельфіна.

— Ох, Іване, цього разу все серйозно. Мені лікар порадив пройти обстеження в санаторії. А ти ж знаєш, як я не люблю бути сама, — вона зітхнула так, ніби готувалася до ролі в театрі.

— Поїдь до Сашка з Оленкою, вони ж у місті, самі не впораються. А я тим часом підлікуюся.

Іван Миколайович, хоч і був людиною терплячою, цього разу запідозрив недобре. Але сперечатися зі Світланою Петрівною було марно — вона завжди знаходила спосіб настояти на своєму.

— Гаразд, але цього разу я беру з собою вудки.

Якщо вже їхати, то хоч порибалю, — заявив він, сподіваючись, що хоч риболовля врятує його від нудьги в київській квартирі.

Світлана Петрівна лише посміхнулася. Її план був бездоганним: вона вже домовилася з Галиною, своєю подругою з Одеси, про ще один “оздоровчий” відпочинок біля моря.

Цього разу вона планувала не просто засмагати, а й записатися на курси танго, які проводили на набережній.

“Хай Іван рибалить, а я танцюватиму!” — думала вона, пакуючи легку сукню і новий купальник.

Через кілька днів Іван Миколайович, озброєний вудками і банкою домашнього паштету, вирушив до Києва.

А Світлана Петрівна, дочекавшись, коли його автобус зникне за горизонтом, сіла в поїзд до Одеси, передчуваючи два тижні свободи, моря і танців.

В Одесі Світлана Петрівна почувалася як у своїй стихії. Галина зустріла її з розпростертими обіймами, і вже ввечері вони сиділи на терасі, смакуючи рибний суп і обговорюючи плани.

Курси танго виявилися справжньою пригодою: Світлана Петрівна, у яскравій червоній сукні, кружляла в парі з енергійним інструктором

Олегом, який називав її “наша полтавська Кармен”. Вона навіть почала мріяти про участь у місцевому танцювальному конкурсі, який мав відбутися наприкінці її “відпустки”.

— Галю, я ж казала, що море і танці — найкращі ліки! — сміялася Світлана Петрівна, потягуючи лимонад після чергового заняття.

— А Іван знає, що ти тут танго танцюєш? — хитро запитала Галина.

— Іван? Та він, мабуть, уже рибу в Дніпрі наловив, — відмахнулася Світлана Петрівна, не підозрюючи, що в цей час у Києві назріває новий сюрприз.

У квартирі Сашка й Олени Іван Миколайович знову взявся за своє: лагодив розетки, готував борщ.

Але цього разу Олена, яка вже знала, на що здатна її свекруха, була готова. Вона помітила, що Світлана Петрівна виглядає надто бадьорою для “хворої” під час їхньої останньої відеорозмови, і вирішила перевірити її історію.

Один дзвінок до місцевої поліклініки — і Олена дізналася, що ніякого обстеження Світлана Петрівна не проходила.

— Сашко, твоя мама знову нас обдурила, — сказала Олена, сміючись. — Але цього разу ми зіграємо по-новому.

Сашко, який уже звик до сімейних інтриг, лише зітхнув:

— І що ти задумала? Знову мені до мами їхати?

— Ні, цього разу ми влаштуємо їй справжній сюрприз, — загадково відповіла Олена.

Через два тижні Світлана Петрівна, засмагла і сповнена енергії від танго, повернулася додому. Вона уявляла, як розповідатиме Галині про свої пригоди, коли раптом відчинила двері й застигла на порозі.

У її вітальні, прикрашеній гірляндами й повітряними кульками, сиділи Сашко, Олена й Іван Миколайович. На столі стояв торт із написом “З одужанням, мамо!”, а поруч лежала листівка:

“Дорога Світлано Петрівно, вітаємо з чудесним одужанням! Ми так раді, що море і танго пішли вам на користь. Цього разу ми всі приїхали до вас — на цілий місяць! З любов’ю, Олена, Сашко та Іван.”

Світлана Петрівна спочатку розгубилася, але потім розреготалася. Вона зрозуміла, що Олена знову її переграла, але цього разу ще й привезла всю сім’ю. Сашко, який сидів із ноутбуком, лише буркнув:

— Мамо, Олена сказала, що ми маємо тобі допомогти з городом. І ще вона взяла квитки на концерт у Полтаві, так що готуйся.

Світлана Петрівна подивилася на Олену, яка невинно посміхалася, і подумала: “Ця дівчина — гідний суперник”.

— Ну, Олено, ти молодець, — сказала вона, обіймаючи невістку. — Але наступного літа я ще щось придумаю!

Наступний місяць у Полтаві став для сім’ї справжньою пригодою. Світлана Петрівна, хоч і була спіймана на гарячому, вирішила використати ситуацію на свою користь.

Вона організувала сімейні посиденьки, навчила Олену готувати її фірмові вареники й навіть затягла Івана Миколайовича на танго у місцевому клубі.

Сашко, щоправда, більшу частину часу провів за ноутбуком, але навіть він не встояв перед маминим ентузіазмом і одного вечора приєднався до сімейного танцювального “марафону” на подвір’ї.

Олена, спостерігаючи за всім цим, зрозуміла, що Світлана Петрівна, попри свої хитрощі, просто хоче бути частиною їхнього життя. І хоч іноді її плани були трохи абсурдними, вони завжди закінчувалися сміхом і теплом.

Коли місяць добіг кінця, сім’я зібралася за столом на прощальну вечерю. Світлана Петрівна підняла чашку із компотом і сказала:

— За нашу родину! І за Олену, яка завжди тримає мене в тонусі.

Олена лише посміхнулася і підморгнула:

— Світлано Петрівно, наступного літа я чекатиму вашого нового плану. Але попереджаю: я готова!

Так закінчилася ще одна глава сімейних пригод, де хитрощі Світлани Петрівни зіткнулися з кмітливістю Олени, а любов і гумор, як завжди, перемогли.

Джерело