– Ти ж розумієш, що таке не можна носити, – Марина оглянула сорочку, яку черговий раз прислала свекруха, і вже замахнулася викинути її у смітник. Але Андрій її зупинив.

– А ти розумієш, що вона – моя мама?.. І вона старається, дає те, що в її силах.

Сорочку Андрій акуратно склав і поставив у тумбочку, де вже стояло кілька схожих. Він знав, що Марина не дозволить йому їх одягнути, але і викинути не міг, бо ж це подарунок від мами.

Катерина сиділа на лавці біля сільського магазину й крутила в руках пластиковий пакет з кефіром і булкою. Її пальці були натруджені, зморшкуваті, злегка потріскані – як і все її життя останні двадцять років.

Після смерті чоловіка вона не побігла заміж вдруге, не поїхала в Польщу чи Італію. Вона залишилася у селі – ростити сина. А ще, вміла добре шити і вишивати, в її руках оживали навіть дуже старі речі.

Сина виростила. Андрій – гарний хлопець, щирий. Добре вчився, вступив в університет. Катерина сама шила йому костюм на випускний, бо грошей вистачало тільки на черевики.

Щоб зробити належне весілля синові – продала корову. Андрій був вдячний мамі за все, але його дружина Марина село не любила – і сама не їздила, і його не пускала.

Внучку Катерина бачила разів з десять – все в Андрія не було часу.

– Мамо, ну ти ж розумієш, ми з Мариною працюємо зранку до ночі… – пояснював по телефону. – А ще ж школа, гуртки…

Катерина розуміла. Все життя розуміла. Навіть тоді, коли син не приїхав на її 60-річчя. Навіть тоді, коли віддала йому паї, аби в місті легше було з кредитом.

Розуміла. Але боліло. Бо не так собі уявляла свою старість.

У селі ходили чутки, що в Катерини якась дивина – вона кожного четверга приносила на пошту пакунок. І відправляла сину. Там працювала Марія, колишня однокласниця Катерини.

– Що в пакеті? – якось спитала.

– Сорочка. Для сина. Я кожен тиждень перешиваю якусь зі старих… – тихо відповіла Катерина. – Сорочки гарні, тут вишивка цікава, шкода щоб пропали, він навіть в столиці таких не знайде.

– А він… носить?

– Не знаю. Я кладу з листом, а він отримує на пошті.

Марія більше нічого не питала. Хоч і здогадувалася: ніхто ті листи не читає, ніхто ті сорочки не носить.

Одного разу у селі з’явилася машина з київськими номерами. Гарна, чорна. Із неї вийшов Андрій і дівчинка, його 10-річна донька.

Катерина стояла біля городу, в хустці і халаті. Спершу не впізнала. А потім так розчулилася, що аж сльоза потекла.

– Мамо, привіт. Софійка захотіла до тебе в село, от ми і приїхали. Приймеш?

Дівчинка сором’язливо махнула рукою. А Катерина без слів їх обійняла.

– Хоче пожити в селі. На канікулах. І… я подумав… якщо ти не проти…

Катерина боязко підійшла до внучки, яка була схожа на справжню паняночку.

– А ти знаєш, що твоя бабуся вміє пекти пиріжки з вишнями?

– І вишивати… Бабусю, я хочу так само навчитися шити і вишивати.

Софійка змінила життя Катерини. Вони знову сміялися в хаті. Поливали квіти. А ще – вишивали і шили.

– Бабусю, я теж хочу пошити сорочку татові! Таку, як ти!

– А яку саме?

– Ну ту… поштову. Яку ти висилаєш з любов’ю.

Катерина не витримала. Заплакала. Разом із внучкою вони створили із старої речі справжній шедевр – сорочку для тата. А потім таку ж ще пошили і для Марини, і для Софійки, щоб був такий собі сімейний комплект.

Коли Андрій приїхав за донькою, вона вибігла й подала йому пакуночок.

– Тут твоя сорочка. То ми з бабусею пошили. З любов’ю.

І Андрій вперше ледь не заплакав. Він і не підозрював, що бабусине ремесло так полюбилося його донечці.

Увечері, сидячи на старій веранді, він сказав мамі:

– Пробач, що я стільки років не приїжджав.

– Я все розумію, синку.

– Але тепер все буде по-іншому.

Андрій глянув на Софійку, і розумів, що тепер навіть якщо Марина не захоче їхати, то доньку вже не зупинити – світ бабусі заполонив її.

Ця історія про те, що іноді одна добра людина здатна навчити цілий світ – як любити по-справжньому.

Не чекайте, поки любов зачерствіє в поштових пакунках. Просто приїдьте. І обійміть.