— Ти ж мені обіцяла, що викинеш це неподобство! — Юлечко, не гнівайся, – миролюбно відповіла її бабуся, Валентина Іванівна, – Ну що ти розлютилася на цей халат? Що він тобі спокою не дає, я не зрозумію? — Ну ти що, бабусю, серйозно? Не розумієш? – надулася дівчина, – Та він старший за мене! Ось, подивися, тканина від старості вже розповзається, як марля стала. Тут зашито, там… Ну не соромно тобі таке носити? Наче вдягнути нічого
— Ти ж мені обіцяла, що викинеш це неподобство!
— Юлечко, не гнівайся, – миролюбно відповіла її бабуся, Валентина Іванівна, – Ну що ти розлютилася на цей халат? Що він тобі спокою не дає, я не зрозумію?
— Ну ти що, бабусю, серйозно? Не розумієш? – надулася дівчина, – Та він старший за мене! Ось, подивися, тканина від старості вже розповзається, як марля стала. Тут зашито, там… Ну не соромно тобі таке носити? Наче вдягнути нічого!
— А перед ким мені красуватися? – резонно зауважила Валентина Іванівна, – Діда вашого вже майже дев’ять років немає, а гості до мене рідко заходять, ви з матір’ю тільки, та сусідка ще, баба Галя.
— Ну і що? – обурилася Юля, – Усе одно потрібно мати охайний вигляд, навіть якщо ніхто тебе не бачить. Для себе, розумієш?
— А для себе мені і в халаті моєму добре, – відповіла старенька, – Він, дивись, який м’якенький, затишний, теплий. Ніде не тисне, ніде не стягує…
— Ти зрозумій, мені, наприклад, соромно, що моя бабуся в лахмітті якомусь ходить, – переконувала її внучка, – Ну подумай, що люди скажуть?
Що Валентині Іванівні дочка з онукою не можуть одяг купити? Кинули животіти в бідності на старості років? Бабусю, ну в тебе ж повна шафа одягу, чому ти не носиш нічого? Минулого тижня я тобі сама особисто новий домашній костюм привезла, м’який, велюровий, і колір твій улюблений, червоний. Де він? Тобі ж він, начебто, до душі припав? Ти обіцяла мені його носити, пам’ятаєш?
— Не можу, – зітхнула Валентина Іванівна, – Юленько, ну він же такий гарний, дорогий напевно. Як же я в ньому по дому буду? А раптом зіпсую? Пляму поставлю, або, не дай Боже, зачеплю десь, порву? Га?
— І що? – не зрозуміла Юля, – Зіпсуєш – купимо новий. Це ж не коштовність якась, це одяг, витратний матеріал!
— Ех ви, молодь! – похитала головою старенька, – Нічого ви не бережете, бо легко вам дістається все. А я халат цей, між іншим, сама собі пошила, ось цими ось руками! І тканину на нього ледве вдалося урвати. У наш час усе діставати доводилося, у село до нас і зовсім не привозили толком нічого.
Хочеш купити тканину там, або сукню, або туфельки – в місто їдь, та й то, не факт, що повернешся з обновою. Тому я речі бережу, поки служить – придатна, як це – викинути?
— Ну кому ти збираєш, ба? – втомлено відповіла Юля, – Ти ж, зрештою, не вічна! Скоро вісімдесят, а все туди ж, цілий склад у шафі влаштувала. Ну куди це все потім, га? Нове ж усе, з бирками, а ти все збираєш і збираєш, а навіщо, для чого? Жити треба зараз!
***
Валентині Іванівні нещодавно виповнилося сімдесят дев’ять років. Зʼявилася на світ вона в дуже тяжкі часи і добре пам’ятала і голод, і нестачу всього, навіть найелементарніших речей, у їхній великій родині. Батька не стало коли Валентині, наймолодшій із чотирьох дітей, виповнився рік. Мати тягнула дітей одна, заміж так більше й не вийшла. Та й не за кого було – чоловіків в селі в той час було мало…
Жили дуже бідно, працювали з ранку до вечора, щоб хоч щось у них було. Город обробляли, курей тримали, влітку в лісі пропадали, намагаючись побільше набрати грибів та ягід… Валянки у Валентини були одні на двох зі старшою сестрою, а другі, побільше, носили мати і двоє старших дітей.
До школи взимку тому по черзі ходили – один день вона, другий – Марія. А як іще? Ніде було взяти ще одні валянки, та й нема на що. Школа в їхньому селі була тільки початкова – чотири класи. Старші брат і сестра далі вчитися не пішли, це ж у район потрібно було їхати, житло там шукати, на щось жити. Не було в матері такої можливості, та дітлахи й не скаржилися. У колгосп працювати пішли, Павло, брат, скотником спочатку, а Оленка – телятницею.
Потім Павла помітили, механіком зробили. Він рукатий був, аж надто йому подобалося в моторах колупатися. Бувало, свою роботу закінчить і до пізнього вечора поруч із тракторами треться – усе дивиться, усе вивчає. Так і вивчився на механіка – самоучкою.
Марійці з Валентиною більше пощастило – їх вчитися в район все ж відправили. Важко було, звісно, без матері, та нічого, не скаржилися. Вони з дитинства самостійними були, все вміли, і приготувати, і випрати, і прибрати, і за худобою… Вчилися, старалися, боялися матір зганьбити. Даремно вона, чи що, старалася, тягнула їх двох?
І вивчилися. Восьмирічку закінчили, а там у місто подалися.
У місті обидві влаштувалися, заміж вийшли. Марія так усе життя там і прожила, а Валя… Чоловік у неї був простий, сільський хлопець, у місто теж на заробітки приїхав. Помикалися кілька років, та й повернулися в рідне село. Будинок відремонтували, донька зʼявилася. Усе життя разом прожили, душа в душу. А десять років тому не стало її Васеньки, то донька наполягла – перебирайся, мамо, в місто. Що ти одна будеш животіти в селі цьому? Все ж вік уже, та й здоров’я…
Умовила. Переїхала Валентина Іванівна в місто. Поселили її у квартирі сестри, Марії. Самої Марії вже теж не було в живих, як і чоловіка її. Діточок не дав їм Господь, тож квартиру свою вона племінниці залишила, тобто доньці Валентини Іванівни.
Хороша квартирка, двокімнатна. І все так затишно тут: і стінка румунська, і килими на стінах, і ліжко залізне, панцирне…
Донька поривалася ремонт зробити, щоб матері комфортніше жилося, та Валентина Іванівна не дозволила: усе в її новому житлі нагадувало про улюблену сестру, і літня жінка не хотіла нічого тут змінювати.
— Ось не стане мене – робіть тоді, що хочете! – уперлася вона, – А поки дайте мені пожити так, як я хочу.
Відстояла квартиру, донька відступилася. Так і жила ось уже десятий рік.
Марина, дочка, та внучка Юленька кілька разів на тиждень забігали провідати бабусю, прибирання робили, готувати допомагали. Сімдесят дев’ять – не жарти, очима подивишся – усе б зробила, а сили-то вже не ті…
Дочка з онукою щосили намагалися полегшити їй побут: мікрохвильовку купили, пральну машинку, посуд увесь оновили, та навіть гардероб. Але Валентина Іванівна все ніяк не могла змусити себе всім цим користуватися. Новий сучасний набір посуду вона прибрала в стінку, за скло – для урочистих випадків берегла.
Ну навіщо таку красу псувати? Є в неї тарілки, старі ще, і чашки є, ну і що, що подекуди скололося або тріщина, користуватися ними це не заважає. А сервіз дорогий, раптом розіб’є що ненавмисно?
Так само і з одягом. Новенький демісезонний пуховик висів у шафі п’ятий рік – Валентині Іванівні було в ньому некомфортно, здавалося, що вона має безглуздий і смішний вигляд. Інша справа – її пальто!
На замовлення шили, чоловік на срібне весілля подарував. Вовняне, комір із лисиці, йому зносу немає! Потерлося, щоправда, хутро від часу, та й саме пальто видно, що довгі роки господині служить, зате зручно в ньому.
Або, ось, піжама. Не звикла Валентина Іванівна в піжамах спати, взагалі штани не любила. Та дочка наполягала – сорочки її улюблені всі вже до дірок заносилися. Ось і притягла Марина піжами ці, три різні, і тонші, і тепліші. Та тільки спати в них – мука одна, гумка тисне, горловина ніби дихати не дає, кофта ця вічно задирається….
Але апогеєм всього став халат. І чого дочка з онукою так його не злюбили? Всі змушували викинути, а як же вона його викине? Це ж її улюблений халат, сама його пошила, а тканину як добувала на нього, там історія ціла…
— Бабусю, ну ти хоча б приміряй ще разок костюмчик цей! – вивела її з роздумів внучка, – Так він личить тобі! Прям, наче на десять років молодша ти в ньому.
— Ой, лисиця! – розсміялася Валентина Іванівна, – Я, Юлю, у твоєму подарунку вдома ходити не буду, краще ось, як потеплішає, на вулицю стану його надягати, на лавці з сусідками посидіти або в магазин сходити. Аж надто він для дому гарний!
— Добре, – погодилася дівчина, – Тільки дивись, обіцяла! Я запам’ятала.
Вона пішла, а Валентина Іванівна присіла на табуретку біля кухонного столу і задумалася, підперши щоку кулачком. От як пояснити їм, що не бажає вона ось цих усіх новомодних штук?
Що і без них їй добре, спокійно доживе свій вік. Але ж ні, не слухають, усе тягнуть і тягнуть. То сукня ошатна, то, ось, костюм… А куди їй ходити в них? Вона з дому взимку майже не виходить, а якщо влітку – тільки на подвір’я або в магазин найближчий та в аптеку. Навіщо їй вбрання ці? Перед ким красуватися?
Погляд зачепився за стару фотокартку, що висіла в рамці над кухонним столом.
Вона і Марійка, зовсім ще молоденькі, сидять в однакових світлих сукнях. В обох зачіски, локони завиті, очі блищать, у руках сумочки маленькі, на губах – помада… Але ж якими вони красунями були в молодості – очей не відірвати! І завжди при параді – зачіска, макіяж… Пам’ятається, навіть на ферму на роботу Валя ходила з локонами і підфарбованими віями. А тепер навіщо це? На старості вбирайся – не вбирайся, красивішою не станеш!
Валентина Іванівна зітхнула і перевела погляд на стінку. За склом стояв той самий нещасливий сервіз, подарунок дочки. А в шафах, у численних шухлядках, на всіляких полицях чого тільки не було: і комплекти абсолютно нової постільної білизни, і сукні, і костюми, і халати домашні, рушники, посуд…
Та всього й не перелічиш. Щось нещодавно дарували, а щось ще від Марійки залишилося – не дозволила Валя викинути, пам’ять. А Марина з Юлею все прориваються порядок навести, стінку викинути. А куди ж усе добро з неї дівати? Теж половину на смітник пора знести, кажуть. Як на смітник? Зовсім вони, чи що, розуму позбулися? Не розуміють, що там же все життя її зберігається, а вони – викинути!
Щоб відволіктися від похмурих думок, Валентина Іванівна вирішила вийти на свіже повітря, прогулятися. Уже замкнувши двері, побачила, що з квартири навпроти чоловік і жінка виносять величезні чорні мішки, доверху чимось набиті.
— Доброго дня, – ввічливо привіталися вони зі старенькою.
— Доброго дня, – відповіла вона, з цікавістю роздивляючись незнайомі обличчя, – А ви що ж, сусіди наші нові?
— Я Марії Семенівни племінник, Олег, – представився чоловік, – Тітонька, як з’ясувалося, мені квартиру після свого відходу заповіла, ось, обживаємося потихеньку.
— Так, гарна справа, – покивала Валентина Іванівна, – А це що у вас? Ремонт затіяли?
— Та який ремонт? – подала голос супутниця нового сусіда, ймовірно, дружина, – Там спочатку весь мотлох потрібно розібрати, винести. І чого тільки в Марії Семенівни не зберігалося, справжній музей! Стільки барахла я за все своє життя не бачила.
— І головне – адже все практично нове, – підтримав її чоловік, – І для кого купувала? Навіщо зберігала роками? От, куди це все дівати тепер?
Двері ліфта відчинилися, і пара почала затягувати мішки всередину. Валентина Іванівна дочекалася, коли вони почнуть спускатися вниз, а потім розвернулася і увійшла у свою квартиру. Гуляти розхотілося, настрій, і без того не дуже й райдужний, зіпсувався остаточно.
«Невже, коли я піду, і мої, ось так само, все заберуть на смітник? – думала вона, – Але ж і справді: навіщо їм усе це?»
Вона відкрила дверцята шафи і задумливо оглянула її вміст. Потім дістала з верхньої полиці велюровий домашній костюм, одягла його і попрямувала до дзеркала. Костюм їй і справді, дуже личив, та й колір, яскравий, насичений, радував око.
Повернувшись у вітальню, старенька взяла свій старенький халат і швидко, щоб не передумати, розрізала його ножицями на кілька частин. Потім віднесла на кухню, у відро для сміття.
— Мариночко, – зателефонувавши доньці, запропонувала вона, – А приходьте завтра з Юлею до мене на вечерю.
— А що за привід, мамо? – насторожилася жінка.
—Та немає ніякого приводу, просто посидимо, я пирогів напечу, курочку посмажу, як ти любиш.
— Заманливо, – протягнула Марина, – Зараз Юльці зателефоную, попереджу.
— І скажи їй, що трапезувати будемо з нового сервізу, – продовжила Степанида Іванівна, – І скатертину нову постелю теж. А ще я їй дозволяю стінку продати.
— Мамо, ти не захворіла? – схвильовано запитала Марина, – Що з тобою сталося? З чого раптом?
— Усе добре, – весело відповіла літня жінка, – Просто зрозуміла, що ви мали рацію. Не потрібно відкладати життя на потім, зараз потрібно жити, поки ще є час.
КІНЕЦЬ.