Жанна поверталась додому вперше за вісім місяців – без попереджень, без дзвінків, навіть без валізи. Лише ручна поклажа, кілька подарунків для племінників і сердечне тремтіння: “Нарешті. Додому”.

Вона була в Італії двадцять років. Спершу на прибиранні, потім доглядала стареньку сеньйору, а далі вже стала “своєю” – з документами, страховкою, стабільністю.

Проте жодного разу не думала залишитись там назавжди. У неї була мрія: повернутись у своє село з гідністю. Побудувати дім, посадити сад, вийти на ґанок з філіжанкою кави і слухати, як цвірінькають горобці.

Хату вона будувала поступово: спершу фундамент, потім стіни, потім вікна, паркан, альтанка. Повернутись планувала аж за два роки, але одна людина змусила її пришвидшити приїзд.

Іван. Вдівець, сусід, чоловік із добрими очима і натрудженими руками. Спочатку допомагав із хатою – наглядав за майстрами, приглядав за двором, потім якось почав писати частіше. То фото нової сливи пришле: “Твоя вже достигла”, то – “Кури яйця несуть – лиш би ти вже приїхала”.

Він був спокійний, лагідний. У телефонних розмовах слухав її годинами, запитував, як минув день, чи не втомилась. “Як вернешся, ми з тобою житимемо, як люди. Не будеш більше сама, Жанно”, – казав.

Ці слова гріли. Вона відвикла від уваги. Діти – давно стали чужі, живуть далеко, а від мами лише грошей чекають, брати – по своїх сім’ях, матір давно спочила, а подруги… У кожної своє. Лиш він – несподіваний, добрий, уважний.

І вона повірила.

Перед останнім виїздом в Італію дала йому ключі: “Як хочеш, можеш заходити, там телевізор новий, холодильник. Хата ще не до кінця облаштована, але вже жити можна. Як щось станеться – зайди, приглянь”.

А він – вдячно: “Та я й так, як до себе. А як ти приїдеш – разом усе доробимо”.

Коли вона ступила на подвір’я, серце билося, як у дівчини. Була восьма ранку, липневе повітря пахло росою, мальви біля паркану розцвіли. Вона йшла мовчки, не хотіла нікого будити, лише мріяла про ванну, каву і нарешті – полежати в ліжку, своєму.

Але, відкривши двері, застигла.

У коридорі стояли чужі туфлі. Жіночі, на підборах.

З кухні лунало цокотіння посуду.

Жанна ступила ще крок.

– Іване?.. – крикнула, наче задавлена луна.

Але на зустріч вийшов не він. Жінка. У Жанниному халаті. Блакитному, італійському, купленому на розпродажі, улюбленому.

– А ви хто? – спитала жінка, дивлячись зверху вниз, ніби це Жанна тут була зайвою.

– Це… це мій дім, — сказала вона ледве чутно.

– Та ну? – саркастично здивувалась незнайомка.

– А Іван казав, що то вже все його. Я, значить, в його домі?

– А де він? – Жанна відчула, як земля хитається.

– На городі, напевно. Він там щось сапає. А ти, значить, Жанна?

Жанна не відповіла. Обійшла жінку, пройшла в кімнату. Постіль зім’ята, на комоді – жіноча косметика, біля стільця – її домашні капці. Вона присіла й не знала – плакати, кричати чи сміятись.

Він зрадив. Не те щоб просто зрадив – він поселив у її хату іншу, вклав у її ліжко, одягнув її халат на чужу жінку. Все її – стало “їхнє”.

– Ти ж мала приїхати у вересні, – виправдовувався Іван, коли прийшов з городу, побачивши її валізу в коридорі і розпач в очах. – Я не думав, що ти так раптово…

– І ти вирішив, що я вже не вернусь? – сухо перебила вона.

– Та ні… Просто з Олькою якось вийшло. Вона одна, я один. А хата ж не просто твоя. Ми ж… я ж тобі допомагав.

– І це дає тобі право розпоряджатись моїм? – Жанна підвелася, глянула в очі. – Я будувала її двадцять років. Я жила чужим життям, чужу бабу мила, щоб повернутись сюди. А ти? Ключі давала – бо вірила. І що? Ти ж не дурень, Іване. Ти просто хитрий. Знав, що я далека, що нічого не скажу.

Він мовчав. Поник, як хлопчисько, якого застали на крадіжці.

– Виїжджайте. Обоє. І щоб за десять хвилин вас тут не було, – сказала Жанна й пішла надвір. Їй не хотілося бачити, як пакують її речі, як чужа людина витягує з шафи її сорочки, шкарпетки, її мрії.

Сусіди дізнались швидко. Хтось обурювався за неї, хтось шепотів: “Та що ти хотіла? Дала ключі, та й чоловік сам”. А вона мовчала. Не виправдовувалась, не кричала. Лише плакала вночі.

А потім встала. Почала жити. Посадила квіти. Переставила меблі. Викинула халат. Стерла з телефону номер Івана.

Вона знала: не через нього жила. Жила – заради себе.

І хоча серце ще довго боліло, вона знову почала пити каву на ґанку.

Сама.

Але вільна. І справжня. У своєму домі.

Джерело