– Ти ж казав, що мама точно приїде… – Лєра нервово поправила сукню, дивлячись на порожній стілець навпроти. – І сестра. І тітка. Але ж нікого немає.

Ілля розвів руками, явно намагаючись здаватися спокійним, але по обличчю було видно: йому ніяково.

– У них там купа справ… У племінниці випускний, у мами зміна, а в тітки, здається, тиск знову стрибає.

– Навіть не зателефонували. Ні листівки, ні повідомлення. Ти одружуєшся, а їм все одно? – Лєра фізично відчувала, як усередині наростає образа, але пригнічувала її щосили. – І ти вважаєш, що це нормально?

У ресторані було тихо. Скромно накритий стіл та п’ятеро людей: молодята, батьки нареченої та бабуся.

Без гучних тостів, без танців, без галасу. Все мало бути затишно та по-домашньому. Але замість тепла Лєра тепер відчувала дратівливу порожнечу.

– Не хвилюйся, у нас просто так заведено в сім’ї: не надавати значення таким речам. Зараз головне ми з тобою. Правда? – Ілля накрив її руку своєю і спробував усміхнутися.

Вийшло якось натягнуто. Лєра кивнула, але її губи навіть не здригнулися. Він говорив впевнено і спокійно, ніби й справді нічого не сталося, але періодично кидав погляд на двері. Лєра бачила – він чекав.

Її батько намагався підтримувати розмову за столом, а мати вдавала, що все гаразд. Тільки бабуся, ледве стримуючи роздратування, буркнула напівголосно:

– Син одружується, а рідних і слід застиг. Дивні вони в тебе, Ілля. Дуже дивні.

Лєра ловила погляди батьків. Ті намагалися уникати незручних питань, але все було ясно і без слів. Вони точно захочуть поговорити про це пізніше.

Вона боялася цієї розмови, але ще більше боялася мовчання. Цього почуття незручності, від якого неможливо втекти.

Після вечері, коли гості розійшлися, а молодята повернулися додому, Лєра втомлено опустилася на диван і притиснула долоню до чола.

– Якби моя мама не прийшла, я б цього не пережила, – тихо сказала вона, дивлячись у підлогу. – А ти ніби навіть не здивований.

– Тому що я не чекав на диво. З ними так завжди, – Ілля сів поруч.

– Я звик.

Ці слова болісно дряпнули серце. Вони не привітали невістку. Гаразд, дідько із ними, вони не повинні любити її. Але, як же Ілля?

Найприкріше було те, що він навіть не сердився. Він просто здався. І якщо він звик до байдужості, значить, і її він колись навчить терпіти.

Лєра мовчала, прислухаючись до себе. Там, усередині, вже лунав тривожний дзвіночок.

І інтуїція не підвела її…

– Лєра, ну не дуйся, правда. Вони просто такі. Це у нас… стиль спілкування такий, – Ілля намагався розрядити атмосферу, перекладаючи речі у багажник таксі. – Не ображайся, гаразд?

Лєра мовчала. Пристойних слів не було. Усі вони згоріли за ці два тижні, поки вона слухала, як «дуже скучили» родичі чоловіка.

Вони по черзі вивалювали список прохань: полагодити паркан тітці, сплатити племінниці курси, допомогти сестрі з ремонтом спальні, та купити бабусі ліки.

Від «привітності» рідних в перший же вечір не залишилося й сліду.

Коли вони тільки-но приїхали, була якась подоба тепла. Їх обіймали, голосили, як Ілля погарнішав, нахвалювали Лєру.

На столі стояла варена картопля, домашня наливка, та пара закусок. Більшість продуктів, до речі, купили вони самі по дорозі.

Перший етап зустрічі тривав рівно до згадування про гроші. А потім почалося справжнє шоу зі скаргами, зітханнями та непрозорими напівнатяками.

– Лєро, ви такі молодці, що приїхали! От би ще нам допомогли з дахом, бо зовсім тече… – говорила свекруха, розливаючи по келихах ту саму наливку. – Та й Маринці треба ноутбук, у неї навчання…

Ілля посміхався, діставав картку та розплачувався. Він ніби почував себе потрібним, важливим, «мужиком».

А Лєра поряд відчувала себе недолугою. Готувала, прибирала, розважала племінників, доки чоловік мотався у справах. У справах чужої сім’ї.

– Ти бачиш, як у мами очі горять? Давно я її такою не бачив, – захоплювався Ілля першого тижня.

– Вони не тобі радіють, Ілля. Вони грошам твоїм радіють. І безплатній робочій силі, – Лєра не хотіла псувати все свято і бути різкою, але втома брала гору. – Ти ж не відпочиваєш. Ти ореш!

– Це ж сім’я. Хто їм допоможе, як не я? – відрізав він з легким роздратуванням у голосі.

Невдовзі вони почули від його сестри тонкий докір.

– Ну, молодята, час би вам уже й у дорогу. А то ви в нас начебто прописалися.

Лєра завмерла. Серце ніби пронизало сотнею голок. Вона натягнуто посміхнулася і пішла збирати речі, хоч до виїзду залишалося ще два дні. Мабуть, усі отримали бажане і тепер хотіли якнайшвидше випроводити гостей.

У машині було тихо. Ілля намагався щось говорити, але Лєра не відповідала. У неї в голові крутилися погані думки.

Рідня чоловіка нахабно та відкрито використовувала їх. А Ілля дозволяв. Не просто дозволяв – втягував у це і її.

Але вона намагалася не підливати масла у вогонь. Все-таки його родина. Однак наступне літо все змінило…

– Лєро, ну що ти так напружуєшся? Ми тільки приїхали, давай просто відпочинемо, – Ілля поклав їй руку на плече, як тільки вони вийшли з машини. – Мати вже борщ поставила, салат твій улюблений готує.

Лєра нервово посміхнулася. Все навколо виглядало до болю знайомим: ті самі обличчя, той самий фальшивий сміх, фрази.

– Ми так на вас чекали! Ну нарешті! Ось тепер літо можна вважати вдалим.

Торік вона цьому вірила. Зараз – ні. Вона відчувала, як все знову скочується в те ж болото.

На другий день почалися прохання. Навіть не натяки, а прямі списки справ та потреб. У сестри зламалася машина.

Потрібно допомогти грошима, хоч би частково. Дачу знову заливає. Доведеться купити матеріали та перекрити дах. Потекла батарея. Хтось має привезти та поставити нову.

Все це подавалося з наказовою інтонацією. Не як прохання, а як борг, який Ілля зобов’язаний віддати.

Лєра спостерігала за чоловіком, намагаючись зрозуміти: чи він правда не бачить, що його використовують? Чи просто вдає?

Він виглядав щиро задоволеним, ніби все це справжня близькість, любов, турбота. Його радували їхня поблажлива подяка, обійми, поплескування по плечу.

Її ж корчило від кожного жесту.

– Тобі не здається, що їх усмішки надто дорого нам обходяться? – тихо спитала Лєра одного вечора, коли вони залишилися самі на кухні.

– Лєро, знову ти… Вони просто… Ну, не вміють інакше. Це не зі зла, правда, – Ілля наливав собі чай, уникаючи її погляду. – Вони ж моя родина. Що ти хочеш від них?

– Щоб тебе хоч на хвилину полюбили не за твій гаманець! А ще хочу, щоб ти сам зрозумів, що тебе не цінують, а використовують! Знову!

Ілля замовк. Він не сперечався, не сердився. Просто пішов у спальню, нічого не сказавши. А Лєра сиділа за столом, відчуваючи, як повільно йде віра в те, що його можна переконати.

Він виріс у цьому. Це для нього норма. Він не бачив у їх поведінці ніякої користі, тому що з дитинства був привчений до ролі рятівника. Саме це він вважав коханням!

На п’ятий день їм знову сказали:

– Пробачте, але в нас тут свої справи, ви вже ніби й не гості.

Повторення минулого року. Тільки тепер Лєра не злилася. Вона зрозуміла, що жодних змін не буде. І якщо вона хоче зберегти їхній шлюб, їм доведеться якось домовлятися. Але спочатку треба достукатися до чоловіка.

– Ти для них, як банкомат, Ілля, – намагалася пояснити Лєра за вечерею. – Тільки не з кнопками, а з ніжками. Взяли потрібне і до побачення.

Він мовчав. Сидів за столом з опущеною головою, колупав ложкою щось на тарілці. Все в ньому кричало про душевні муки: плечі напружені, щелепи стиснуті, в очі не дивиться. Він хотів заперечити, але не знав, з чого почати.

– Я не проти допомагати. Це навіть похвально. Та не так. Не коли нас вичавлюють насухо, а потім виганяють. Це ненормально! Так не буває, коли кохають. Почуй мене, будь ласка!

– Вони просто такі. Вони ж не злі, – промимрив чоловік нарешті. – У них життя важке. Вони не вміють інакше.

– А ти вмієш? Ти вмієш інакше? – Лєра відсунула тарілку і всім тілом обернулася до нього. – Чи ти й надалі віритимеш, що кохання – це коли ти завжди винен, а тобі – ніколи?

Він підвів очі. Дивився на неї довго, наче вперше бачив. Очі в нього були втомлені, але без злості. Нині він не сперечався, не відмахувався, просто слухав. Але чи чув?

– Я подумаю, – тихо сказав він. – Мабуть, ти маєш рацію. Не зовсім, але в чомусь маєш рацію.

Вона сіла ближче, не кажучи жодного слова. Просто поклала йому руку на плече. Вперше за ці кілька років вона відчула, що він поряд. Не з ріднею. Не з тими, хто постійно бере. А з нею.

Одного вечора, коли Лєра мила посуд, Ілля підійшов з телефоном у руці. Він виглядав розгубленим, погляд його бігав кімнатою.

– Мама дзвонила, – тихо сказав він.

Лєра обернулася і подивилася на чоловіка. За виразом його обличчя вона вже розуміла: зараз буде момент істини.

– Попросила допомогти Маринці з телефоном. Мовляв, зламався, навчання, таке інше… – він стиснув пальцями спинку стільця. – Я сказав, що не можу. Що в нас зараз є інші пріоритети.

У кухні повисло напружене мовчання.

– І що вона відповіла? – Запитала Лєра, намагаючись не видавати нервозність.

– Помовчала трохи… Потім сказала, що коли я тепер «весь діловий», то й сенсу говорити немає. А потім повісила слухавку. Навіть не попрощалася.

Він відвернувся до вікна, кілька секунд дивився. Лєра терпляче чекала, поки він прийде до висновків.

– Вона навіть не спитала, як у нас справи. Ні про тебе, ні про роботу. Просто… Начебто з несправним банкоматом. Я не видав гроші, і вона пройшла повз.

– Ти правильно зробив. Ти молодець!

Ілля кивнув, але в його очах відбивався смуток. Не лють, не образа. Просто важке ухвалення реальності. Він був схожий на покинуте цуценя.

– Знаєш, я гадав, що мені буде соромно. А стало спокійно. Неначе до цього я підводив себе.

– Так і було, – прошепотіла Лєра.

У наступні місяці все змінилося. Не різко, але помітно. Рідня дзвонила рідше, бо Ілля став «надто зайнятим».

На прохання відповідав нейтрально, пропонував допомогу, але не найближчим часом. Натякав, що родичам буде простіше впоратися самостійно.

Якось він поїхав до матері та сестри в гості один, а повернувся тихий, задумливий, мовчазний.

– Ти знаєш… Я побачив, як вони дивилися, коли я приїхав із порожніми руками… Не раділи. Просто … чекали, коли я дістану оброк – сказав він Лєрі перед сном.

Вона мовчки притягла його до себе – без слів, без пояснень. Просто вона знала, що він все побачив, та осмислив. Тепер вони – команда.

З того часу в їхньому житті поменшало фальшу, поменшало дзвінків з промовистими натяками, та побільшало вільних коштів.

Лєра показала Іллі, що кохання не полягає в суцільних жертвах, що воно не повинно бути грою в одні ворота. Нехай не відразу, але він її почув і, нарешті, припинив бути зручним для жадібних родичів.

Від цього визнання вона була на сьомому небі від щастя. Тепер у них точно все буде гаразд.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Це кохання, чи грошові відносини? А не прийти на весілля сина, це норма?

Ставте вподобайки, якщо вам сподобався сюжет.

КІНЕЦЬ.