Лариса була старшою дитиною в багатодітній родині, де окрім неї, підростали ще четверо дітей: двоє молодших братів і сестер, яких Ларисі доводилося доглядати, оскільки вона була «старшою».

– Погуляй з Андрійком, заразом заберіть Олесю з садка, – роздавала вказівки Ніна Олексіївна, коли бачила, що Лариса збирається йти.

– Мамо, взагалі-то в мене справи, – відповіла Лариса, – нехай Гена забере Олесю, і з Андрієм погуляє. Мені до іспиту треба готуватись.

– Зачекають твої іспити! – обурювалася мати. – Ти ж бачиш, що я нічого не встигаю! Мені ще з Кірою в поліклініку йти, а завтра з ранку у Гени у школі медогляд, треба аналізи зібрати.

Лариса опустила руки. У неї вільного часу майже не залишалося: то одного брата зі школи забрати, то іншого з садка, потім з молодшою ​​сестрою посидіти, викупати Кіру, а ще між усіма цими справами, треба було якось вчитися, і тягати всіх дрібних на секції та додаткові заняття.

Батько, Лев Олегович, старанно стежив за тим, щоб ніхто з його дітей не сидів без діла, але найчастіше без діла не сиділа саме Лариса, і то лише тому, що займалася контролем зайнятості молодших братів і сестер.

– У мене взагалі немає особистого життя! – скаржилася Лариса своїй єдиній подрузі Ользі.

Через те, що вона постійно була зайнята проблемами сім’ї, та турботами, пов’язаними з молодшими, у Лариси не було друзів, а про хлопця й не йшлося – було ніколи.

– Все в тебе ще буде! – Переконувала Ларису Ольга. – І друзі, і хлопець, а потім сім’я, та діти.

Лариса із заздрістю подивилася на подругу, яка не мала ні братів, ні сестер. Та, навпаки, нарікала на те, що була в сім’ї одна.

– Сумно так жити, – говорила подруга, – у тебе вдома так весело! Ось у мене нудьга! Нема кому потиличника дати, або життя повчити.

– Приходь до мене, – фиркала Лариса, – у мене вдома поле для твоєї бурхливої ​​діяльності. Завжди є кому потиличника вліпити, й вкотре прочитати лекцію про важливість миття рук.

Ще Лариса заздрила Ользі, бо та мала своє життя. У Ольги був хлопець, з яким вона могла спокійно зустрічатися, усамітнюватись у своїй особистій кімнаті.

А Ларисі доводилося ділити з молодшою ​​сестрою. Вона такої можливості не мала, а ще не мала хлопця, навіть натяку на стосунки.

Як тільки подруги закінчили школу, обидві зібралися вступати в той самий інститут. Проте мати Лариси, дізнавшись про її плани, заборонила їй їхати:

– Ти можеш і заочно відучитися, а у вільний час піти працювати! Бо, як ти думаєш, я справлятимусь без тебе?

Так Лариса зрозуміла, що доведеться ухвалювати рішення самій. Вона зібрала речі, й майже «утекла» в обласний центр, щоб вступити в інститут.

– Там гуртожитки дають, – пояснювала вона Ользі, яка здивувалася рішенню подруги, – а до життя юрбою я звикла. А якщо мені дістанеться кімната на двох, вважай, що це подарунок долі.

Мати з батьком засмутилися, дізнавшись про те, що старша дочка поїхала від них:

– Вирішила відокремитись? Тоді дулю тобі, а не допомогу від нас. Як одумаєшся – повертайся, ми тобі завжди раді. Але – вдома!

На другому курсі Лариса познайомилася з молодим чоловіком, з яким у неї почалися стосунки.

Леонід був дуже добрим, з порядної родини, зі своєю окремою квартирою, та пристрасним бажанням мати велику родину.

– Пощастило тобі – довго сміялася з Лариси подруга Ольга. – Не встигли познайомитися, як одразу заміж покликав, і дитину попросив. А краще одразу двійню!

– Прямо подарунок долі, – відповіла Лариса.

Вона замислилась і посміхнулася. Виявилося, що вона сумує за дитячими криками, метушнею та проблемами, які вона цілком уміло вирішувала.

А тут ще й Ольга при надії від свого чоловіка, і, побачивши її через кілька місяців з животиком, що вже округлився, Лариса відчула укол заздрості.

– Він уже штовхається, – радісно повідомила Ольга, і взяла руку Лариси у свою. Приклала до пружного теплого живота, а там усередині й справді хтось ворухнувся.

Лариса не очікувала від себе такої реакції: усередині у неї все стислося від ніжності, та бажання опинитися на місці Ольги.

Заміж вона вийшла одразу після отримання диплома, все, як у книжках написано. Спочатку весілля, після – поява чудової доньки Оленки.

Лариса сама від себе не очікувала того, що так радітиме її появі. Маленькі ручки, ніжна шкіра, рожеві губки – все це було таке рідне, і таке потрібне!

Улюблена подруга Оля придбала квартиру в тому ж будинку, де жили Лариса з Леонідом, зробила вона це навмисне, щоб частіше бачитися з подругою.

Тепер молоді жінки бачилися частіше. Їхні доньки з’явилися з різницею у два роки, але вони теж стали дружити.

З Леонідом Лариса розлучилася, коли Оленці було п’ять років, і з того моменту мати всю себе присвятила дочці.

Ініціатором розлучення був Леонід, бо покохав іншу. Квартиру він залишив колишній дружині і донці, бо почувався винним.

«Нехай у мене лише одна дитина, але я дам своїй дочці все!» – думала Лариса, і не могла надихатися на свою малечу.

– Росте в тебе егоїстка, – заявила Ларисі Ніна Олексіївна, коли бабуся вкотре зустрілася зі старшою онучкою, – якби у неї був брат, чи сестра, можливо, Лєнка твоя була б простішою.

– Нормальна у мене дитина, – ображено заперечила Лариса, – а ти, мамо, як не любила мене ніколи, так і до моєї дочки ставишся.

– Я всіх своїх дітей однаково люблю, – відповіла Ніна Олексіївна, – і онуків так само. А ось ти, Ларисо, завжди на мене ображаєшся, незрозуміло за що.

Відповісти матері не було чого. Ніна Олексіївна і справді всю себе присвятила своїм дітям: нехай їх було чимало, зате з кожним вона знаходила час на спілкування, ну ще й із чоловіком досі жила разом.

Попри складний характер Лева Олеговича, Ніна Олексіївна примудрилася і до нього знайти підхід, зробивши його справжнім супутником життя, та своєю кам’яною стіною.

Дочка Ольги залишилася круглою сиротою, коли їй виповнилося лише десять років. А випадок, який забрав у дівчинки батьків, був безглуздим.

Вони купили стареньку хату за містом, яку уподобали собі замість дачі, почали там наводити лад, вирішили заночувати, розтопили піч. Щось пішло не так. Добре, хоч доньку залишили з бабусею у місті.

…Лариса кинула всі справи, коли дізналася про жахливу звістку. Вона не відходила від мами подруги ні на крок.

– Я не впораюся з Вікою, – скаржилася вона Ларисі, – важко мені. Здоров’я вже не те, та й після відходу Олі я зовсім ніяка. Подбай про Віку, візьми її за дочку.

Лариса довго сумнівалася, а потім наважилася на цей крок. Оформила опіку над Вікою, забрала її до себе у квартиру, що залишилася після розлучення з Леонідом.

– Вона з нами житиме? – з жахом у голосі спитала Оленка. – Я не хочу! У неї своя квартира є, хай туди котиться!

– Ви ж подруги! – здивовано відповіла Лариса. – Завжди товаришували, а тепер раптом ти так обурюєшся.

– Я дружила з нею тільки тому, що ти дружила з тіткою Олею, – поважно відповіла Олена, – а тепер тітки Олі немає, і я не хочу, щоб Віка жила з нами.

Ніяковіючи через почуття провини перед дочкою, Лариса все ж таки зважилася забрати Віку до себе.

Олена прийняла нового члена сім’ї в багнети, постійно влаштовувала істерики, викидала речі Віки зі своєї кімнати, і Ларисі довелося поступитися їй своєю спальнею, в якій вона колись жила з чоловіком.

Віка не нарікала, жодного разу не поскаржилася на те, що Олена її утискає, та ображає.

Лариса розуміла, що така поведінка дочки – це результат її власного виховання. Це вона тремтіла над Оленкою, дуже багато їй дозволяла, а тепер доводилося пожинати плоди цієї гіперопіки.

Обурювалася і мати Лариси, Ніна довго хитала головою:

– Ти збожеволіла, брати чужу дитину в сім’ю? Краще б мені допомогла, забрала до себе жити сестру Олеську, або он Андрія. У тебе своєї рідні вистачає, а ти ще чужу до себе прийняла!

– Мамо, це моє життя, як хочу, так і роблю, не лізь, – суворо попросила Лариса.

Справжніми подругами, а тим більше сестрами, дівчатка так і не стали. Олена з огидою дивилася на Віку, розмовляла з нею зарозуміло, і постійно нагадувала про те, що вона в їхньому будинку – лише нахлібниця.

Віка дякувала тітці Ларисі за те, що та оформила над нею опіку, а коли дівчині виповнилося вісімнадцять років, вона перебралася у квартиру своїх батьків.

– Може, ти залишишся? – з гіркотою в голосі спитала Лариса у Віки, та впевнено замотала головою.

– Тітко Ларисо, ви й так для мене багато зробили. Лєнку я дратую, та й маю своє житло. Тепер я повнолітня, маю нести відповідальність за себе і своє життя сама.

– Мало що Олена тобі казала, – Ларисі страшенно не хотілося розлучатися зі своєю підопічною, – я люблю тебе, як рідну дочку. Ти так багато для мене значиш!

Це було правдою. Дуже часто Лариса відчувала незручність за поведінку рідної дочки, і так пишалася успіхами Віки.

Вісім років вони прожили разом, і за цей не малий термін, Лариса почала вважати дочку своєї подруги своєю рідною.

За два роки з дому поїхала й Олена. Знайшла собі якогось вже немолодого залицяльника, перебралася до нього відразу після повноліття.

Тоді Лариса і дізналася про те, що її рідна дочка вже кілька років перебуває у стосунках з чоловіком, який годився їй у батьки.

– Нарешті я поїду від тебе! – Зі зловтіхою повідомила Олена, збираючи речі. – Як же мені набридла і ти, і твоя Віка! Вічно сюсюкала з нею, а до мене ставилася, як до чужої. Адже ти її більше любила, так?

– Дурниці! – заперечила Лариса, лякаючись доньки.

Вона стільки зробила для Олени, щоб тепер чути на свою адресу такі закиди. Яка несправедливість!

Про свою хворобу Лариса дізналася випадково, просто проходячи регулярне обстеження у жіночого лікаря. Діагноз був точним і дуже не втішним. Першою людиною, якій Лариса про нього розповіла, була Віка.

Вона одразу ж примчала в лікарню до Лариси, обіймала її, і плакала разом зі своєю колишньою опікункою.

– Все буде добре, тітко Ларисо! – Запевняла її Віка. – Все налагодиться! Ви така чудова людина, ви не повинні страждати.

Ох, якби рідна дочка сказала Ларисі ці слова! Але натомість, Олена лише сухо поспівчувала матері, і сказала про те, що приїхати не зможе.

– У Василя виставка за тиждень, ми їдемо з ним у столицю. Ти розумієш, що я не можу проміняти подорож на лікарняні стіни. Тим більше, там поряд з тобою твоя всюдисуща Віка.

Ларисі стало сумно. Прикро і важко було усвідомлювати свою непотрібність рідній дитині.

Віка приїжджала до Лариси майже щодня, попри зайнятість на роботі, та особисте життя. І якби не ці візити, навряд чи Лариса змогла б витримати важкий курс терапії, та її не менш важкі наслідки.

Після виписки з лікарні, та в очікуванні наступного курсу терапії, Лариса поїхала до нотаріуса.

– Хочу скласти дарчу, – впевнено промовила вона, сідаючи навпроти жінки із суворим обличчям, і простягаючи їй паспорт, – я можу переоформити своє майно на близьку мені людину, яка не є моїм кровним родичем?

Лариса вже знала, що це було юридично можливо.

Залишилося тільки подарувати Вікторії свою квартиру і гроші, що залишилися на рахунках, а після цього, можна було спокійно доживати своє життя…

КІНЕЦЬ.