— Ти залишиш мого Вадика? — запитала у мене свекруха.

— Так, — сказала я спокійно.

— Мені сорок два роки. Наші діти виросли. І в мене більше немає причини терпіти його зради, терпіти його лінь. Десять років він не працював, а я тягла все на собі. І піти не могла, бо будинок ваш, бо діти росли.

А зараз піду, бо я навіть відкладала собі гроші, заробила. Розлучуся, куплю собі квартиру. Діти знають. І в мене є коханий чоловік, який чекає цього вирішального кроку. А ваш Вадик мені вже давно не чоловік.

— Але ж він не зможе без тебе, Олена, як ти не розумієш? Як ти можеш так з ним вчиняти?

Свекруха дивилася на мене, ніби сподівалася, що я зараз передумаю, що скажу, мовляв, пожартувала, просто втомилася, що ще подумаю.

Але я не жартувала. Я більше не могла думати, вагатися, жаліти.

Я взяла чашку з чаєм, обережно зробила ковток. У кімнаті було тихо, навіть годинник на стіні, здавалося, цокає обережніше, щоб не порушити цю напружену тишу.

— Тетяно Іванівно, — сказала я м’яко, — а ви думали, що мені всі ці роки було легко?

Свекруха стиснула губи.

— Ну але ж ви сім’я. Я думала, ви якось вже, ну, звикли, притерлися.

Я ледь помітно всміхнулася.

— Це ви звикли до того, що я все тягну. А я – я втомилася.

Вона зітхнула й поклала руки на коліна.

— Я розумію, що тобі було важко. Але, Олено, ну куди він без тебе? Він не пристосований. Він же тебе досі попри все любить! Ви ж рідні люди!

— А я повинна бути пристосована? Я маю все життя витрачати на людину, яка навіть не намагається змінитися?

— Він не поганий, ти сама його розбалувала.

— Я не казала, що він поганий. Колись я його кохала, і дуже. Але тепер він не мій чоловік. Уже давно.

Вона підняла на мене очі, і я побачила в них справжню тривогу. Не за Вадима. За себе. За своє звичне життя, де все було нібито стабільно: я працюю, тягну родину, а її син просто є, в нього все добре і стабільно.

— Що ж тепер буде? — прошепотіла вона.

— Буде по-іншому, Тетяно Іванівно.

І я встала. Вона не стала мене зупиняти.

Коли я зайшла в нашу з Вадимом кімнату, він лежав на дивані й гортав телефон. Навіть не підняв голову.

— Ти мене навіть не спитаєш, де я була?

— А що питати? — буркнув він. — Ти все одно робиш, що хочеш.

Я глянула на нього і раптом зрозуміла, що не відчуваю нічого. Ні злості, ні болю, ні жалю. Порожнеча.

— Вадиме, я йду.

Він все ж підняв голову.

— Куди?

— Від тебе.

Він довго дивився на мене, наче намагався зрозуміти, серйозно я чи ні.

— Ага, і куди ж ти підеш?

— До людини, яка мене любить.

Він пирхнув.

— Любить. Ну-ну.

— Я вже подала на розлучення.

Цього він, здається, не очікував.

— Тобто? Ти серйозно?

— Так.

Я почала збирати речі. Повільно, спокійно. Він мовчки дивився. І тільки коли я склала останню сукню у валізу, він підвівся.

— Олено, а як же ми з тобою?

– А ніяк. Вже – ніяк.

Я взяла валізу.

— Бувай, Вадиме.

І вийшла.

Тепер я йду до свого коханого. Йду в нове життя. Я не знаю, яким воно буде, не знаю, що чекає мене попереду.

Але одне я знаю точно: я більше ніколи не дозволю собі жити не своїм життям.

Джерело