Колись я щиро ненавиділа свою свекруху та не хотіла її навіть бачити.

А зараз я готую їй їсти, роблю масаж, читаю книги та газети. Не думала, що через один випадок так зміню ставлення до неї.

Ми з Матвієм одружилися. І як всі свекрухи-мігери, моя Валентина Петрівна також попала під ту когорту людей. Дорікала, що я нездара, погана господиня, не вмію ні готувати, ні прибирати:

– То це борщик? Йой, люди добрі, а я думала, що то внучка фарбу червону розлила.

Навіть при родичах на застіллі мене намагалася висміяти.

– Такий смачний салат, Лідо, даси рецепт?

– Та який рецепт? То я принесла. Повірте, якби то готувала Лідка – ви б завтра у лікарні опинилися.

Мені було дуже неприємно слухати такі насмішки від свекрухи. Тому ми з чоловіком рідко приїздили або запрошували її в гості. Але навіть при зустрічі пані Валентина хотіла мене принизити. Постійно згадувала колишніх дівчат Матвія, порівнювала мене з ними. Звісно, за всіма критеріями я програвала. Ну а хто я така? Дівка, яка приїхала з села та захотіла сісти її синочкові на шию.

Однак, я закінчила школу з золотою медаллю, отримала червоний диплом з відзнакою, влаштувалася на класну роботу. Я працюю заступником директора в одній агенції, часто їжджу на конференції в інші міста. Бували місяці, коли я заробляла більше, ніж мій чоловік.

Для свекрухи я була кепською господинею, поганою мамою та ще гіршою жінкою. Наче от мене з самого пекла послали їй на зло.

– Боже, Боже, де я так нагрішила, що мені така паскудна невістка попалася? – часто бурмотіла під носа пані Валентина, але таким тоном, аби я почула.

Останньою каплею стало народження сина Данилка.

Малюк тоді був чисто моєю копією. Але свекруха при всіх родичах, які зібралися під пологовим, почала жартувати:

– Ой, ну не знаю. То точно наш онук? Може переплутали?

– Та ви що, не бачите, що Даня на мене схожий.

– Так на тебе схожий. А от риси мого Матвія не передалися. Ну може в нього інший татусь?

Вона натякнула на те, що я цю дитину нагуляла від чужого чоловіка. Тоді я сказала, що більше не хочу її ні бачити, ні чути. Тільки Матвій спілкувався з нею, але потім також перестав. Вона йому щоразу виїдала мізки, яка я погана жінка.

Але все змінилося весною цього року. Після Великодня свекруха перенесла інсульт. Їй майже відняло ноги та праву руку. Через це пані Валентина була прикута до ліжка, не могла навіть піднятися без допомоги.

Тоді ми не на жарт почали хвилюватися. Матвій після роботи приїздив до неї, купував ліки та продукти. А я приходила на годинку-другу, прибирала, годувала її з ложечки.

– Лідо.. – якось прошепотіла свекруха.

– Що? Вам погано? Дати ліки?

– Ні.. Будь ласка, підійди… До мене.

– Тут я. Швидку викликати?

– Прости мене, стару дурепу… Я такий гріх маю перед тобою…Ох, прости, благаю.

Свекруха почала плакати та цілувати мої руки. Не знаю, чому, але я також заплакала та почала її обіймати.

Деякі подруги кажуть, що я дарма пробачила свекрусі. Мовляв, вона одужає та знову почне мене обзивати та висміювати. Але мені зараз байдуже на ті докори. Головне, аби пані Валентина одужала.

– Ти така розумна у мене, що просто жах! – сміється чоловік у машині.

– З чого ти це взяв?

– Ну моя мама тебе так не любила, а ти за нею доглядаєш.

– Що було – те загуло, чув таку приказку?

Я не тримаю зла на свекруху. Але точно не хочу бути такою, як вона. Тим паче, не знати, скільки часу їй залишилося на цьому світі. Хай живе спокійно, я ніяку підлість їй не робитиму.

КІНЕЦЬ.