Ольга відчинила двері квартири та увійшла всередину. Олексій незворушно лежав і дивився телевізор.

— Олю, це ти? Увечері в клуб сходимо? Тільки дочку відвези батькам!, — крикнув він, не виходячи.

— Матуся прийшла! Привіт! —  з кімнати вибігла п’ятирічна Марійка і обняла її за ноги.

— Ти як? Ви поїли?, — Ольга пройшла на кухню. У раковині стояла порожня тарілка з-під пельменів, на столі валялися якісь упаковки з-під напівфабрикатів.

— Ти їла?”, — запитала вона в Марійки.
— Тільки сік допила, який з учора залишався, — тихо відповіла дівчинка.

Відчуваючи, як усередині все закипає, молода жінка пройшла до зали.

— Олексію, що таке? Я ж тобі сказала, сходити в магазин, ти сьогодні зарплатню отримав. Купи продуктів!, — відповіла вона.

— А я й купив. М’ясо там ще у морозилці. Що за паніка?, — він впритул подивився на неї зеленими очима, які ще недавно зводили з глузду.

— Олексію, ну треба було молочне купити, соку, фруктів якихось. Вона що, пельмені твої буде їсти? Дитина це, Олексій! — намагаючись не дратуватись, почала пояснювати Ольга.

З Олексієм вони почали жити нещодавно. Вона переїхала до нього у квартиру.

Подружки заздрили — красень зовні, із гарною роботою, машиною. 27 років (самій Ользі було 30 років). Не одружений.

Ольга теж була гарна — зовнішність у стилі Барбі, висока, білявка, з великими блакитними очима. Вона раділа, що нарешті знайшла своє щастя.

Хотілося мати поряд принца. Щоб і зовні гарний, і з гарними якостями.

Планку другої половини в неї було завищено. Досить і того, що одного разу друг покинув її з дитиною і зник у невідомому напрямку.

Тепер вона гідна найкращого! Так Ольга й міркувала.

З Олексієм познайомились у клубі. Роман стрімко набирав обертів.

Щоправда, дізнавшись про існування дитини, Олексій не зрадів. Але Ольга, закохана, яка не думає про погане, подумала про те, що він ще молодий. А Марійку, полюбить він її.

Із батьками Олексій поки не знайомився. І коли вона несміливо зробила спробу запросити до себе маму та тата, відповів:

— Олю, ну давай хоч звикнемо одне до одного! Ти дочку вже взяла з собою, що зараз, всіх своїх родичів тут збереш?

— Ну, вони ж не жити, просто, дізнатися ближче, — несміливо почала вона.

— Ні. Я поки що… не готовий. Трохи зачекаємо, добре? — Олексій ніжно поцілував її у носик.

І тут розігралася ця сцена.

— Олексію, ти просто…. У тебе немає дітей і ти не розумієш. Дитині потрібне інше харчування. Зайшов би, йогуртів там узяв чи ще чогось. Ну нічого, ти звикнеш. Може, знову в магазин сходиш? А то я нічого не купувала, думала, що ти закупився, — почала Ольга.

Марійка, взявши у мами йогурт, тихенько пішла на кухню. Вона була дуже спокійна та вихована.

Ніколи не вередувала, дорослим не докучала. Любила малювати, вбирати ляльок.

— Ідеальна дитина!, — заздрісно коментували знайомі.

Тут же розповідаючи про поведінку своїх дітей. Ольга обернулася, щоб вийти за донькою, але її зупинив Олексій.

— Чуєш, Олю. А ти що мені сцени влаштовуєш, га? Ми ж начебто домовилися, щоб без цих жіночих істерик? — відповів він.

— Які сцени, Олексію? Ти отримав гроші, пішов у магазин. Важко було щось купити? — розвела руками Ольга.

— Стривай. Я купив, що не так? — запитав він.

— Ні, але ти купив для нас. Ти думаєш, що Марійка також буде це їсти. — почала вона, але він її обірвав на півслові.

— Та я нічого не думаю! Я для нас і купував! До чого тут взагалі твоя Марійка, я не зрозумів?

— Як це? Але ж вона… Їй же треба, — Ольга відчула дискомфорт у горлі.

— Слухай, як їй треба, ти й купуй. Вибач, але заперечувати чужу дитину я не висловлював бажання. Спочатку там йогурти-соки. Що далі? Плаття, туфлі, підготовка до школи та інше? Вона мені хто? Чого я її спонсорувати мушу, га?

Їй батько рідний не допомагає, сама казала, кинув тебе. Ані аліментів, нічого. А тут такий добрий дядько знайшовся, на якого ти свою дочку хочеш повісити?

Може, ти їй ще скажеш мене «татом» називати? Знаєш, що я дозволив тобі взяти її до себе в квартиру. Цього мало?

Але купувати їй нічого не збираюся. І гроші теж давати. На тебе – так. Хочеш, ходімо купимо тобі, що треба. Косметику, одяг, у клуб сходимо. Але на дівчинку я не дам жодної копійки, ти зрозуміла? — Олексій стояв поруч і дивився їй у вічі.

Ольга відмовлялася вірити почутому. Так не буває. І принци так не поводяться.

А вона хвалилася подругам… Що шубу нову купили. Що парфуми дорогих брендів купує.

— Олексію, ти зараз… Ти серйозно? — вона відчула, що починає плакати.

— Олю, не драматизуй, га? Через якийсь некуплений йогурт і сок почала сваритися. Ти молода жінка, тобі треба життя своє влаштовувати. У тебе мати дома сидить, батько один працює. Віддай їй Марійку та й годі. Будеш грошей їй давати зі своїх, зрозуміло. І нормально житимемо, — Олексій спробував її обійняти.

— Віддати? Та ти при своєму розумі? Вона що, хом’ячок? Олексію, ти що таке кажеш? Якщо ти мене кохаєш, то, моя дитина… Її ти теж маєш любити! — відповіла Ольга.

— Повинен? Та я нічого тобі не винен! Це ти від когось народжувала, йому ці вимоги і висувай! Говорили мені хлопці, не зв’язуйся. Подивися на себе!

Одиначка не першої свіжості, з причепом. На ринку наречених найдешевше коштуєш!

Радій, хоч я підібрав! Що ти дивишся на мене? 18-20-річних красунь повно! Тому що вас повно, а чоловіків замало. А ти б зі мною зустрічалася б, якби я був як страшним?

А? І жив би в гуртожитку? Чи взагалі не працював? Ти ж на це повелася! А зараз від мене вчинків чекаєш? Вибач. Не до мене! — І Олексій відвернувся до екрану.

Вона не пам’ятала, як вийшла з кімнати, зачинивши двері.

— Мамо, ти чого? Мамо, ти навіщо плачеш? Ти й так утомилася на роботі. А зараз плачеш! Мамо, не треба! Я тебе люблю, — шепотіла Марійка, витираючи сльози з її обличчя.

За годину вони вийшли з квартири Олексія з речами. Та й перевезти їх
усі не встигли. Викликали таксі.

Таксист на вигляд був добрим, жваво поклав усе в багажник, посадив Марійку в дитяче крісло.

— Ти чого така серйозна, принцеса? Хочеш соку? Чи яблучко? Бери, воно мите. Дівчина, я вашій дочці яблучко дам? — Таксист повернувся до Ольги, яка нічого не бачила і не чула.

— А? Що? Та не треба. Його ж мити треба, — відповіла Ольга.

— Мите вже! Чи сік? Вишневий ось. Потрібно? Бо у вас донька мало не плаче, — не відставав чоловік.

— Ви що? Всім клієнтам соки та яблука роздаєте? Благодійністю займаєтесь? — різко відповіла вона.

— Та ні, що ви. Просто в мене зміна скоро закінчується, я додому одразу. А яблука із селища, від бабусі. Вона моєму Костянтину наклала знову гостинців і смаколиків, тож я й запропонував. Діти ж. Вони завжди смачного хочуть, — посміхнувся таксист.

Марійка дивилася на матір.
— Ну, візьми, — дозволила Ольга.

Таксист зашелестів пакетами і простягнув Марійці яблуко, сирок у глазурі та шоколадку.

— Не треба так багато. Собі залиште, — посміхнулася Ольга.

— Там повно. Бабуся у нас. Все балує та балує Костянтина. Він такий великий у мене, самостійний, вісім років уже. І суп уміє варити, і салати. Вдома все робить, коли я на роботі. І уроки встигне, і з собакою погуляє. Шпіц у нас, старенький уже, — продовжував розповідати водій під час поїздки.

— Дружина, мабуть, відпочиває? З такими чоловіком та сином, — запитала Ольга.

— Нема її. Мамки нашої. Ніколи не хворіла, а тут і все. Молода така. Костянтину тоді лише два роки було, — помовчавши, відповів він.

— Вибачте, — почервоніла Ольга.
— Та нічого. Ми справляємося якось, — продовжив той.

— Ще зустрінете своє щастя, — промовила вона.

— Та не думаю. Дівчатам зараз красені потрібні та з грошима. Ну, нічого, нам і так нормально. Звикли вже. Людина до всього звикає. навіть до самотності. Тим більше, у мене син є. Треба заради дітей жити. А кохання, ну немає, так і що робити. Зараз он заїду ще Костянтину м’ячик новий куплю. Старий десь загубили, — відповів таксист.

Біля будинку батьків він допоміг Ользі вивантажити речі. Погладив Марійку по голові.

— Не сумуйте. Ви прямо, як з картинки обидві. Донька на вас схожа. Така ж красуня! Ну, дай Вам Бог всього! — І добродушний таксист поїхав.

Вдома Ольга замкнулася у своїй кімнаті. Вона не мала сил навіть нічого пояснювати батькам. Ті малювали з Марійкою. І запитань не ставили. Надійшло повідомлення від Олексія:

— Коли перестанеш ображатися — повертайся. Але тільки на моїх умовах!

Ольга занесла його до чорного списку і плакала всю ніч. Наступного дня знайшла сили поговорити з матір’ю.

— Доню! Він нехай як хоче, так і живе, справа особиста. Але те, як він до твоєї дитини ставиться? Ні, з такою людиною жити не можна! Марійка — золота дівчинка!

Як вона може стати на заваді? Принцу зраділа? Ну біжи до нього, а дівчинку лиши нам! Як він радив! Чи зможеш так?

Потрібно, щоб чоловік вас обох любив! Захищав! Оберігав, дбав! І чому дитина — це причіп? Це маленька лбдина, надія, опора. І не він вас бере, а ви його! До себе в серце пускаєте! Дивись спочатку, як до дочки твоєї ставляться! Це і буде показником любові до тебе! А що ти захоплювалася, що красень. Олю, з обличчя воду не пити! — мама поцілувала Ольгу і пішла на кухню пекти з Марійкою пиріжки.

Через два тижні, виходячи з Марійкою з магазину з пакетами, Ольга почула, що хтось торкнувся її плеча. Обернулася. Той самий таксист. А поруч із ним — темноволосий сіроокий хлопчик. З ямочками на щічках, зовсім не схожий на батька.

— Доброго дня! А ви теж за продуктами прийшли? — запитав чоловік.

— Так… гуляли тут поряд. Марійці треба було дещо з одягу купити. Але вона хотіла пальто в квіточку літню, а тут такого немає, — відповіла Ольга.

— Я знаю, де є, тітонько. Ми там куртку мені купували. І саме мама з дівчинкою на зразок вашої, маленької, купували таке! — відповів хлопчик.

— Костянтин, ну що ти, вони знають, де! — намагався втрутитися батько.

— Та гаразд, скажи, куди йти треба? —посміхнулася Ольга.
— Навіщо йти? Ми з батьком на машині. Довеземо вас. Давайте я сумки понесу ваші! — Костянтин взяв із рук приголомшеної Ольги пакунки.

— Так … Не представилися щось. Мене Михайло звуть, — сказав таксист.
— Ольга.

Дорогою Костянтин розповів, що вони сьогодні з татом картоплю робитимуть у бабусі на багатті за будинком. І шашлики. І якщо Ольга хоче, то може прийти. Разом із Марійкою.

— Що то за чоловік з тобою був? Біля тороговрго центру? Товстий такий! — зателефонувала їй увечері подруга.

— Він не товстий. А дуже добрий. Михайло це, — відповіла Ольга.

Ольга та Михайло одружилися за півроку. Чоловік все робить для сім’ї.

Він любить Марійку, як рідну дочку. Костянтин у всьому допомагає дівчинці та новій мамі.

— Як королева почуваюся! Не думала, що відразу знайду сім’ю і мене так любитимуть мої хлопчики! — сміється Ольга.

Але вона задоволена. Михайла та його турботу гідно оцінила. Той багато працює. Накопичив їй та дітям на відпочинок.

— А вдвох потім з’їздимо! Головне — зараз ви відпочинете! — усміхнувся він.

Він просто дуже любить свою сім’ю, цей простий і зовсім не ідеальний зовні чоловік.

КІНЕЦЬ.