– Ти впевнений у своїх почуттях, синку? – запитала Сашка мати. – Олеся… Ви з нею з дитинства. Чи не станеться так, що ти зустрінеш когось іншого?

– Все може статися! – сказав Сашко.

– Але вона зовсім інша справа. Вона – давно мені рідна… Вона підтримувала мене все дитинство. Один її добрий погляд – і я спокійний та щасливий!

– О, та ти закоханий у неї по-справжньому! – усміхнулася мама.

– Ось тепер я спокійна за вас. Бережи ці стосунки, синку. Напевно, тобі дісталася твоя жінка. Ти зрозумієш мене пізніше. Саме – твоя… Син пішов до Олесі на побачення, а мати, стоячи на кухні біля вікна, подумала одну річ…

Сашко ріс худеньким і високим хлопцем. Друзі навіть не кликали його грати у футбол, бо знали, що він незграбний через свій зріст.

– Іди вже на лавку запасних, – говорили приятелі, – або музикою своєю займайся, тобі більше підходить.

Сашко вчився у музичній школі, і як казали дорослі, він мав талант. Він займався грою на бандурі, і в свій час соромився трохи свого інструменту, коли багато хлопців у його дворі грали на гітарах біля під’їзду, переможно поглядаючи на дівчаток.

Мало хто звертав увагу на Сашка з дівчат. Чи то через його зріст і худорлявість, чи тому, що він був надто сором’язливим і замкнутим.

Ось тільки Олеся, блакитноока невисока дівчинка дивилася на нього з обожненням, і завжди раділа його появі.

– Ти не гнівайся на хлопців, – казала вона Сашку, – не розуміють вони, що ти ще їм покажеш! От станеш відомим музикантом, і будуть тебе показувати по телевізору… Отоді й будуть вони пишатися, що виросли з тобою в одному дворі…

– Скажеш теж, – сміявся Сашко, – пишатися… Та мені це й не потрібно… У кожного свої інтереси. А мене Микола Миколайович записав у секцію атлетики. Уявляєш? Вже був на першому тренуванні, то всі мʼязи ниють…

Микола Миколайович був вітчимом Сашка. Нещодавно мати хлопчика вийшла повторно заміж, і вітчим рішуче взявся допомагати юному музикантові як розвивати свої здібності у музиці, а й «тренувати м’язи».

Тепер у Сашка стало ще менше часу гуляти, і Олеся дуже раділа, коли він все таки виходив до неї побалакати хоча б на пів години.

Поруч із цією симпатичною дівчинкою він почував себе затишно. Вона завжди підтримувала його, одним теплим поглядом вселяла впевненість у собі, а коли вони прощалися, питала:

– А завтра вийдеш?

І Сашко кивав, усміхаючись. Ні, Олеся, звичайно, найкраща дівчина, яку він знає. І чому вона така маленька, струнка як лялечка, а він – високий, тонкий, і до того ж дуже сором’язливий?

Але час минав, заняття спортом позначилися на фігурі Сашка якнайкраще. Він принаймні перестав соромитися своєї фігури, свого зросту. Його постава стала міцнішою, стрункішою і відображення в дзеркалі вже було навіть гарним.

На обличчя Сашко був симпатичним, а мужність, яка додавалася все більше з кожним роком, вже змушувала дівчаток озиратися.

Вчитися Сашко пішов на музику, поїхавши після дев’ятого класу в училище у місто, де жили його дядько і тітка. Вони й покликали племінника вступати туди, бо самі працювали там викладачами.

Дуже засмутилася через від’їзд Сашка Олеся.

– От станеш професійним музикантом, виступатимеш, і не згадаєш про мене… І не повернешся більше до нашого міста, – сумно говорила вона.

Сашко, як і раніше, любив свою подружку, і навіть зізнавався їй у цьому, але Олеся відмахувалася:

– Хіба можна так казати? Ти сам не знаєш, що з тобою буде завтра. Ти їдеш вчитися, потім служба, а потім – невідомо що станеться… Тобі пощастило – беруть тебе твої музичні родичі ближче до великого міста, а я залишаюся тут. Але, повір, я теж намагатимуся, ти ж знаєш, скільки я займаюся англійською …

Сашко обіцяв приїжджати якнайчастіше, і вони вперше цілувалися перед розставанням.

Час навчання летів для музиканта-студента-початківця швидко, дуже багато треба було займатися, а він ще й спорт не хотів кидати, так звик до фізичних навантажень. Ось і чергував їх із виступами на концертах, сесіями, іспитами. І кожні два тижні намагався вириватися додому, не так побачити маму й вітчима, як на побачення до коханої Олесі.

Вона поділяла його почуття і раділа його приїзду.

– Як ти? Думаю, що ти найуспішніший студент вашого училища. Так? – запитувала вона.

– Вгадала! – напівжартома, напівсерйозно відповідав Сашко, розповідаючи подрузі про концерти, які вони дають і що у них чудовий колектив.

– Уявляєш, нас знімав телеканал, і вже кілька разів показували у програмах! – радів Сашко, – але це лише початок! Мене та мого товариша запросили на зйомки рекламного ролика! І навіть гонорар обіцяли!

Олеся і раділа, і засмучувалася одночасно: боялася, що Сашка перестане їздити до неї і забуде. І ніколи йому, і напевно є і там дівчата не гірші за неї.

Побачивши її очі, Сашко зрозумів її почуття:

– Ти не думай, що я хвалько і балакун, а тим більше дивлюся на інших… Тобто, звичайно, є й у нас гарні дівчата, але мені крім тебе ніхто не потрібний, Олесю…

За останні два роки, що Сашко вчився, він дуже змінився. Від колишнього його не залишилося й сліду. Він перетворився на високого стрункого красеня з синіми очима і шевелюрою кучерявого волосся.

Не раз йому казали, що треба було б іти в театральний, а Сашко жартував:

– Там треба бути вільним, розкутим, а в мене повно комплексів із самого дитинства.

– У тебе?! Комплекси?! – не вірили колеги по навчанню. – Оце вже неправда …

Службу Сашко пройшов, граючи в оркестрі. Він часто писав листи до Олесі, а вона на кожен його лист докладно писала відповідь. А наприкінці завжди приписувала: «дуже сумую і люблю…» Цю приписку Сашко перечитував багато разів і гладив рукою, немов хотів відчути тепло її руки, яка писала ці дорогі слова.

– І скільки ти будеш за своїм Сашком сохнути? – запитували Олесю подруги по інституту, де вже вчилася дівчина.

– Завжди… Він – єдиний та неповторний. Таких більше немає… – відповіла, посміхаючись Олеся, – хочу бути гідною парою йому.

Дівчина добре володіла англійською, і мала намір стати перекладачкою. Як тільки Сашко повернувся зі служби, вони зустрілися вже в Києві, біля її інституту. Такою гарною парою милувалися всі, хто їх бачив: і студенти, і викладачі, і перехожі.

– От зараз би нам у кіно зніматися, – сміявся Сашко, обіймаючи свою Олесю, – стільки щастя!

А вона йому шепотіла:

– Не треба ніде зніматися, хіба нам удвох погано? Не можна хизуватися своєю радістю, тим більше любов’ю… І до того ж я тебе ревную.

Тепер вони не хотіли розлучатися. Сашко знайшов роботу за своєю спеціальністю – став керувати музичним колективом великого підприємства. А Олеся ще вчилася, коли вони вирішили одружитися.

– Ти впевнений у своїх почуттях, синку? – запитала Сашка мати, – Олеся, ця дівчинка з нашого двору… Ви з нею з дитинства. Чи не станеться так, що ти зустрінеш когось серед величезного кола спілкування, яке тепер у тебе в Києві?

– Все може статися, хіба хтось застрахований від зустрічей та раптової закоханості? – почав міркувати Сашко, – але вона зовсім інша справа. Вона – давно мені рідна… Навіть не знаю, як це пояснити. Ще була маленькою, а вже підтримувала мене як доросла: підбадьорювала, навіть вихваляла… Мені тоді це було дуже потрібно.

– А хіба ми з Миколою не говорили тобі слова підтримки, не порадили спортом займатися і не звертати уваги на слова друзів? – засміялася мати.

– Ви – це ви… Вам я не особливо вірив. Батьки завжди так роблять, щоб допомогти дітям. А ось вона – збоку. І мені цього не забути. І це не звичайне почуття подяки. Вона, ця маленька фея, окриляла мене все дитинство… Один її добрий погляд – і я спокійний та щасливий, – щиро відповів матері Сашко.

– О, та ти закоханий у неї по-справжньому! – усміхнулася мама, – ось тепер я спокійна за вас. Бережи ці стосунки, синку. Напевно, тобі дісталася твоя жінка. Ти зрозумієш мене пізніше. Саме – твоя.

Син пішов до Олесі на побачення. А мати, стоячи на кухні біля вікна, подумала одну річ:

«Який гарний у них зараз час… Все тільки починається – сім’я, спільне життя і діти. Правильно ж кажуть, що найсильніше кохання – з дитинства. Як і дружба. Поможи їм Бог…»

А Олеся й Сашко сиділи у дворі на своїй старій лавці в альтанці. Вони згадували як їхнє кохання починалося тут. А тепер вони все рідше приїжджатимуть сюди, хіба що відвідатимуть своїх.

Минули роки, і Сашко з Олесею жодного разу не пошкодували про свій вибір. Вона стала перекладачкою, як і мріяла, і після народження дочки, підростивши Оленку, знайшла себе у сфері туризму – почала працювати екскурсоводом у відомому музеї – вела екскурсії англійською мовою.

Сашко так само з успіхом керував колективом. Його хор не раз показували по телебаченню, і учасники часто давали концерти і були призерами та лауреатами конкурсів.

Подружжя згодом завело своє житло, раділо своєму гніздечку. Оленка успадкувала від батька музичний талант, а від матері – твердий характер до досягнення мети й почала займатися балетом.

Через деякий час Сашко допоміг переїхати туди і матері з вітчимом, щоб вся родина була ближчою один до одного.

– Ви ходитимете на мої концерти, мамо, – радів Сашко, – і тут ми всі в купці, хоч Київ і великий…

– Сподіваюся, що і на мої концерти ви ходитимете, бабусю, – слідом за батьком повторювала й Оленка, – я вже танцюю у першій своїй постановці!

– А я все одно сумую за нашою лавкою, – з ностальгійною ноткою в голосі сказала Олеся.

– Так ми до твоїх їздити будемо, – обійняв її чоловік, – і на лавці, як і завжди посидимо. Куди вона подінеться?! Наша заповітна і вірна супутниця дитинства…