Жанна переодяглася в білий халат, сіла за стіл і відкинулася на спинку стільця. Вона прикрила очі, намагаючись заспокоїтися і налаштуватися на робочий лад. У двері постукали. «Хто там ще? – про себе зітхнула Жанна Володимирівна. – От нетерплячі, не дадуть до тями прийти, ломляться…»

Не дочекавшись її відповіді, двері відчинилися, і в щілину просунулася голова чоловіка.

— Можна?

Жанна Володимирівна суворо подивилася на нього.

— Прийом з другої години, – промовила вона, і зробила вигляд, що читає якийсь дуже важливий документ.

Через деякий час вона покосилася на двері. Голова чоловіка, як і раніше, стирчала в отворі.

— Я ж вам сказала… – почала вона з роздратуванням, але голова не зникла.

— Так уже друга, – сказав чоловік і мотнув головою в бік годинника, що висів у отворі між двома вікнами.

Глянувши на настінний годинник, Жанна Володимирівна побачила, що велика стрілка справді стоїть на дванадцятій, маючи намір піти по колу. Пора починати прийом. І без того поганий настрій зіпсувався остаточно.

— Заходьте, – зітхнувши, сказала вона.

Двері відчинилися ширше, і в кабінет увійшов чоловік. Вона окинула його звичним, професійним поглядом, поки він ішов до її столу. На хворого явно не схожий. Підтягнутий, доглянутий, акуратно пострижений, вигляд квітучий, слідів страждань від болю і поганого самопочуття на широкому відкритому обличчі не спостерігається.

— Прізвище? – запитала Жанна Володимирівна і потягнулася до стопки карток на кутку столу.

— Галицький Іван Петрович.

Чоловік сів на стілець, відкинувся на спинку, поклавши лікоть на край столу. Ця його поза остаточно добила Жанну. «Бач розвалився, як у себе вдома”, – подумала вона.

Вона знайшла його тоненьку картку в стопці, відкрила. Усього два записи від окуліста.

— Слухаю вас, – знехотя сказала Жанна Володимирівна і приготувалася послати здорового пацієнта подалі.

— Я, лікарю, погано сплю. Удень на роботі позіхаю, здається, тільки ляжу, засну миттєво. А вночі сну ні в одному оці. Або засинаю, але серед ночі прокидаюся і мучуся до ранку.

— І як давно не спите?

— Другий місяць, як дружина повернулася. Пішла до коханця, тільки я заспокоївся, а вона повернулася. І вигнати не можу, дитина в нас. Донька.

— Позбавте мене від подробиць. Ось направлення на флюорографію й аналізи. Зробите, приходьте.

— А без цього не можна? – щиро здивувався пацієнт.

— Ви вкрай рідко буваєте в поліклініці, планові обстеження не проходили, вірно? Ось і пройдете заодно. Так належить. Хоча б раз на рік потрібно проходити обстеження.

— А потім до вас? А з безсонням мені що робити? – запитав Галицький, крутячи в руках пачку направлень.

— Приберіть стрес із життя. Ідіть від дружини. Без неї ж спали, як розумію? – відповіла Жанна.

— Та я б із радістю, але куди? Квартира в нас невелика, не розміняти. Дружина добровільно не піде, та й дитина знову ж таки. Батьків у мене вже немає. Не на оренду ж іти в моєму віці. Та й з якого дива? Ви мені пігулки якісь випишіть, і я піду.

Жанна знехотя дістала зі столу рецептурний бланк і почала виписувати рецепт легкого снодійного.

— А ви одна? Ну, в сенсі, незаміжня? Вигляд у вас не дуже. Теж проблеми замучили? – раптом запитав Галицький.

Ручка в руці Жанни завмерла над бланком. «Що він собі дозволяє?”

— Вам яке діло? – різко відповіла вона.

— Просто запитав зі співчуття. Лікарі теж люди, хворіють. Чоловік кинув?

Жанні хотілося сказати, що кинув він її давно, десять років тому. Знайшов собі молодшу і пішов, залишивши її з трьома дітьми. Щоправда, старший уже вилетів із гнізда, поїхав у Німеччину працювати, там одружився і сюди не планує повертатися. Комп’ютерником працює, як і його батько. Це він запудрив мізки хлопчикові. У самого не вийшло вчасно виїхати, так старшого проштовхнув.

Дочка теж торік поїхала працювати до столиці і там залишилася. А молодший до недавнього часу жив із нею. Але її надія на несамотню старість звалилася. Дочка переманила брата в столицю. Мовляв, нічого тут робити, ніякого зростання. І сьогодні вранці, незважаючи на її протест, він поїхав. Про неї ніхто не думає. А вона вже не молода, п’ятдесят пʼять, попереду маячить пенсія і самотність. Подруг у неї немає, батьків теж, поскаржитися нікому.

Жанна відволіклася від своїх думок.

— Ось вам рецепт. А аналізи здайте і зробіть флюорографію. – Жанна посунула рецепт до Галицького.

— Дякую, – сказав чоловік, узявши бланк, але залишився сидіти.

— Що-небудь ще? Якщо ні, то не затримуйте, там люди чекають. – Жанна кивнула в бік дверей.

— Так-так. Дякую, до побачення. – Галицький нарешті встав і пішов до дверей. Озирнувся. Жанна не встигла відвести погляд.

До кабінету зайшла старенька, з тих, що ходять у поліклініку як на роботу, поговорити про свою хворобу, як про щось рідне і приємне…

Тільки знімаючи білий халат, Жанна згадала, що на неї чекає порожня квартира. І відчай знову накрив її. Жанна прикусила губу, щоб не розплакатися. Втягнула в себе сльози, що рвалися назовні, і вийшла з поліклініки.

— Жанно Володимирівно, – окликнув її хтось.

Вона озирнулася і побачила Галицького, першого сьогоднішнього пацієнта.

— Я подумав… У вас в очах така туга. У вас теж проблеми? Це ж видно неозброєним поглядом. Мені теж додому не хочеться йти.

Жанна здивувалася, невже так помітно?

— З чого ви взяли? – різко відповіла вона.

— Та годі, не тримайте в собі. Я дещо розумію в житті і в жінках. Не всі такі, як моя дружина. Не відмовте, давайте посидимо в кафе. Просто вип’ємо кави і поговоримо. Я цілий день думав про вас. Не подумайте нічого поганого, але я побачив вас і зрозумів, що про таку жінку мріяв усе життя. На вас приємно дивитися, от тільки сумна ви дуже.

Жанна мовчала. Вона добирала слова, щоб послати Галицького більш культурно.

— То що? Думаєте, як покультурніше мене послати? Піду, а ви гордо підете у свою самотність? – нагадав про себе Галицький.

«Треба ж, який догадливий», – здивувалася Жанна.

— А ходімо, – сказала вона.

Чоловік усю дорогу говорили про погоду, про швидку зиму. А Жанна йшла поруч і думала, що робить велику дурість, що ні до чого їй чергові розчарування.

Але ароматна кава підняла настрій, підбадьорила. Галицький розповідав смішні випадки з життя, анекдоти, намагаючись її розважити. І Жанна, нарешті, розсміялася його дурним жартам. Потім на столі з’явилася відкрита пляшка ігристого. А чому б не випити? Напій здавався приємним, зігрів душу й тіло зсередини. Від смутку не залишилося й сліду. Настрій поступово піднявся, майбутнє вже не здавалося таким безпросвітно самотнім. А чоловік навпроти подобався все більше.

Жанна не помітила, як розповіла про ранкову сварку із сином, його відхід із дому. Що вона не бачить більше сенсу у своєму житті. Онуки? Так, є, в Німеччині, вона його ніколи не бачила. Під співчутливим поглядом Галицького, вона пустила сльозу, але вчасно схаменулася, витерла серветкою очі.

Потім, похитуючись і спираючись на його руку, вона вийшла з кафе. Потемніло, асфальт поблискував від дощу. Чоловік відчинив перед нею задні дверцята таксі. І коли тільки встиг викликати? Утім, яка різниця. Хотілося швидше лягти в ліжко і заснути.

На свіжому повітрі Жанна швидко прийшла до тями. Біля під’їзду вона попрощалася з ним, хоча бачила, що він розраховував на продовження вечора. Ну вже ні.

Наступного дня вона побачила його біля поліклініки з величезним букетом у руках. Давно ніхто не дарував їй квітів.

— Ви вирішили залицятися? – Жанна обернулася на поліклініку. Обов’язково хтось побачить, завтра буду пліткувати. – Не треба, – рішуче сказала вона і пішла геть.

— Я образив вас? – Галицький із букетом не відставав.

— Залиште мене в спокої, – Жанна різко зупинилася, і чоловік налетів на неї.

— Квіти хоч візьміть.

Жанна пронизливо подивилася на нього попереджувальним поглядом і припустила геть, залишивши переслідувача збентеженим.

Минуло два дні, три, а Галицький не показувався. Образився. Але щоразу, виходячи з поліклініки, Жанна сподівалася побачити його. На п’ятий день він стояв перед входом і чекав її. Без квітів.

— Послухайте, я не хочу жодних стосунків. Не треба приходити, знайдіть собі молодшу, – сказала вона.

— Мені не потрібна інша, – відповів їй у тон чоловік. При цьому він виглядав таким нещасним, що Жанні стало його шкода.

Сьогодні Галицький був притихлим, не намагався її розсмішити. Вони мовчки дійшли до її будинку. Біля під’їзду він раптом поцілував її. Жанна не встигла відреагувати, як він відсторонився. Губи в нього були м’які, ніжні. Жанна увійшла в під’їзд. Він увійшов слідом.

«Навіщо? Що я роблю?» – думала Жанна, стоячи з ним у ліфті.

У передпокої він зам’явся.

— Одягніть капці сина, – сказала Жанна і пройшла на кухню. Почувся шум води. – Ну що ж ви встали? – запитала Жанна, коли він з’явився у дверях кухні, де на столі яскравою плямою вже красувався букет у вазі, а на плиті шумів чайник.

— Як у вас добре, затишно, – сказав Галицький, сідаючи до столу.

— Ви сподіваєтеся переспати зі мною? – прямо запитала Жанна.

Іван зковтнув.

— Ну, загалом… А ви проти?

Вона уважно на нього подивилася і розсміялася. Він раптом встав, підійшов і знову поцілував її, але вже не коротким обережним поцілунком, а чуттєвим, справжнім.

Тіло Жанни зрадило її, потягнулося назустріч йому. Вона не пам’ятала, коли востаннє цілувалася з чоловіком. Було зовсім не гидко, навпаки. А потім… Він залишився в неї до ранку.

Вона хотіла йому сказати, що не вірить йому, що не хоче ні короткочасних стосунків, ні довгих. Він усе одно повернеться до дружини. Вони всі повертаються, навіть її чоловік, але вона не пустила. Не вірить у кохання взагалі, а в таке пізнє тим більше. Але чомусь нічого не сказала.

Галицький знову зник на кілька днів. Жанна чекала, що побачить його, виходячи з поліклініки. Від розчарування хотілося розревітися. Вона побачила його біля свого під’їзду. Серце радісно підстрибнуло в грудях.

— Донька хворіла, я не міг залишити її, – сказав він. – Я дуже сумував.

Їй подобалося прокидатися від його хропіння, відчувати поруч його теплий бік, відчувати важкість його руки, коли він обіймав її уві сні. «Невже закохалася? І що, заміж вийдеш?» – запитав внутрішній голос.

«Чому б і ні? Мені подобається чекати його з роботи, прати його сорочки, готувати вечерю… Жінки всі брешуть, кажучи, що не хочуть цього. Тільки він не кличе мене», – зізналася собі Жанна.

Так минуло півроку. Вони жили разом. Галицький мовчав, а Жанна боялася починати розмову про майбутнє.

Одного вечора він поклав на стіл перед нею коробочку з каблучкою.

— Ти робиш мені пропозицію? – запитала Жанна, розглядаючи блискучий камінь.

— Приміряй, – попросив чоловік.

Каблучка припала впору.

— Ти вийдеш за мене?

— Ти одружений, – відповіла Жанна, знімаючи каблучку.

— Уже ні. Я купив її на другий же день нашого знайомства. Не хотів дарувати, поки одружений. Я розлучився.

— Я не впевнена, що… Мені п’ятдесят пʼять…

— Ну і що? Хіба не буває кохання в п’ятдесят? Ще й як буває. Я ось люблю тебе. У молодості любиш тілом, дах зносить від пристрасті. А вже як за п’ятдесят, то любиш по-іншому. Я люблю тебе серцем і душею.

Вони подали заяву в РАЦС. Вирішили обійтися без весілля, просто розпишуться. Жанна купила собі нову сукню василькового кольору, під колір її очей. Вона висіла на стільцеві, щоб не пом’ялася. Вона прокидалася, дивилася на неї і не вірила, що це відбувається з нею. Напередодні дня розпису Жанна наготувала різної смакоти, щоб після РАГСу відсвяткувати. У холодильнику стояли різноманітні напої.

— Як смачно пахне, – втягнув носом апетитні аромати Галицький, прийшовши з роботи.

— Це на завтра.

— А як же парубочий вечір? Життя не буде, якщо не попрощаємося зі своїм холостяцьким життям. Давай трохи вип’ємо. На завтра теж вистачить.

І Жанна дістала пляшечку, розклала по тарілках пюре, салат, по шматочку м’яса.

Випили, потім ще… Не помітили, як холодильник спорожнів. Заснули далеко за північ. Жанна прокинулася, побачила сірий похмурий ранок у вікні, подумала, що ще занадто рано, повернулася на інший бік і знову заснула.

Вдруге вона прокинулася від відчуття, що щось забула. М’ясо в духовці? Ні, пахло б горілим. Вона перевела погляд на годинник і схопилася. Кімната тут же захиталася, немов палуба під час шторму. Вона впала на ліжко.

— Що? Пора? – не відкриваючи очей, запитав Галицький.

— Ні вже.

— Що значить… – Іван розплющив очі й теж подивився на годинник. – Ми запізнилися! Вставай, одягайся!

— Я нікуди не піду. Це знак, я відразу говорила, що не треба… – сумно сказала Жанна.

— Нічого, нам не треба цього Мендельсона, дві хвилини викроять для нас. Нам тільки розписатися, – говорив чоловік, намагаючись влучити ногою в штанину.

— Я так не хочу. Ні зачіски, ні макіяжу, обличчя після вчорашнього опухле. І чого ми так напилися?

У понеділок усі вважали своїм обов’язком зайти до Жанни Володимирівни в кабінет і привітати її.

— Ми вам подарунок купили від усього колективу. На довге щасливе життя, – сказав головний лікар, вносячи в кабінет величезний букет. За ним слідом внесли велику коробку.

— А де ж каблучка? – зауважив хтось.

І тут Жанна все розповіла, як випили, як проспали власне весілля. Добре, гостей не запрошували, не довелося вибачатися. Хтось сміявся, хтось хитав головою і питав, коли зроблять другу спробу.

— Одного разу достатньо. Та й навіщо це все? – награно бадьоро відповідала Жанна Володимирівна.

Але через кілька місяців вони з Галицьким знову подали заяву в РАЦС. Напередодні пити не стали, спати лягли вчасно, встали рано. Але на Жанну чекало нове засмучення. Вона погладшала, і сукня на неї не налізла. Тоді вона одягла іншу. Яка різниця? Але заїв дверний замок. Галицький довго возився з ним. Не залишиш же квартиру незачиненою? Поки Іван бігав у магазин, поки врізав новий замок, вони знову запізнилися в РАГС.

— Це знак, – ридала Жанна. – Усе проти нас.

Навіть чути про весілля вона більше не хотіла.

Минуло ще півроку. Одного разу Галицький зустрів її біля поліклініки і загадково посміхнувся.

— Ходімо, я приготував тобі сюрприз.

Всю дорогу Жанна намагалася дізнатися, що він придумав. І тільки біля РАЦСу все зрозуміла.

— Я не піду. Знову нічого не вийде. Обвалиться дах, прорве трубу… Не хочу.

— Нічого не трапиться. Я все перевірив. Ми прийшли пішки, колесо в машини не спустить, бурулька не впаде на голову, літо. Ніхто, навіть ти, не знає, що ми збираємося в ЗАЦС. Цього разу все буде добре. Довірся мені.

Під час промови реєстратора Жанна прислухалася до найменшого шуму, чекала на якусь непередбачену капость. Але, видно, доля змилостивилася над ними, нічого не сталося, їх без проблем розписали.

— Ось за це я тебе і люблю, – сказала Жанна, беручи чоловіка під руку.

— Усе заради тебе, кохана, – відповів щасливий Галицький.

Доля випробувала їхнє кохання на міцність і залишила в спокої.

У п’ятдесят пʼять теж хочеться бути щасливими. А якщо дуже хочеться, то все обов’язково вийде. І живуть вони разом досі.

Безсоння більше не мучить Галицького, а Жанна на стукіт у двері весело відповідає: «Увійдіть». Раптом знову постукає щастя? Повинні ж діти згадати про неї і приїхати.

КІНЕЦЬ.