– Ти ж при надії, правда? – мамині слова пронизали мене наскрізь.

– Тому ви так поспішаєте одружитися?

– Чому такі інсинуації? – я ледь стримувала обурення. – Хіба ненормально, коли двоє закоханих хочуть бути разом? Ми одружуємося по любові, нас ніхто ні до чого не змушує!

– Може, вони справді створять щасливу сім’ю, – м’якше промовила мама до тата, коли думала, що я їх не почую.

– Головне, щоб вони самі знали, чого хочуть.

Ця розмова важко відгукнулась у моєму серці. Ми з Андрієм дійсно були разом лише пів року, і для багатьох це здавалося надто швидким кроком. Але я відчувала: він – той самий. Наші стосунки почалися несподівано і миттєво захопили обох. А коли він одягнув мені каблучку і ми обрали дату весілля, плітки в родині стали неминучими.

– Чуєш, Матвія бачили біля церкви, – повідомила мені подруга Оля, сидячи навпроти в кафе. – Кажуть, що він планує зірвати вашу церемонію. Уявляєш? Каже, не дозволить тобі зробити помилку.

Матвій був моїм колишнім, і його гордість, схоже, сильно постраждала від нашого розриву. З Андрієм ми зустрілися вже після того, як я вирішила покласти край безперспективним стосункам. Та зараз думка про те, що Матвій може перетнути межу, змушувала мене хвилюватися.

Наступного дня я побачила Матвія біля супермаркету. Його погляд був напруженим, а голос – холодним.

– Думаєш, це любов? – кинув він. – Ти ще пожалієш.

Я нічого не відповіла, лише швидко пішла геть. Мене охопив страх, але я вирішила не дозволити йому зіпсувати наші плани. У мене залишалося ще багато турбот із підготовкою до весілля.

В день церемонії все йшло за планом. Я нервово ходила перед дзеркалом у своїй сукні, яку, до речі, знайшов Андрій. Він замовив її з іншого міста, і вона виявилася ідеальною.

– Ти виглядаєш, як принцеса, – промовила бабуся, але одразу ж додала: – Тільки щоб це не було на нещастя. Кажуть, якщо наречений першим побачить сукню…

– Бабусю, перестань, – спробувала я її заспокоїти, хоча сама теж відчувала хвилювання. Андрій не бачив мене у сукні, і я сподівалася, що це заспокоїть її.

Коли я стояла біля вівтаря, серце калатало, наче дзвін. Андрій виглядав таким же напруженим, як і я. Священик почав церемонію, і все йшло добре, поки не настав момент, коли він промовив:

– Якщо хтось із присутніх знає причини, чому цей шлюб не повинен укладатися, будь ласка, скажіть зараз.

– Ні! – голос пролунав з задньої частини церкви.

Я застигла. Усі погляди повернулися в той бік, але там нікого не було. Здавалося, що голос прозвучав з порожнечі. Священик розгублено озирнувся, а потім, зібравшись із духом, продовжив.

– Мабуть, це був хтось із дітей, – тихо прошепотіла Оля, яка сиділа поруч. Її голос допоміг мені трохи заспокоїтися.

Після церемонії ми вийшли з церкви під звуки органу. На обличчях наших родичів і друзів світилися усмішки. Але мій погляд шукав Матвія. Його не було. Можливо, це був просто збіг, а, можливо, він таки вирішив не псувати нам день.

– Я така щаслива, – прошепотіла я Андрію, коли ми сідали в авто. – Дякую, що ти в мене є.

– Ми подолаємо все разом, – відповів він, ніжно взявши мою руку.

Цей день став початком нового етапу в нашому житті. Швидкі заручини? Можливо. Але хіба це має значення, якщо два серця б’ються в унісон?

А як ви вважаєте, чи потрібно чекати роками, щоб переконатися у своєму виборі? Можливо, справжнє кохання не вимагає випробувань часом?

Джерело