— Так, п’ять років! І знаєш що? — Віктор повернувся й подивився їй прямо в очі. — Я тебе ніколи не кохав.

Єлизавета зітхнула.

У квартирі раптом стало нестерпно, тільки десь за вікнами кричали діти, що поверталися зі школи. Та її власне серце вибивало ритм тарантели.

— Що? — видавила вона нарешті.

— Що чула, — буркнув він, теж трохи розгубившись від власних слів.

Але, ніби знаходячи впевненість, продовжив уже голосніше:

— Не кохав. Ні тоді, ні зараз. Я думав, що зможу, звикну. П’ять років намагався собі збрехати.

Їхня квартира на третьому поверсі панельного будинку була обставлена типово, стінка, диван із потертими підлокітниками, на стіні — кілька фотографій з поїздки до Карпат три роки тому. Звичайна середньостатистична родина, яких багато.

Віктор працював менеджером в автосалоні в центрі міста, непогано заробляв.

Єлизавета колись викладала англійську в приватній школі, але після весілля покинула роботу.

Спочатку планували дітей, потім якось затягнулося, і Віктор звик, що дружина завжди вдома.

А її життя перетворилося на день бабака.

Вранці Єлизавета готувала сніданок, проводжала чоловіка на роботу, потім займалася прибиранням, готувала, ходила за продуктами.

Вечорами дивилися телевізор або сиділи кожен у своєму телефоні.

У вихідні іноді вибиралися в кіно або на дачу влітку, у батьків Віктора була невелика ділянка за сорок хвилин їзди.

Останнім часом Віктор усе частіше затримувався на роботі, а вдома часто дратувався через дрібниці.

Єлизавета списувала це на втому, автосалон переживав не найкращі часи, нові машини погано продавалися.

«Я тебе ніколи не кохав».

Слова крутилися в голові, поки вона машинально застеляла ліжко.

П’ять років вона готувала йому сніданки, прала шкарпетки, купувала улюблені йогурти. Чекала з роботи, підлаштовувалася під настрій. І весь цей час він її не кохав…

А… навіщо тоді? Чого мучився з нелюбою?

Ця раптова думка змусила її задуматися. На хатню робітницю грошей не вистачало?

Так он, прибирає вона погано, готує жахливо, сорочки складає не так.

З кухні долинули кроки. Віктор застиг у дверях спальні.

— Лізо, — його голос звучав винувато. — Я не хотів…

— Та що ти? Ну дякую, що не на золотому весіллі видав таємницю, — вона повернулася, дивуючись власній реакції. — Або ти не хотів казати правду?

— Послухай, я сказав дурість. Просто ці сорочки…

— Сорочки? — Єлизавета гірко усміхнулася. — Ти щойно сказав, що п’ять років жив з нелюбою жінкою. І думаєш, що справа в сорочках?

Віктор потер перенісся, він явно не був готовий до такої розмови.

— Давай забудемо, га? Я сказав дурницю.

Єлизавета похитала головою:

— Ні, ти сказав правду. І знаєш, що дивно? Я чомусь не здивована. Мабуть, завжди це знала.

Вона підійшла до шафи й дістала валізу — велику, на коліщатках, куплену для так і не відбутої поїздки до Туреччини.

— Що ти робиш? — насторожився Віктор.

— Збираю речі.

— Лізо, перестань. Куди ти зібралася?

— До Тетянки, вона давно кликала пожити, каже, самотньо у великому будинку. Побуду там, поки не знайду щось своє.

— Ти божеволієш через одну фразу, кинуту зопалу? У нашу річницю?

Єлизавета зупинилася, тримаючи в руках стопку футболок.

Вона склала речі у валізу акуратно, рівно, як він любив.

Усе-таки п’ять років дресирування під нестерпне невдоволене бурмотіння з будь-кого зроблять ідеальну покоївку.

Минуло три дні.

Єлизавета сиділа на просторій терасі в будинку подруги, коли він зателефонував. Віктор вирішив усе ж таки згадати про неї. Як шляхетно з його боку.

— Лізо, давай поговоримо, приїжджай додому.

— Навіщо? — спитала вона, дивуючись відсутності бажання повернутися.

— Ну як навіщо? Ти ж однаково повернешся. Куди ж ти подінешся?

— Не повернуся, Вітю.

— Кинь, — у його голосі з’явилися знайомі нотки роздратування. — Погралася в ображену й досить. Мені завтра рано вставати, нема коли за тобою бігати.

Єлизавета глибоко зітхнула.

— Я не граю, справді не повернуся.

— Ненормальна, ну й сиди там, дуйся! — гаркнув він і відключився.

Наступного дня, коли Ліза повернулася зі співбесіди в мовній школі (треба ж було якось жити далі!), на неї чекав кур’єр з букетом. І листівка з вибаченнями.

Віктор завжди вмів бути чарівним, коли хотів.

Ще за два дні він приїхав сам із коробкою цукерок і винуватим виглядом.

— Лізо, я був неправий. Ти ж знаєш, робота нервова… — він сів на диван у вітальні. — Я, може, не вмію казати гарні слова. Але звик до тебе. Мені… не вистачає тебе вдома.

Єлизавета мовчала, що тут було казати?

— Хіба не в цьому й є любов? — продовжував Віктор. — У звичці, в турботі. Не всі ж пристрасті ці з кіно.

— Може, ти й правий, — нарешті відповіла вона. — Але я, здається, заслуговую на більше, ніж просто бути чиєюсь звичкою.

Зрештою вона все ж таки погодилася повернутися «на деякий час, щоб обміркувати».

Він обіцяв змінитися.

Вдома навіть прибрав, помив посуд. Купив ігристого, приготував (замовив, звісно) її улюблені роли.

І вона повірила. От дурна, правда?

Захотіла повірити.

Адже п’ять років — не жарт.

Може, він неправильно висловився тоді?

Вітя просто не вміє говорити про почуття.

Три тижні минули спокійно. Майже ідеально. Занадто, так не буває.

Дзвінок пролунав о десятій вечора.

Єлизавета тільки зібралася лягати спати, Віктор затримувався, сказав, що важлива зустріч із клієнтами.

— Алло?

— Доброго вечора, це Ганна… Я можу поговорити з Віктором?

Голос незнайомий, трохи хрипкий.

— Його зараз немає, ви по роботі?

Пауза.

— Ні, я… Ми зустрічалися сьогодні. Він забув телефон у кав’ярні.

Єлизавета відчула, як її затрясло. Клієнти, значить.

— Добре, я передам.

Вона поклала телефон на столик. Як цікаво, а прибирання він у квартирі сам робив до її приїзду? Чи теж… делегував якійсь Ганні?

А букет не сподобався черговій партнерці?

Віктор повернувся за годину трохи захмелілий.

— Тобі телефонувала Ганна, — сказала Єлизавета, не відриваючись від книги.

— Просила передати, що ти забув у неї телефон. Так, і на майбутнє, клієнтів зазвичай називають по імені та по батькові.

Він стояв у дверях, не знімаючи куртки. Потім кинув ключі на тумбочку.

— Що ти влаштовуєш допит? Так, зустрічався з Ганною. Ми просто поговорили.

— І забув телефон у кав’ярні? Смішно, Вітю. Ти просто був упевнений, що спритно мене провів. Вкотре. І сам проколовся.

— Смішно їй! — раптом вибухнув він.

— А що мені робити? Ти перетворила наше життя на болото!

— Я? — Єлизавета нарешті підняла очі від книги.

— Ти, вічно нещасна, з цим докірливим поглядом невигуляного спанієля!

— Віктор зло блиснув очима.

— Ти хоч уявляєш, як це — повертатися до жінки, з якою нудно?

— Навіщо ж повертався? — тихо спитала вона.

— Бо я дурень, думав, так правильно, треба бути порядним! А потім зустрів її… — він обірвав себе.

— Її? Це ту саму Ганну?

— Єлизавета раптом зрозуміла.

— Ту, яку ти кохав до нашої зустрічі?

Віктор мовчав і навіть не повернувся. Цей жест сказав більше за будь-які слова.

— І давно ви… зустрічаєтеся?

— Місяць, вона повернулася до міста, розлучилася.

Єлизавета закрила книгу.

— Знаєш, — сказала вона спокійно, — ти правий. Я справді нещасна з тобою. І ти зі мною. Тож навіщо нам продовжувати мучити одне одного?

Вона встала, підійшла до шафи й знову дістала валізу.

— Лізо, ти знову за своє? — втомлено спитав Віктор.

— Ні, — вона похитала головою.

— Я просто звільняю тебе від будь-яких зобов’язань. Від болота, від осоружної дружини. Давай, біжи, будуй своє більше й чисте щастя.

Два тижні пролетіли непомітно.

Єлизавета влаштувалася викладачем у мовну школу. Це було щось на кшталт інтернату для обдарованих дітей за містом із проживанням для вчителів.

Повний пансіон, ще й зарплата.

І учні — суцільні розумники, з тих, що звикли ставити вчителів у глухий кут. Нудьгувати не було коли.

Чоловік зателефонував, коли вона перевіряла зошити учнів.

— Лізо, це я, — голос Віктора звучав незвично розгублено.

— Можемо поговорити?

— Ми вже це робимо, — вона відклала окуляри, потерла перенісся.

— Не по телефону. Я… Можна я приїду?

Єлизавета завагалася.

— Ні, Вітю, не варто.

— Будь ласка, — у його голосі з’явилися нотки відчаю.

— Я зрозумів, що зробив помилку. Ганна… Вона не та, якою я її пам’ятав. Я не можу без тебе, Лізо.

Щось кольнуло в серці, чи то жалість, чи то відгомін колишніх почуттів.

— Добре, я завтра закінчую о п’ятій. Можемо зустрітися в кав’ярні на Садовій о сьомій, мені до міста ще доїхати треба.

Наступного дня Віктор чекав на неї біля входу до кав’ярні. У руках — величезний букет і якась коробка.

— Привіт, — він ніяково посміхнувся.

— Ти… чудово виглядаєш.

І справді, вона змінилася, зробила стрижку, купила нову блузку. В очах з’явився блиск, якого давно не було.

— Дякую, — вона кивнула на двері.

— Зайдемо?

У кав’ярні було тихо.

Вони замовили каву, і Віктор простягнув їй коробку, всередині виявилися дорогі парфуми, про які Ліза колись мріяла.

— Лізо, послухай, — почав він, дивлячись на неї майже з благанням.

— Я був ідіотом. Весь цей час гнався за примарою, а справжнє щастя було поруч. Я тільки зараз зрозумів, як мені тебе не вистачає.

Єлизавета мовчала, повільно розмішуючи ложечкою каву.

— Я хочу все виправити, — продовжував Віктор.

— Давай почнемо спочатку. Я можу змінитися, правда.

Буду піклуватися про тебе, цінувати.

Як раніше не цінував.

— Вітю, — нарешті промовила вона.

— Знаєш, у чому проблема? Ти ж сам сказав правду тоді, що мене ніколи не кохав.

— Неправда! Я…

— Тихіше, — вона м’яко усміхнулася.

— Не треба, це марно. Я більше не хочу бути нелюбою.

— Але я кохаю… Ти просто не…

— Ні, — вона похитала головою.

— Ти просто боїшся самотності. І я тебе розумію, я теж боялася. Але виявилося, що в ній немає нічого страшного.

Віктор стиснув кулаки.

— То виходить, немає жодного шансу?

— На що, Вітю? На те, щоб усе повторилося? На твої вічні причіпки?

— Та ти не розумієш, я ж не хочу розлучатися. Мене… все влаштовує, — пробурмотів Віктор.

– А те, що ти так легко все спланувала й налагодила своє життя, показує справжню картину. Я зрозумів, таки ти мене ніколи не кохала. Тому й кинула так легко.

— Думай, як знаєш, — втомлено сказала Єлизавета.

– У будь-якому разі до тебе я вже не повернуся. Квіти й парфуми можеш собі залишити.

Вона вийшла з кав’ярні й викликала таксі.

Тепер спілкування з Віктором не було для неї болісним.

Лише стало шкода змарнованих п’яти років.

Але краще вже так, ніж і далі обманювати саму себе.