– Ти в тій Італії вже більше 10 років сидиш! Хату ми добудували, подвір’я бруківкою вистелене, діти навчаються, – говорив Денис. І ви знаєте, я погодилася повернутися в Україну назавжди.

Але вдома я навіть тижня не пробула. Оглянувши обстановку, я спакувала чемодани і рвонула назад до своїх панів. Благо, вони мені ще заміни не знайшли.

Я краще буду в Італії за 95-річною жінкою доглядати, ніж за своєю свекрухою, якій ще сімдесяти немає, а вона тільки те й робить, що ниє і скиглить.

Поїхала я підкорювати Італію не з добра. Хату чоловік ніяк не міг закінчити, грошей немає, а син з дочкою і одягтися хотіли, і поїсти щось смачненьке.

Нам допомагали мої батьки, які живуть у селі, але, самі розумієте, село є село. Свекруха ж жила в тому ж селі, мала свою хатинку і, скажу відверто, хороші гроші, але йшли вони не в її хату, а на гульки.

Анна Дмитрівна міняла чоловіками, як шкарпетками, а вони велися, бо гроші вона мала. Нам вона і копійкою не допомагала, себе одну любила.

І ось тепер, коли їй стало зле, їй потрібен догляд.

Чоловік з нею возитися не захотів, хоча без мого дозволу її в нашому будинку поселив, тому попросив мене повернутися.

Тепер я повинна турбуватися про людину, яка мене терпіти не могла.

Ось я і повернулася в Італію.

Тільки що чоловік, що родичі, кажуть, що я безсердечна…

– Ти ж не кішка, щоб на двох подвір’ях жити! – голос Дениса бринів у слухавці з нотками роздратування. – Визначайся вже, де твій дім!

– Я давно визначилася, – сухо відповіла я.

По той бік дроту запала тиша. Я знала, що він там, у нашій кухні, зціпив зуби і важко дихає. Йому ніяк не вкладається в голову, як це – я, його дружина, не хочу жити вдома. Не хочу доглядати його матір.

– Вона ж літня людина, – зрештою видав він.

– О, тепер літня? – я навіть засміялася. – Коли вона по селі ганяла з молодиками, то не була літня? А як жити самій довелося, то раптом старість прийшла?

– Я розумію, ти на неї злишся, – Денис явно намагався говорити спокійно, – Але вона ж моя мати. Я не можу її кинути напризволяще.

– А я можу? – я різко обірвала його.

Він знову замовк.

Я добре пам’ятаю, як свекруха до мене ставилася. Як мене ображала, навіть не ховаючись.

– Ой, Дениску, та що ти взагалі в ній знайшов? Бідова якась, – казала вона своєму синові просто при мені, наче мене й не було в кімнаті.

– Оце, синочку, ти жінку вибрав! – і це на нашому весіллі, коли я ще навіть фату не зняла.

Вона жодного разу не дала мені зрозуміти, що я для неї сім’я. Що вона сприймає мене як рідну.

І ось тепер я мала покинути своє життя, щоб жити для неї?

Я склала свої речі в чемодан за одну ніч. Вдосвіта купила квиток на автобус. І втекла.

В Італії мене зустріли, як рідну.

– О, моя Іринка повернулася! – літня Розалія, за якою я доглядала, навіть сльозу пустила, коли побачила мене на порозі. – Я знала, що ви не залишите мене саму!

У її словах було більше тепла, ніж я чула від свекрухи за все життя.

Я знову зайнялася своїми щоденними справами – допомагала старенькій, готувала їжу, ходила за покупками. І не шкодувала, що повернулася.

Та телефонні дзвінки з дому не припинялися.

– Ти кинула нас, – це вже говорила донька.

– Ти кинула мене, – додавав чоловік.

– Ти безсердечна, – завершувала сестра Дениса.

Ці слова наче жили всередині мене. Я вже знала їх напам’ять.

Якось увечері, коли Розалія вже спала, я вийшла на балкон і довго дивилася на італійське небо. Тут воно якесь інше, ніж у нас удома.

Або, може, це я вже стала іншою?

Якась жінка у Вайбері написала мені довге послання, звинувачуючи мене в тому, що я покинула «нещасну свекруху».

«Але чому жоден із них не бачить, що вона колись покинула мене?»

І що тепер мені робити?

Джерело