Ти в паспорт дивилася, на коли тобі вже заміж виходити? Ні, сестричко, я тебе не картаю, просто не хочу щоб ти прийняла рішення, про яке сама ж і будеш шкодувати, – Марта робила вигляд, що дбає про сестру, хоча насправді причина її невдоволення крилася в іншому. Марта, яка за роки вже звикла до допомоги сестри, не могла змиритися з тим, що зараз та поїде влаштовувати своє життя і залишить усе й усіх напризволяще

– Ти в паспорт дивилася, на коли тобі вже заміж виходити? Ні, сестричко, я тебе не картаю, просто не хочу щоб ти прийняла рішення, про яке сама ж і будеш шкодувати, – Марта робила вигляд, що дбає про сестру, хоча насправді причина її невдоволення крилася в іншому.

Марта, яка за роки вже звикла до допомоги сестри, не могла змиритися з тим, що зараз та поїде влаштовувати своє життя і залишить усе й усіх напризволяще.

Надя ніколи не скаржилась, робила все, що треба було. Їй було вже сорок п’ять, без сім’ї, але добра і роботяща. В селі всі казали: «От Надя – то людина. І в полі, і вдома, і в чужій біді – перша».

Вона залишилася незаміжньою, бо мама захворіла якраз тоді, коли її Василь кликав під вінець. А тато з того горя почав прикладатися до пляшки. Надя не могла залишити хату. Василь трохи почекав, та згодом одружився з іншою.

– Ти добра, Надю, але життя чекає, – сказав тоді й пішов.

Надя залишилась. Залишилась з батьками, з господаркою, з сестрою Мартою, яка тоді ще школу закінчувала.

Марта вийшла заміж рано. Народила сина, потім доньку. Жили бідненько, чоловік то робив, то пив. Діти часто були в Наді. Вона варила їм суп, в’язала шапки, купувала зошити.

– Та я потім тобі все віддам, – казала Марта.

А Надя тільки посміхалася:

– Ти дітей гляди. А мені багато не треба – аби всі були здорові.

Коли помер батько, Надя взяла на себе все. Навіть хрест на могилу поставила за свої гроші. А коли не стало й мами – уся родина, якось мовчки, вирішила, що тепер усі обов’язки переходять до старшої дочки: Надя хату тримає, Надя за гробами дивиться, Надя все знає.

І вона прийняла ведення господарства на себе. Ніколи на життя не скаржилася. Глибоко в душі заздрила своїм заміжнім однокласницям, у яких і чоловік, і діти, але з часом змирилася, що у неї на долі написана самотність.

Щастя прийшло тоді, коли вона вже й не чекала. Надя зустріла Степана. Він приїхав до села з сусіднього району, був на ремонті дороги. Приходив до магазину, а Надя – якраз через дорогу жила.

Спочатку просто вітались. Потім каву разом пили. А далі – якось так сталося, що вони вже не уявляли одного дня один без одного.

– Надю, поїхали до мене, – сказав Степан.

– Маю будинок, город, вік не молодий – нам би бути разом.

– А хата? А сестра? А племінники? – вагалась вона.

– А життя твоє? Воно ж одне.

Коли Надя сказала Марті, що знайшла людину для життя і теж хоче спробувати своє щастя, та почала з порога:

– І куди ти надумала їхати? Ти в паспорт дивилася? А хата – на кого ти її залишаєш? А пам’ятник мамі? А мої діти, ти ж обіцяла мені з ними допомагати? Ти ж сама казала, що ми всі одна сім’я!

– Так, казала. Але я вже втомилася бути всім. Я про себе геть забула…

Марта не була єдиною, хто обурився цій новині. Двоюрідна сестра Оля сказала, що то “вік не той – смішно на старості заміж іти”.

Сусіди перешіптувались: “Невже їде? А хто буде хату глядіти?”

Але ніхто не спитав: “А чи щаслива вона хоч раз була?”

Надя плакала вночі. Сама в хаті, біля маминої світлини.

– Прости, мамо, але я втомилася. Я більше не можу бути “тією, що завжди повинна”.

І вона поїхала. У перші тижні Марта не дзвонила. Племінники ображалися. А хата – стояла сама. Сусіди казали, що квіти біля хреста зав’яли. Тоді Марта поїхала сама поливати. Тоді ж вперше побачила, скільки Надя тягнула: і город, і квіти, і гроби, і курей. А ще вперше подумала: “А коли вона жила для себе?”

Надя зателефонувала сама. Голос був спокійний, щасливий.

– Як там ви?

– Ми справляємось, – відповіла Марта.

– І знаєш… прости. Я ніколи не питала, чи ти щаслива. Ти маєш право. На життя. На любов. На своє.

Надя приїхала в село на Зелені свята. Зовсім інша – усміхнена, наче помолодшала, з очима, які нарешті бачили не лише обов’язки.

Спочатку між нею і сестрою віяло прохолодою, але потім вони таки поговорили по душах і порозумілися.

Сусіди дивилися на розквітлу жінку і перешіптувалися:

– Вона правильно зробила. Бо якби не поїхала, всі б і далі сідали їй на шиї.

Навіть найсвятіша жінка має право на особисте щастя. Бо родина – це підтримка, а не вічний обов’язок. І ті, хто по-справжньому люблять, не скажуть “ти зрадила нас” – а скажуть: “живи для себе, нарешті”.

Джерело