– Ти тут тільки через гроші, Олено! І не смій мені говорити, що це не так! – голос дядька Андрія розрізав тишу.

– В мене ніколи і в думці такого не було!, – відповіла я спокійно, хоча руки тремтіли.

– Я просто хочу знати правду про себе. І це моє право. Ці слова запустили черговий виток суперечок у нашій родині, яка й без того була напружена.

Все почалося кілька місяців тому, після відходу у небуття мого прийомного батька.

Я була прийомною дитиною, і моє життя завжди супроводжували питання про те, хто я насправді. Коли батька не стало, питання спадщини відкрило старі дірки. Дядько Андрій, брат мого прийомного батька, відразу почав підозрювати мене у спробі захопити майно. Він був переконаний, що я не заслуговую на частину родинного добра.

– Ти навіть не наша, Олено! Ти чужа! – одного разу спересердя кинув він на сімейній вечері.

Я сиділа мовчки, намагаючись зрозуміти, чим заслужила таке ставлення. Моя прийомна мати Ганна намагалася мене захистити:

– Андрію, досить! Олена має такі ж права, як і ти. Вона наша дочка, і я цього не дозволю!

Але дядько не збирався відступати. Він вирішив діяти радикально та найняв детектива, аби дізнатися правду про моє походження. Новина про це мене спантеличила. Як він міг піти так далеко?

Через кілька днів я дізналася, що детектив зустрічався з моєю біологічною матір’ю Марією. Він хотів розкопати все, що міг, і ось одного дня він призначив зустріч уже мені.

– Пані Олено, – почав він, коли ми сіли у маленькій кав’ярні. – Мені вдалося дізнатися дещо важливе. Ваша біологічна мати колись шантажувала вашого прийомного батька. Але ви цього не знали, правда?

Мої очі широко розкрилися.

– Шантажувала? Що? Ні, я… я ніколи не чула про це, – відповіла я, відчуваючи, як холодний піт виступає на чолі.

– Це правда, але ви не причетні до цього. У вас не було можливості знати, що сталося. Проте ваш дядько, мабуть, підозрював щось і тому так ставиться до вас, – сказав він із відтінком співчуття в голосі.

Я була вражена. Тепер мені треба було вирішити, що робити з цією інформацією. Я зрозуміла, що настав час відверто поговорити з дядьком Андрієм.

– Нам треба поговорити, – сказала я, стоячи в дверях його кабінету.

Він підняв голову і здавалося, що в його очах на мить промайнув жаль. Але він залишався холодним.

– Про що? – коротко запитав він.

Я зібрала всю свою волю в кулак.

– Я знаю, що ви мені не довіряєте. Але я дізналася правду. Моя біологічна мати шантажувала нашого батька. Я нічого про це не знала. І я прийшла сюди не за спадщиною, а за родиною, – сказала я, дивлячись йому прямо в очі.

Він мовчав кілька хвилин, потім тяжко зітхнув.

– Знаєш, Олено, я, мабуть, помилявся щодо тебе. Але довіра – це не те, що будується за один день, – сказав він, підходячи до вікна.

Це був непростий момент, але я відчула, що між нами нарешті з’явилася тріщина у стіні відчуження. Наступні дні ми почали потроху будувати стосунки наново. А я зрозуміла, що моє минуле, хоч і непросте, не визначає, ким я є сьогодні.

Тепер я хочу запитати вас, мої дорогі читачі: що б ви робили на моєму місці? Як би ви відновлювали стосунки із сім’єю, яка вас не приймає?

Можливо, ваш досвід допоможе мені зрозуміти, як рухатися далі.

Джерело