– Ти тут, поруч біля мене, на відміну від Оксанці, і зобов’язана мене глядіти до останнього, хочеш ти цього чи ні! Я вже в такому віці і при такому здоров’ї, що сама не впораюся!, – сказала мені з тиском мама. Але я не хочу доглядати за жінкою, через яку пройшла не один сеанс у спеціаліста.

– Руслане, я сказала, що більше не буду її слухати! – рішуче сказала я чоловікові, намагаючись стримати сльози. – Вона дзвонить мені вже втретє за день, але я не можу… Я просто не можу знову повертатися в те минуле.

Руслан зітхнув і сів поруч, мовчки взявши мене за руку. Його підтримка завжди була для мене тихою, але відчутною. Він знав, що ця розмова важка для мене.

Все почалося з маминого дзвінка місяць тому. Вона повідомила, що почувається погано через стан здоров’я і потребує моєї допомоги.

Ні, це навіть не було проханням. Вона просто заявила, що я тепер буду за неї відповідати. Сестра Оксана живе далеко і має свої справи, а я, мовляв, ближче. “Ти ж завжди була слухняною дівчинкою”, – якось у розмові сказала мама, немовби нагадуючи про ту роль, яку вона мені призначила ще з дитинства.

Але цієї “слухняної дівчинки” більше не існує. Мені довелося пройти довгий шлях, щоб нарешті побачити себе іншою – сильною, незалежною, здатною сказати “ні”.

Моє дитинство не було казкою. Я завжди була на другому плані, у тіні Оксани. Вона була маминим улюбленцем: гарненька, розумна, а головне – “не така вперта, як ти, Олено”. Мені ж діставалися докори, недбалі слова і постійне відчуття, що я тут зайва.

– Оленко, знову не прибрала за собою? – звучало з її вуст майже щодня. Або ж: – Як ти збираєшся жити, якщо навіть звичайного обіду не можеш зварити?

Я намагалася. З усіх сил старалася заслужити її похвалу, любов, увагу. Але марно. Мама завжди знаходила, до чого причепитися. Натомість Оксана отримувала найкращі подарунки, мамине тепло, навіть допомогу, коли народила дітей. Мої ж діти були “не її турботою”.

Коли в тридцять років я вирішила, що більше не можу так жити, то звернулася до спеціаліста. П’ять років терапії, два рази на тиждень. І знаєте що? Це врятувало мене. Я нарешті зрозуміла, що не повинна бути “хорошою дівчинкою” для всіх. Що не зобов’язана догоджати, якщо це суперечить моєму серцю.

Звісно, це не було легко. Близькі не розуміли, що зі мною сталося. Руслан підтримав мене, але багато друзів відійшли. Їм було незручно спілкуватися з тією, хто більше не йде на поступки.

А тепер мама знову намагається змусити мене повернутися в ту роль. “Подбай про мене, ти ж близько, ти повинна”. Повинна? Ні. Я більше нічого їй не винна.

– Руслане, як ти думаєш, чи правильно я вчинила? – запитала я, врешті-решт зізнаючись, що мене точить сумнів.

Він міцніше стиснув мою руку.

– Оленко, ти маєш право жити так, як відчуваєш. Ти вже багато зробила для інших. Настав час подумати про себе.

Я мовчки кивнула. Руслан мав рацію. Але ця провина, це відчуття, що я залишаю матір напризволяще, не давало мені спокою.

Друзі, чи доводилося вам бути у подібній ситуації? Як ви впоралися з почуттям провини, коли розуміли, що не можете більше віддавати себе людині, яка завдала вам болю? Я дуже хочу почути ваші думки та поради.

Джерело