– Я тобі швидку викликала, тільки не надумай нікому розповідати, що тебе чоловік розфарбував! Скажеш, що впала, – суворо сказала Емма Рустамівна своїй невістці.

– Жаліти тебе все одно ніхто не буде, а ось сама тільки зганьбишся. І чоловіка зганьбиш, який, між іншим, тебе заміж узяв.

Рита стогнала, скорчившись від болю. Слова свекрухи долинали до неї немов крізь гомін. Вона чула лише окремі слова і не могла воєдино зібрати зміст сказаного.

– Ти мене зрозуміла?

– Запитала вона, дивлячись на Риту. Невісточку їй було шкода. Та не дуже. За сина вона більше хвилювалася.

– Ти Тимуру маєш вдячною бути, що заміж тебе взяв!

– Продовжувала говорити Емма Рустамівна.

– Ти ж розумієш, що таких, як ти, з дитбудинку, не особливо розбирають.

А те, що Тимур ляснув тебе, то ти сама винна, чоловіка треба слухатися. От будеш правильно поводитися, все в тебе з Тимуром добре буде.

Коли приїхала швидка, Емма Рустамівна, не даючи Риті сказати й слова, розповідала лікарям, як “незграбна” невістка “бігла” сходами, зовсім не думаючи про своє становище.

Лікар швидкої все чудово зрозуміла, але її місія полягала у порятунку, а не у правосудді, тому, без зайвих питань, Риту відвезли до лікарні.

Рита лежала на лікарняному ліжку і, відвернувшись до стіни, тихо плакала. Своє тіло вона все ще не відчувала, а ось душа розривалася від нестерпного болю. Сьогодні вночі вона втратила дитину.

Втратила надію, що в її житті з’явиться рідна людина. Вона знову відчувала себе десятирічною дівчинкою, яка відразу залишилася без батьків і опинилася в дитячому будинку.

Чужі люди, білі стіни, та нестерпний душевний біль. Так само, як тоді.

– Дівчинко, поїж хоч трохи, – почула Рита за спиною лагідний голос баби Люби, сусідки по палаті. – Ти вже другий день нічого не їси. А їсти треба. Треба сил набиратись. Ти молода, будуть у тебе ще дітки.

Голос баби Люби, неначе пухова хустка, огортав своїм теплом і ніжністю. Рита обернулася і баба Люба ахнула:

– Хто тебе так? Невже чоловік? От ірод!

– Впала, – відповіла Рита, відводячи погляд.

– Ага, впала… Впустили! – не повірила їй баба Люба.

– От падлюка! От паскудник! Руки-ноги вирвати йому! В поліцію його треба здати! Йти тобі треба від цього гада.

– Ну куди я зі своєї квартири піду? – відповіла їй Рита.

– Я його виганяю, а він руки розпускає. Та ще й свою матір перевіз до нас, а вона завжди на його боці.

– Бідолашна дівчинка. А батьки в тебе є? – обережно спитала баба Люба, з жалем дивлячись на Риту.

– Ні, – опустила вона очі.

– Батьки загинули в дорожній пригоді, коли мені було десять років. Я в дитбудинку росла. Після дитбудинку я познайомилася з Тимуром.

– Він з матір’ю винаймав житло в сусідній квартирі. Почав залицятися до мене, дарував подарунки. Його мама теж піклувалась, ласкава така була.

– Я думала мені пощастило, що зустрілися такі добрі люди. І коли ми одружилися, я вважала, що знайшла сім’ю.

– Але вони стали поводитись у моїй квартирі, як повноправні господарі, а я свої права втратила. Що не так – одразу кулаком.

– От скотиняка!

– Похитала головою баба Люба.

– Так! Давай, пиши заяву на цього покидька! І на матінку його теж пиши! І жени їх до дідька лисого із квартири! Поліцію викликай та виганяй, а своє життя не губи!

У цей час в палату зайшов лікар. Уважно подивившись на Риту, поставив кілька запитань щодо її здоров’я та самопочуття, а потім запитав:

– Ви нічого не хочете додати? Я зобов’язаний повідомити поліцію про нанесення тілесних ушкоджень.

– Правильно, лікарю! – надихнулася баба Люба.

– Повідомте поліцію! Таких карати треба!

– А як я потім додому піду? – з жахом спитала Рита.

– Він мене зовсім порішить.

– А ти додому не ходи! Поживеш поки що в мене. Батьків у тебе немає, заступитися за тебе нема кому, значить я буду твоєю бабусею! Я сама з дитбудинку, а ми своїх не кидаємо!

За весь час, що Рита була в лікарні, до неї жодного разу не прийшов чоловік. Одного разу приходила свекруха і то тільки після того, як її сина викликали в поліцію.

Емма Рустамівна прийшла з порожніми руками, натомість із вимогою забрати заяву. Однак перед її поглядом постала скуйовджена баба Люба з виделкою в руці. Зсунувши брови, вона суворо сказала:

– Ти що, чурчхела жована, зовсім страх втратила?! Я зараз твої кучері на цю виделку намотаю!

Емма Рустамівна зблідла, й швидко покинула палату. Їй страшно було залишатися там, де скуйовджена бабка загрожує з виделкою в руці.

– Бачила, як треба з ними! – з переможним поглядом сказала баба Люба.

– Тебе що, нічого в дитбудинку не навчили?

– Навчили, – відповіла їй Рита, – тільки за дверима дитбудинку все по-іншому. Зламали мене, сили вже немає.

– Це від того, що ти сама залишилася, нікому й поплакати в плече, – погладила її по голові баба Люба.

Після виписки з лікарні Рита подала на розлучення. За допомогою поліції та баби Люби вигнала зі своєї квартири чоловіка зі своєю матір’ю та розпочала нове життя.

Майже щовихідних вона їздила в село до своєї бабусі Люби, допомагала їй по господарству і ставилася до неї, як до рідної.

Незабаром Рита познайомилася з добрим хлопцем. Не таким привабливим, як Тимур, зате з доброю душею та м’яким характером.

І бабуся Люба вибір Рити схвалила. Як ніяк – це її онук Семен)).

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.