У шлюбі я жила два роки. З Ігорем познайомилась в університеті.

Ми доволі довго зустрічались, а тоді вирішили побратися. Його мама на той час була в Італії. Тож з радістю повідомила, що подарує нам квартиру. І справді за кілька місяців ми переїхали у власне житло. Невеличке, всього одна кімната, проте затишне.

Жили ми непогано. Ігор роботу має, я відразу завагітніла.

Мама чоловіка також нам завжди допомагала фінансово. Та кілька місяців тому чоловік повідомив мені цікаву новину:

– Мама дзвонила, вона приїде! Хоче відпочити і з онукою побути. Тож і тобі нарешті допомога буде.

Я дуже зраділа, адже понад рік і хвилинки на себе не мала. І ось нарешті Лариса Дмитрівна приїхала. Напривозила чимало подарунків та гостинців.

Ми ж облаштували для неї місце на кухні, там в нас невеличкий диван стоїть. Перші кілька днів все було чудово. Та далі поступово ситуація погіршилась.

Свекруха почала вказувати, що і як я маю робити. Вона стверджувала, що я неправильно доглядаю доньку. А тоді ще й почала прискіпуватись до того, як прибираю й готую.

Минув місяць і я була ладна на стіни лізти. Замість полегшення відчувала, що мені стало важче. А після чергової сварки я не втрималась:

– Ви не забувайте, що все ж я тут господиня!

– Отакої! То я вже й не потрібна.

– Не в тому річ. Просто я краще знаю, що і як робити! І квартира надто мала.

– Ну, вибач, що більшу вам не купила!

Страшенно образилась свекруха, наскаржилась Ігорю, а тоді зібралась і кудись поїхала. Чоловік прийшов до мене розлючений.

– І що доброго ти зробила? Тепер мама нам не допомагатиме! Задоволена?

Ось так я ще й винна залишилась.

Не знаю, що нам робити, адже допомога нам вкрай необхідна. Невже варто перепросити і далі терпіти? Порадьте, як бути?

КІНЕЦЬ.