– Ти скільки грошей привезла? Вистачить, щоб закінчити дах? – запитав чоловік Марію, коли ту підвіз бус під саму хвіртку. А Василь замість того щоб зрадіти поверненню дружини і привітатися, відразу почав про гроші питати.

– Вистачить, – втомлено відповіла Марія, і стала сама заносити речі.

Марія повернулася в село навесні. В руках – валізи і стара шкіряна сумка, в якій вона ховала зароблені євро. Тиша на подвір’ї дещо лякала: ані гавкоту собаки, ані радості від її повернення.

Колись Марія була, як і всі: жінка при хаті, при чоловікові, при дітях. Чоловік Василь – добрий, але роботи в селі не було. Що заробляв – йшло на витрати, на школу, на хліб. А дітей – троє. Двоє школярів і найменша, Зорянка, ще й трьох років не мала.

– Марічко, може, я поїду, – якось сказав Василь. – В Польщу чи Чехію. Люди ж їздять.

Але він так і не наважився. Василь був із тих чоловіків, які можуть тримати лопату, але не витримують розлуки. А вона була з тих жінок, які можуть все. Навіть серце своє зібрати в кулак і залишити малу дитину – змогла, бо хотіла кращого майбутнього для них усіх..

Марія сама поїхала на заробітки, в Італію. Спершу – нелегально. Перетин кордону, страх, чужа мова. Вона, яка ніколи не була далі райцентру, стояла в чужій кухні і мила підлогу, думаючи про те, чи спить Зорянка. Чи їсть добре. Чи не забула її голос.

Перший рік – мов у тумані. Робота з ранку до ночі. Старенька синьйора Роза не ходила й не говорила, але мала очі — пильні, як лупа. Один раз переплутала таблетки – тиждень плакала. А коли синьйори не стало, Марія не мала навіть часу на сльози: потрібно було шукати іншу роботу, йти в іншу родину.

Гроші зароблялися, але і витрачалися. Василь будував літню кухню. Старший син купив собі велосипед, якого так довго хотів. Доньки мали новий одяг, не ношений. А Марія… вона жила на “залишки”: зекономлене молоко, знижки в супермаркетах і дешеві туфлі, які натирали ноги, але гріли душу тим, що вона себе обділяє заради родини.

Вона приїздила додому не  часто. Плач дітей, обійми, смачні пироги. Але щось змінювалося. Василь став тихішим. Мовчав довго. Найменша дочка вже не бігла до неї першою. Називала “мамою” бабусю. Сусідки кивали головами:

– Ну що ти хотіла? Діти тебе не бачать…

Третій рік був найважчий. У Римі вона доглядала літнього лежачого чоловіка. Він кричав по ночах і часто нервував. Вона втрачала сили. А вдома – новини: Василь почав пити. Старша донька закохалась у якогось “сучасного” хлопця, гуляла до півночі. Син сказав, що не піде вчитися далі – втомився. І в селі шепотілися: «Сім’я без жінки – що без душі». А де ж була душа? В Римі, на кухні з запахом медикаментів і мокрих простирадл.

І от тепер вона стояла перед своїм порогом. Хата зустріла її мовчки. Зорянка – вже сім років – вийшла з хати несміливо.

– Привіт, мамо, – сказала тихо.

– Привіт, донечко, – Марія опустилась на коліна, обійняла її і заплакала.

Василь сидів на лавці, не дивлячись їй в очі. Йому наче було байдуже.

– На скільки ти приїхала?

– Назавжди, – твердо відповіла Марія.

– Грошей привезла?

– Привезла. Але… все, більше не поїду. Хай як буде – але тепер будемо разом.

Він зітхнув. Не сперечався. Але було видно, що і не зрадів.

Минали дні. Марія наново вчилася бути мамою. Варила обіди і вечері. Збирала доньку в школу. Прала білизну. Дивувалася, як підросли діти. Як багато вона пропустила.

З доньками було важче. Старша майже відокремилася, з мамою не говорила, бо не знаходила спільних тем. Син теж віддалився. Василь продовжував жити своїм життям. І хоч вона була вдома, її присутність нічого не змінювала.

Одного дня вона не витримала і пішла в церкву Сіла на лавку і сказала вголос:

– Господи, я хотіла зробити добре. Я не гуляла, не марнувала гроші. Я працювала день і ніч. А вдома мене не чекали, мене забули…

І в ту хвилину до неї підійшла старенька бабуся, що сиділа в куточку:

– Як справи, Маріє? Давно приїхала?

Марія не витримала і розплакалася, а потім розповіла сусідці про все, що у неї на душі.

– Доню, не міряй себе грошима. Ти зробила так, як тоді вважала за потрібне. І зараз не себе суди, а діти і чоловік звикнуть.

Марія не поїхала більше нікуди. Італійські гроші швидко закінчилися. Жила скромно. Завела невеличку теплицю. З дітьми говорила щодня – з любов’ю, без докору. Василь перестав пити. Найменша донечка почала знову обіймати її щоранку.

І навіть сусідки згодом казали:

– А Марія – молодець. Не просто їй було ні там, ні тут, але вона все приймає.

Ціна заробітків – це не лише втрачені роки. Це тиша в домі, поки тебе немає. Це фотографії, на яких тебе немає. Це обійми, які ти не встигла отримати. Але буває, що жінка втрачає частинку себе – щоб іншим було що їсти і в що вдягтись. Але чи варті ті заробітки таких зусиль?

Джерело