— Ти що? Тут же всі корисні елементи! — верескнула моя майбутня свекруха, коли я викинула у сміття оці, знаєте, товсті частини з пекінської капусти.

Вона полізла в відро для сміття, дістала їх, дрібно покрошила і кинула в салат. Звичайно, того салату за столом я не їла. Але те, що вона творила далі протягом тих днів, що ми гостювали, мене дуже дивувало.

Я тепер навіть не знаю, чи виходити мені заміж за Тараса. Я вже не дуже молода, мені 38 років, пора заміж. Тарас, значить, дуже достойна, хороша людина, але його мама – це щось з чимось.

Ми приїхали до них на кілька днів. Я ще тоді думала: добре буде познайомитися ближче, бо ж якщо весілля, то треба розуміти, яка сім’я в людини. І тепер я це зрозуміла.

Перше, що мене вразило, це її “економність”.

— Навіщо викидати? — бурчала вона, витягаючи з раковини використаний чайний пакетик і вішаючи його на батарею. — Його ще можна рази три заварити!

Потім я побачила, як вона миє пакети з-під молока і складає їх у шухляду. На моє питання “навіщо?” відповіла:

— А раптом знадобиться!

Я тихенько зітхнула, але то були ще квіточки.

Години в три ночі я прокинулася від якогось шелесту. Устала, вийшла на кухню — а вона там ходить. Холодильник відкриває-закриває, баночки якісь переставляє.

— Щось сталося? — питаю.

— Та ні, я просто подивитися.

— Що подивитися?

— Чи не з’їли ми занадто багато ковбаси за день.

У мене на секунду мову відібрало.

— І що, з’їли?

— Та наче терпимо, але краще завтра зваримо картоплі, а ковбасу сховаємо в морозилку.

Ну от що тут скажеш? Я тільки й змогла пробурмотіти “ага” і пішла спати далі.

Але це ще був не фінал.

Наступного дня ми збиралися на прогулянку. Я якраз вийшла з душу, коли почула її голос біля дверей.

— Ой, слухай, ти рушник не міняй щодня. Два-три дні можеш тим самим витиратися.

Я глянула на рушник, яким щойно витерлася. Він був такий собі — знаєте, той самий, яким мені вчора довелося витирати руки після картоплі.

— Ага, добре, — тільки й сказала я.

Тарас, до речі, нічого дивного не бачив.

— Така вона, — сміявся.

— Мама в мене господарська.

Господарська, це м’яко сказано.

Коли вона вичавила з губки для миття посуду останні краплі піни, щоб “не переводити”, я зрозуміла: ми з нею не зійдемося.

Я не знаю, що мені робити. З одного боку, Тарас — прекрасний чоловік. Але жити з його мамою хоча б кілька днів було важко. Вона в усьому хоче контролювати, економити на всьому, лізти в кожну дрібницю.

Скажіть, може, я перебільшую? Чи це справді тривожний дзвіночок? Я розумію, що зі свекрухою нам не жити разом, але Тарас дуже прив’язаний до батьків, ми будемо їздити одне до одного.

А ще я думаю: а раптом і Тарас дуже на них схожий, зокрема на маму? Адже, як кажуть, яблучко від яблуньки не далеко котиться.

От і що його робити? А розпис запланували на квітень.

Джерело