— Сусідко, а ти чого тут стоїш? Підслуховуєш?

— Оох, гріхи наші тяжкі… Та що ж це робиться, Дашко? А раптом і правда, як дитина в неї зʼявиться, вона візьме і відмову напише? Що тоді робити будеш? Як людям в очі дивитися після цього? Сором’язливість адже, за живої матері крихітку в казенний будинок здати!

— А що тут робити, тітко Ніно? Нічого вже не поробиш, жити будемо, як жили…

Сусідка, сплеснувши руками, від подиву аж рот відкрила, та так і завмерла, не зводячи своїх округлих очей із сусідки.

— Ти що таке говориш, Дашко? Як це – жити, як жили? А дитинка як же? Люди ж усякі, пліткувати будуть, чи дарма кажуть, що на людський рот не накинеш хустку? Ой, щось буде, Дашенько? Горе ж яке, ой-ой-ой-ой!

— Та що там буде, тітко Ніно? Я своїх трьох он виростила, і онука підніму, якщо треба. Що ти голосиш, немов хтось віддав Богу душу? Навпаки, радість, людина нова скоро зʼявиться на світ. Ніхто цю людину в дитячий будинок не відправить, ніхто від неї не відмовляється. Здалося тобі.

— Так сама ж вона каже, що нічого до нього не відчуває! Я ж своїми вухами чула, їй-Богу!

Даша, видихнувши, узяла себе в руки, і спідлоба глянувши на сусідку сказала:

— Здалося тобі, сусідко. Почула ти. Сама ж казала, що і очі, і вуха вже не ті. І взагалі, навіть якщо щось вухами й почула, то пам’яттю забудь, не бери в голову, і тільки спробуй язиком комусь щось сказати! Ти мене знаєш, сусідко. Дізнаюся, що дурниці мелеш, та плітки збираєш, погано (розповідь для сайту Рідне Слово)тобі прийдеться. Ось будеш знати, як під вікнами ходити, та підслуховувати!

— Ось тобі хрест, Дашенько, випадково все вийшло! Я за порадою до тебе йшла, у справі, а тут таке… Та й не бачила я нічого, і слухом не чула…Ну, я піду?

— А що хотіла, тітко Ніно? Говори, чим зможу, тим допоможу!

— Ой, та я вже й забула разом, навіщо йшла! Ой, та ну тебе, базіку! Задурила мені голову, забалакала, заговорила! Піду я, сусідко, онук у мене ще не годований, а я стою тут із тобою, теревені правлю!

Бочком, бочком виходила Ніна Георгіївна із сусідської огорожі. Хоч і молода вона ще, Дашка та, а вже така характерна! І не дивись, що на зріст невелика, та худа, немов тріска. По ній і не скажеш, що трьох дітей тягне. Про таких кажуть, мовляв, із-за забору не видно. Зате язик такий гострий, як скаже що, немов серпом по одному місцю полосоне! З такою зв’язуватися – собі дорожче.

І поважали в селі Дарину Кравченко, і побоювалися. Слова поганого про неї ніхто зроду не сказав. Та й що говорити? Хороша жінка. Що є, те є. З характером. Чесна, справедлива. Бувало спочатку, що позаочі інший раз заведуть розмову, та тут же й затихнуть, ну її, відьму! Бо як дійдуть до неї ті розмови – гріха не оберешся.

Бо як на зло, тільки зберуться жінки, щоб язики свої про імена чужі почухати, так і Дарина тут, як тут. І звідки взялася? Начебто ось тільки в городі копалася, а вже тут, як тут.

Підійде тихесенько, око своє чорне скосить, і стоїть трохи віддалік, слухає. А потім тихо так, вкрадливо запитає, мовляв, чи не про мене пліткуєте, бабці? А що ж за спиною? Вже коли вас щось цікавить дуже, то ви до мене безпосередньо звертайтеся, та запитайте, що на язиці крутиться, а то після ваших розмов ні країв, ні кінців не знайти, таку нісенітницю вигадуєте, що аж смішно.

Ну чи не відьма? Відьма і є. І як дізналася тільки, що про неї говорять?

Хоч багато хто й вважав її, Дарину, відьмою, тільки все тоді зовсім випадково вийшло. Ну яка з неї відьма? Так, худа, смаглява, кароока. Так у нас пів країни таких, та хіба відьми вони? Хіба винні, що не наділила їх природа очима блакитними та шкірою молочно-білою?

Адже вона як тільки в село приїхала, ще й знати нікого не знала. І треба ж такому статися, що куди б не пішла Даша, скрізь баби стоять, та про неї шушукаються, кісточки перемивають. Хто така, звідки приїхала, навіщо, чи надовго.

Пішла в магазин, а там замок, на обід зачинено. Глянула Даша на жінок, що трохи осторонь стоять, та вирішила, що скоро відкриють магазин.

«Раз стоять, значить продавця чекають. Почекаю і я, чого вже там. Не хочеться ноги 2 рази бити»

Слух у Даші завжди гарний був, тому і вловила уривки фраз. Ну точно, про неї говорять.

Почервоніла відразу, фарба обличчя залила. А кому приємно бути приводом для обговорення? Он уже понавигадували, казкарки.

Підійшла Даша до жінок і не сказати, що тихо. Зазвичай ішла, на всю ступню наступаючи, не прикрадувалася, та тільки так захоплені (розповідь для сайту Рідне Слово)були жінки своїми пересудами, що й не помітили її. Аж здригнулися, коли вона тихо запитала, мовляв, що це ви тут плітки збираєте? Цікаво, то спитайте прямо, мені приховувати нічого, що вважатиму за потрібне, розповім сама.

Іншим разом у контору прийшла, з папірцями, на роботу влаштовуватися, то ще з першого поверху почула, як заливаються баби, навперебій викладаючи здобуту про неї інформацію.

І знову підійшла, і з посмішкою привіталася, мовляв здрастуйте, жінки. Знову мені кісточки перемиваєте? Одразу скажу, що й половини правди у ваших словах немає.

Ще була пара схожих випадків, після чого за нею міцно закріпилося звання відьми. А як інакше? Тільки рот відкриєш, а вона тут як тут.

Поговорили про неї ще трохи, а потім чи то інтерес пропав, чи то інша тема для розмови з’явилася. Так і залишилася Дарина непрочитаною книгою. Тільки й знали, що приїхала здалеку, не одна, із синами. Навіщо? А щоб ви запитали, жіночки! Питаєте, навіщо приїхала? Так захотілося, от і приїхала! Чи не можна? І дивиться так косо, та посміхається на весь рот.

Не просто так приїхала Даша в це село. Зовсім поруч, у райцентрі, тітка, сестра батька живе. Одна рідна душа й залишилася на всьому білому світі.

З тіткою хоч і не дуже близькі були, а як дізналася вона, що чоловік Дашу лупить, що сидорову козу, одразу сказала, мовляв, не терпи, зле буде – приїжджай, допоможу, чим зможу. Не діло це, коли дорослий мужик об тебе кулаки чеше, ти не груша боксерська, та й дітям негоже на це дивитися.

Подумала Даша, та й зважилася. Все одно буде краще, ніж із таким чоловіком. Спочатку в тітки зупинилася, в райцентрі, а потім, коли трохи звикла, вирішила, що пора і честь знати, чим далі, тим рідніше. У село це вона з тіткою і дядьком та синами своїми приїжджала, відпочити, в озері скупатися, та так і закохалася в це місце.

І природа гарна, і робота знайшлася, чи дарма ветлікарем була Даша? Що у себе вдома в колгоспі працювала жінка, що тут так само працюватиме, їй не звикати. Та й із житлом тут простіше, тих невеликих грошей, що були в неї, якраз і вистачало на невеликий будиночок. Та й добре, хоч і тісно, зате своє.

Багато мужиків тоді наче з глузду з’їхали. Так і нарізали кола навколо її будинку, начебто допомогу пропонують, а думки у них знаємо які. Тільки Даша їх швидко відвадила, нікому ні натяку, ні приводу не дала для нових пліток. Ось тоді зауважали її баби.

Дітлахи хороші в Даші, ввічливі. У всьому матері допомагали. Жили тихо, мирно. Уже потім, роки через 3 заміж Даша вийшла за Єгора, та доньку йому подарувала.

Чи добре жили? Та всяке було. І сварилися, і мирилися. Тільки жодного разу Єгор руку на Дашу не підняв. Бувало, що в серцях іноді прикрикне трохи на неї, а потім сам же і біжить, мовляв, вибач, Даша, не зі зла.

Один за одним виросли хлопчаки. Старший, Іван, як в армію пішов, так там, у далеких краях і одружився, та там і залишився, а молодший, Василь, після армії додому поспішав, чекала на нього дівчина. Слідами вітчима, що батька рідного йому замінив, пішов. Теж трактористом став. Трохи згодом теж своє гніздо вити полетів, одружився.

Марійка, молодша, з самого дитинства дивна була. Звідки в ній така нелюбов до дітей була? Як побачить малюка пухкенького, рум’яного, з мотузочками на ручках-ніжках, то аж морщиться, немов від зубного болю. А вже якщо крик дитячий чує, так зовсім так скривиться, немов жаба перед нею, а не пухке, румʼяне дитя.

Коли у Василя донька зʼявилася, Марійка вже в тому віці була, коли саме час у доньки-матері гратися, та в батьків братів із сестричками просити. А от не гралася і не просила. Ні іграшкові ляльки її не цікавили, ні живі немовлята.

Стороною дівчинку Василя обходила, мовляв, страшна вона, противна, приберіть її звідси, бачити не можу це зморщене обличчя.

Думали, що переросте, та куди там! І школу вже закінчила, вчитися поїхала, а все так само не могла дивитися на маленьких дітей.

Даша іноді заводила розмову, мовляв, донечко, ну як же так, ти ж майбутня дружина, мати. Все одно будуть діти, знаєш, як ти будеш їх любити? Сильніше (розповідь для сайту Рідне Слово)за життя своє їх полюбиш, дітей своїх. Материнський інстинкт у тобі природою закладений, просто спить поки що. У них, маленьких, навіть запах особливий.

Марійка, зі здивуванням дивлячись на матір, говорила, що не обов’язково мати дітей.

— Ось не потрібні мені діти, не хочу я їх. Запах, кажеш? Ну так, сидять на горщиках, а навколо аромат троянд, не інакше! І по всьому будинку сморід від цих пелюшок і повзунків. Ні вже, дякую, не треба мені такого щастя, на руках їх носити, та ночі не спати, і без інстинкту вашого материнського проживу.

Що старшою ставала дочка, то частіше думали батьки, що, мабуть, і справді не судилося їм онуків від рідної доньки дочекатися. Так і будуть тільки Василя онучку няньчити, до другої дитини не готові поки що батьки.

В Івана вже двоє, тільки далеко він, раз на рік і бачаться, та й то ненадовго приїжджає старший син із сім’єю.

Марія того року навчання закінчила, та додому приїхала, ніби як відпочити трохи, та назад, у місто. Там і робота вже знайшлася, та й наречений чекає.

Мати одразу помітила, що щось не так із донькою. Бліда, а під очима синці, ходить, за одвірки тримається, так її хитає. На другий день запитання в лоб поставила, мовляв, ти в положенні, Марійко?

Марію тоді аж піт пробив. Вона ж наївна, все на нерви та на втому списувала, а справа зовсім в іншому. І як вона відразу не зрозуміла, що неспроста її стільки часу мутить.

Поплакавши, сказала Марійка, що дитину залишати не стане. Не потрібна їй ця дитина.

— Мамо, ну яка мені зараз дитина? Я тільки жити починаю…

Даша своїм пронизливим поглядом подивилася на доньку, і сказала, наче виплюнула:

— Раніше треба було думати. Не винне маля, що мати в нього безголова, та батько недалеко пішов. Дорослими справами займатися навчилася, вчися й відповідати за свої вчинки.

Павло, Марії наречений, хоч і розгубився спершу, а потім взяв себе в руки, і сказав, що мовляв, хоч і зарано, та що робити? Будемо одружуватися, та ростити дитину.

Одружилися, та стали жити. Марійка навіть на якийсь час про переживання свої забула, а потім зʼявилися сумніви, мовляв, а якщо не полюблю його, мамо? Може й немає в мене цього материнського інстинкту, буває ж так. Може даремно це все?

Даша з донькою розмовляла, мовляв, це ти зараз ось так, а почекай трішечки, ворушитися почне, і полюбиш його, а як зʼявиться, то миліше за всіх на світі не буде, дихати забудеш від любові й ніжності.

Начебто заспокоїлася Марійка. Тіло своє зі здивуванням роздивлялася, мовляв ну й страшна ж я стала! Як качка, зад відклянчила, і йду! Невже так усе й залишиться, мамо?

Даша сміялася, і говорила, мовляв, на мене подивися, адже нормальна я, і ходжу, як людина. І в тебе те саме буде.

Уже по холодах, ближче до назначеного часу знову хвилюватися донька стала, мовляв, ну яка з мене мати? Ось він у мене там, у животі, перекидається, як карась у діжці, а я нічого, крім відрази, і не відчуваю. Зовсім нічого, мам! Не хочу його, і не люблю. Даремно ви мене змусили на це підписатися. Ось візьму, і залишу його… Немає в мене ніякого інстинкту материнського. У всіх є, а в мене немає!

І треба ж було статися, що саме тоді, коли мати з донькою розмовляли в сінях, принесла нелегка сусідку.

Даша пізно почула шурхіт на ґанку, а як вийшла, то побачила сусідку, бабу Ніну, яка з витріщеними очима дивилася на неї, Дашу…

Ледве випровадивши цікаву бабусю, Даша підійшла до доньки, притиснула її до себе, і сказала:

— Ти не переживай, донечко. Головне щоб здоров’я було, а якщо нічого не відчуєш, я сама виховаю. Ми з батьком виховаємо…

Тієї ночі, коли Марійка давала життя маляті, Даша була разом із нею, з однією тільки різницею, що донька була в лікарні, а мати вдома. Може сама себе Даша так накрутила, а може й справді відчувала все те, що відбувається нині з її донькою, а тільки наче сама(розповідь для сайту Рідне Слово) мамою стала в одну мить, зрозуміла, що в цю мить зʼявився в неї онук.

— Марія? Хлопчик. 3700, 56 сантиметрів. Відпочивати зараз буде ваша матуся, вранці телефонуйте…

Ледве дочекалася Даша ранку, ледве додзвонилася на пост, ледве дочекалася, поки покличуть Марійку, щоб почути голос доньки своєї, щоб зрозуміти, що все добре, що відчуває вона…

Голос доньки, дзвінкий, щасливий, такий рідний, не обдурив.

— Мамо! Я тепер також мама! У мене є маленька людина! З руками, з ногами, матусю! З головою, з вухами! Справжня людина, мамо! У неї й очі відкриті!

Десь поруч сміялися жінки, і долинали уривки фраз…

— Ну артистка, га! Маріє, а хто ти думала у тебе має зʼявитися? Ой, ну як що ляпнеш, хоч стій, хоч падай! Чула, Валентино? У нього й очі відкриті! З руками, з ногами, з очима!

Уже й не слухала Даша чужих розмов і того, як сміються над її донькою медсестри. Тільки захоплений Марії голос звучав у вухах:

— Мамо! В мене є ціла людина! З руками, з ногами, матусю!

Чомусь пропав голос. Чи то від хвилювання осип? І язик, такий раптово обважнілий, ніяк не хотів ворушитися. Злегка кашлянувши, Даша шумно ковтнула і поставила єдине запитання, яке її хвилювало:

— Донечко, ти відчуваєш????

— Відчуваю, матусю! У мене тепер є людина…

І вся напруга останніх місяців звалилася з Дашиних плечей. Сльози, які так довго тримала в собі жінка, нарешті хлинули з очей. Опустилися плечі, і повисли руки, немов ганчірочки, і телефонна слухавка неодмінно вдарилася б об підлогу, якби не Єгор, що стояв поруч. Він і Дашу спритно підхопив, і слухавку.

Уже потім, дивлячись на те, як ця маленька людина жадібно смокче материнське молоко, а ця сама мати дивиться на маленьке, зморщене личко з німим обожнюванням, бабуся Даша запитає:

— Відчуваєш, донечко?

— Відчуваю, матусю!

— А що відчуваєш?

— Люблю його, мамо. Так люблю, що аж дихати забуваю. І нікого милішого немає… Більше життя люблю… А як він пахне, мамо!

І навіть коли маленький Коля, сидячи на горщику, поширюватиме (розповідь для сайту Рідне Слово)довкола себе далеко не рожевий запах, не поморщиться Марійка, а тільки посміхнеться, і погладить чубату голову сина…

Ось такий він, цей материнський інстинкт. До когось приходить одразу, а когось накриває трохи пізніше. Буває, звісно, що немає його зовсім, але ж це не стосується нашої героїні…

КІНЕЦЬ.