Ганна стояла біля вікна, дивлячись на сіре жовтневе небо. На кухні чувся дзвін посуду – свекруха знову «прибирала» в чужому будинку.

Останнім часом Ольга Сергіївна все частіше заходила до нас без запрошення, користуючись ключами, які Артем колись «про всяк випадок» віддав батькам.

Аня навіть не наважилася зайти до спальні. Вони одразу почали її відчитувати. Дівчину вивів з роздумів голос Ольги Сергіївни.

– Ганно, чому ти неправильно розставила посуд у шафі? – пролунав невдоволений голос свекрухи. – Кухлі слід розташувати за розміром, від більшої до меншої. І взагалі, я бачу, що у вас скрізь безлад.

Ганна глибоко вдихнула, порахувала до десяти, та повернулася до свекрухи:

– Ольго Сергіївно, я звикла розставляти посуд по-своєму. Мені так зручніше!

– Зручніше? – зневажливо пирхнула свекруха. – Яка зручність може бути в безладі? Ось я у твоєму віці…

Ганна вже знала, що буде далі. Ще одна лекція про те, якою ідеальною домогосподаркою була Ольга Сергіївна в молодості.

Як їй вдавалося працювати, тримати будинок в чистоті, та виконувати всі забаганки чоловіка. Кожна така розмова була, як плювок в обличчя.

Звук відчинених вхідних дверей перервав нотації. На порозі з’явився Віктор Павлович, батько Артема.

– О, і ви прийшли, – пробурмотіла Ганна, намагаючись приховати своє роздратування.

– А де ж нам ще бути? Син працює допізна, ти завжди на своїй роботі пропадаєш. Хтось же має стежити за порядком, – Віктор Павлович зайшов на кухню, критичним поглядом оглядаючи квартиру.

Ганна машинально спустила рукав блузки. Кожен візит свекра та свекрухи перетворювався на перевірку, за якою незмінно виносився вердикт про неї, як нікудишню дружину та домогосподарку.

– Я саме кажу невістці, що вона не правильно веде господарство, – втрутилася Ольга Сергіївна. – Уявляєте, навіть посуд як слід не вміє розставити!

Віктор Павлович похитав головою:

– Ех, я ж казав Артему – не поспішай одружуватися. Вона ще молода та недосвідчена. Зовсім інша справа, – наша сусідка Вірочка! Вона і готує чудово, і завжди сидить вдома…

Ганна стиснула кулаки. Вона пам’ятала цю Вірочку, дівчину, яку її свекруха намагалася сватати за Артема ще до їхнього знайомства.

Тепер її ім’я регулярно згадувалося в розмовах, як приклад ідеальної невістки, яка «могла б бути».

День весілля знову сплив у її пам’яті. Тоді Ганна була впевнена, що зможе стати частиною нової родини, що любов Артема захистить її від будь-яких проблем. Як же вона помилялася! «Справжня битва» почалася саме після того, як вони одружилися.

Спочатку Ганна щиро намагалася покращити стосунки зі свекрухою. Готувала її улюблені страви, запрошувала в кафе. Але кожна така спроба закінчувалася черговим раундом критики.

– Котлети пересмажилися, – говорила Ольга Сергіївна.

– Їжа в кафе несмачна та дорога, краще б готувала вдома, – відповідав свекор на запрошення.

– Якщо ти не знаєш, як правильно прибирати, ти могла б запитати, а не вдавати, що сама все вмієш, – дорікала свекруха за кожної нагоди.

Дзвінок телефону вивів Ганну зі спогадів. Артем.

– Так, любий?

– Я сьогодні затримаюся. Багато роботи накопичилося…

– Гаразд, – Ганна глянула на своїх свекрів.

– Твої батьки тут…

– А, чудово! Тож ти не сама. Мама, мабуть, вже приготувала вечерю?

Ганна заплющила очі. Звісно, ​​Ольга Сергіївна вже була зайнята на кухні, готуючи щось «корисне для сина».

– Так, готує…

– Це добре! Я люблю, як готує моя мама. Добре, мені треба бігти.

Розмова перервалася, а Ганна так і продовжувала стояти з телефоном у руці. Не раз вона намагалася знайти хвилинку, щоб поговорити з чоловіком про нескінченні візити його батьків, але щоразу щось заважало.

– Чула? – пролунав голос свекрухи. – Артем любить мої страви. А ти все щось новомодне намагаєшся готувати. Хіба то їжа?

Ганна змовчала. Не було сенсу сперечатися.

– До речі, я тут переглянула твій гардероб, – невимушено сказала Ольга Сергіївна. – Стільки недоречних речей! Ці короткі спідниці, яскраві блузки… Ти ж заміжня жінка, повинна виглядати респектабельніше.

– Що ви зробили? – Ганна кинулася до спальні.

На ліжку лежали акуратно складені пакети з її речами. Ті самі, що вона любила носити і які, на думку її свекрухи, були непристойними для заміжньої жінки.

– Я відібрала те, що тобі вже не пасує, – у дверях стояла Ольга Сергіївна. – Можеш віддати це на благодійність або викинути. А замість цього купимо щось пристойне. Я знаю чудовий магазин…

Це було вже занадто – перебирати її особисті речі, вирішувати, що їй одягати…

– Ольго Сергіївно, ви не маєте права…

– Маю! – огризнулася свекруха. Я мати твого чоловіка, і я хочу, щоб у родині мого сина був порядок. А ти… Ти думаєш лише про себе! Про свою кар’єру, про свій одяг… А твій чоловік приходить до порожньої квартири, їсть несмачну їжу…

Віктор Павлович, який з’явився у дверях, підтримав дружину:

– Ти маєш рацію! Справжня дружина повинна думати про свого чоловіка, а не про себе. У наш час…

Ганна дивилася на складені пакети, на невдоволені обличчя своїх свекрів, і щось усередині неї зламалося. Скільки ще вона може це терпіти? І головне – чому повинна?

Пізно ввечері, коли Артем нарешті повернувся додому, Ганна вирішила поговорити з ним. Чоловік сидів на кухні, з апетитом поїдаючи мамину вечерю.

– Артеме, нам треба серйозно поговорити…

– Про що? – Він навіть не підняв очей від тарілки.

– Про твоїх батьків. Про те, що вони приходять без дозволу, командують у нашому будинку, лізуть у мої речі.

– Ну, починається… – Артем зітхнув. – Вони ж дбають про нас. Мама просто хоче допомогти. Поділитись досвідом.

– Досвідом? – Ганна відсунула стілець і встала. – А порпатися у моїх речах – це досвід? Командувати в чужому будинку – мудрість?

Артем скривився, продовжуючи їсти:

– Давай не сваритимемося. Мама намагається на благо сім’ї.

Ганна дивилася на благовірного і не бачила того рішучого чоловіка, за якого виходила заміж. Зараз перед нею сидів безвольний мамин синок, не здатний захистити навіть особистий простір дружини.

Наступні тижні перетворилися на справжній жах. Ольга Сергіївна, мабуть, вирішивши закріпити перемогу, почала приводити подруг. Щодня у квартирі з’являлися нові люди – нібито подивитися на «квартиру сина».

– Дивись, Валю, яка у них люстра, – говорила свекруха, демонструючи черговій приятельці квартиру. – Ганна вибирала, але я думаю поміняти. Занадто сучасна, правда?

– І штори я б інші повісила, – підтакувала Валентина Іванівна, оглядаючи вітальню. – У мій час молоді дружини радилися зі старшими.

Ганна, сидячи в сусідній кімнаті, стискала до болю кулаки. Ці жінки обговорювали її будинок, її смак, її життя, ніби вона була пустим місцем.

– А тут ми поставимо новий диван, – лунав голос свекрухи. – Цей зовсім не підходить.

– Звичайно, не підходить, – підтакувала їй інша подруга. – Молодь зовсім не вміє вибирати меблі.

Віктор Павлович також не відставав. Тепер свекор заявлявся майже щовечора, зручно влаштовувався в кріслі й починав свої нескінченні вчення.

– Ось що я тобі скажу, Артеме, – говорив Віктор Павлович, потягуючи чай. – У сім’ї головне – порядок. А порядок – це коли старші вирішують. Ми прожили, ми знаємо.

Артем згідно кивав. А Ганна закипала від обурення.

– Зараз молодь зовсім знахабніла, – вів далі свекор. – Усі самостійні, всі розумні. Але не розуміють, що сім’я – це “ірархія”, як кажуть.

– Ієрархія, тату, – поправляв Артем.

– Ось-ось вона сама. Старші нагорі, молоді – внизу. А що у вас? Дружина на роботу бігає, має свою думку.

Одного вечора Ганна затрималася на роботі. Відчинивши двері квартири, вона завмерла на порозі. У вітальні сиділа компанія чоловіків похилого віку на чолі з Віктором Павловичем.

– А ось і невістка з’явилася! – голосно оголосив свекор. – Де ти ходиш? Скільки можна працювати?

Ганна оглянула бардак у вітальні. На підлозі валялися крихти, диван весь у смітті.

– Що тут діється? – тихо спитала вона.

– А що тут такого? – Віктор Павлович розвалився у кріслі. – Не можна батькові з друзями посидіти у квартирі сина?

– Це моя квартира, – твердо сказала Ганна.

– Що? – свекор підвівся. – Ти на кого підвищуєш голос? Зовсім страх втратила?

У цей момент у кімнату увійшла Ольга Сергіївна з новою закускою:

– Що тут… Ой! Аню! А ти чого застигла? І чому кричиш на свекра?

– Вона мене виганяє із квартири сина! Подивися, яка вона огидна – поскаржився чоловік.

– Огидна? – Ганна майже кричала. — Це ви вдерлися у мій простір! На мою територію!

– Невдячна! – верещала Ольга Сергіївна. – Ми сина виховали, тобі з господарством допомагаємо…

– Де Артем? – перервала Ганна.

– А що Артем? – посміхнувся Віктор Павлович. – Син знає – батько завжди має рацію.

У цей момент у дверях з’явився Артем. Чоловік виглядав розгубленим.

– Що за шум? – спитав він.

– Артеме, – Ганна повернулася до чоловіка. – Це нормально? Твій батько влаштував тут…

– Ну, тато трохи переборщив, звичайно, – промимрив Артем, дивлячись у підлогу. – Але ти теж могла б бути м’якшою… Вони ж мої батьки…

І тут щось у Ганні обірвалося. Вона подивилася на компанію, на свекруху, на безвільного чоловіка, і раптово зрозуміла – досить.

– У вас рівно десять хвилин, щоб зникнути! А потім я викликаю поліцію, – спокійно сказала вона.

У кімнаті повисла оглушлива тиша. Тільки цокання годинника відміряло секунди, поки всі усвідомлювали сказане.

Ольга Сергіївна зблідла, схопившись за край столу, а Віктор Павлович повільно підвівся з крісла, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки пальців.

– Ти що собі дозволяєш? – процідив свекор крізь зуби.

Ганна дістала телефон і демонстративно поклала його перед собою:

– Дев’ять хвилин.

– Що ти твориш? – Ольга Сергіївна тремтіла від обурення. – Ми батьки твого чоловіка! Ти не можеш…

– Можу, – спокійно відповіла Ганна. – Це моя квартира! Моя територія! І я більше не дозволю вам тут командувати!

Артем раптом зрозумів серйозність ситуації. В очах дружини була незвичайна рішучість.

– Аню, поговорімо, – Артем зробив крок до дружини. – Ти ж розумієш, що це перебір…

– Що? – Ганна повернулася до чоловіка.

– Перебір – це коли твої батьки без попередження приходять! Перебір – це коли твоя мати порпається у моїх речах! Перебір – це коли твій батько влаштовує тут незрозуміло що!

– Та як ти смієш! – верещала Ольга Сергіївна. – Ми стільки для вас робимо…

– Вісім хвилин, – відрізала Ганна.

Віктор Павлович ступив уперед, нависаючи над невісткою:

– Ти пошкодуєш про це! Артеме, невже ти дозволиш своїй дружині так поводитися з батьками?

Але Артем уперше бачив таку Ганну. Куди поділася тиха, поступлива жінка, готова терпіти будь-які приниження, заради миру в сім’ї? Перед ним стояла незнайомка.

Артем спробував знову:

– Аня, люба. Обговорімо все спокійно. Батьки просто хотіли допомогти…

– Я втомилася, Артеме, – в голосі Ганни звучала нескінченна втома. – Втомилася бути зручною. Втомилася підлаштовуватися. Втомилася терпіти приниження! Ти не зміг захистити наш особистий простір. Не зміг поставити кордону.

– Але ж вони батьки! – благав Артем.

– Саме. Твої батьки. Не мої! І я більше не дозволю їм розпоряджатися своїм життям.

– Невдячна! – вигукнула Ольга Сергіївна.

– Ось, синку, бачиш з ким ти одружився!

– Сім хвилин, – перервала Ганна.

– І я наполегливо раджу витратити їх на збори, а не на крики.

Артем дивився на дружину, і вперше за всі роки їхнього шлюбу не бачив у її очах жодної краплі кохання. Тільки втома та рішучість.

Віктор Павлович та Ольга Сергіївна переглянулися. Щось у голосі невістки підказувало – вона не жартує.

Мовчки, підібгавши губи, вони почали збиратися. Друзі свекра, які до цього мовчки спостерігали за сценою, тихо вислизнули за двері.

Рівно через десять хвилин вхідні двері зачинилися за спинами свекрухи та свекра. Артем залишився стояти посеред вітальні, розгублено озираючись на всі боки.

– Аня… – почав він.

– Іди, – тихо сказала Ганна.

– Просто йди.

Наступного дня Артем намагався повернутись. Стояв під дверима, дзвонив, благав відчинити. Але Ганна вже ухвалила рішення. Заява на розлучення лежала в її сумці, а нові замки було встановлено ще вранці.

Розлучення пройшло напрочуд швидко і спокійно. Ні Артем, ні його батьки не намагалися більше нав’язувати свою присутність. Можливо, вони зрештою зрозуміли – є межі, які не можна переступати.

Минуло пів року. Ганна сиділа у затишному кафе з подругами, потягуючи запашний капучино. Сонце грало у її волоссі, а на губах грала легка посмішка.

– Як ти? – спитала Марина.

Ганна щиро відповіла подрузі:

– Чудово. Так, мій шлюб розпався. Але я знайшла себе.

– Не шкодуєш?

Ганна похитала головою. Шлюб з Артемом був помилкою – болісною, але необхідною. Тепер вона точно знала одне, що ніхто й ніколи більше не вказуватиме їй, як жити. У її будинку тепер панувала благословенна тиша. А рішення вона ухвалювала сама.

– Жалкую лише про одне, – усміхнулася Ганна.

– Що не зробила цього раніше.

Подруги зрозуміло кивнули. А Ганна подумала про те, як дивно влаштоване життя – іноді треба дійти до краю, щоб знайти сили почати все заново. І цей новий початок може виявитися кращим, що траплялося у її житті…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.