Мати тримала Світлану вдома. Коли всі дівчата і хлопці, голосно кричачи, грали у дворі у хованки, Світлана зітхала біля вікна.

— Досить сидіти там, йди уроки роби! – Прикрикувала мама.
— Я вже все зробила. Можна я піду погуляю?

— Гуляти тобі не можна. Зробила уроки – йди ший. Жодної хвилини без діла. Тільки так із тебе виросте людина.

Світлана йшла до кімнати і сідала за шиття. Вона була готова на що завгодно, щоб тільки не слухати повчальний материнський тон. Чому всі гуляють, а їй не можна? Чому?

Світлана ніяк не могла збагнути. Якось вона надумала не послухатися і пішла з подружками гуляти після школи.

Мати виписала їй такого ременя, що вона тиждень не могла сидіти на попі. Гуляння було влітку, на дачі. Всі діти з селища біжать на річку, а Світлана грядки підгортає.

— Свіже повітря, краса! – мовила мати. – Он бур’ян, пропустила.

І Світлана повзла до ненависного бур’яну, щоб вирвати його руками з коренем, або замолотити сапкою. Але легше не ставало.

Закінчивши школу і вступивши до інституту, Світлана вийшла заміж. За однокурсника Євгена. Щойно справивши вісімнадцятиріччя.

— Ти що робиш, зараза… — почала мати.
— Стоп! Мені вісімнадцять. Хочу заміж – виходжу заміж. Переїжджаю до чоловіка.

— До гуртожитку?! – Заволала мати.
— Та хоч у хлів. Аби від тебе подалі.
Мати зблідла і схопилася за серце.

— Ні. – Твердо сказала Світлана. – Навіть не починай.

Шлюбу судилося проіснувати менше року. Євген на дружній студентській гулянці випав з балкона дванадцятого поверху, де вони з друзями стояли. На похороні Світлана стояла біля труни, як належить скорботній дружині, і плакала. Більше тому, що так належить.

Молодого, красивого та веселого Женю було шкода, звичайно. Але вона не кохала свого чоловіка. Просто знайшла порятунок від матері. На поминках мати підійшла до Світлани:

— Повертайся додому, дочко!
Світлана подивилася на неї круглими очима. Вона збожеволіла? Повернутись до матері, яка вісімнадцять років не давала їй дихати? Ну, ні.

Світлана продовжила жити в гуртожитку, закінчила інститут, залишилася в ньому працювати. Спочатку секретаркою у проректора, потім почала потихеньку робити кар’єру по профспілковій лінії. Це було непросто, як і все в 90-ті роки, але Світлана дуже намагалася вижити без втручання матері.

Влітку підробляла у торгівлі. Одного разу до магазину за прийшов він. Андрій. Гарний, темноокий. Він усміхнувся Свєті, а потім почав заходити щодня. Потім зголосився проводити її увечері додому. Дійшли до гуртожитку.

— Ти тут живеш? – здивувався Андрій.
— Ну… так. Я працюю у цьому інституті. У мене кімната у гуртожитку. Окрема.

— Ясно. Стій тут.

Він зник. Світлана стояла-стояла, потім вирішила піти додому, як почула шум двигуна. З-за рогу з’явилася блискуча морда Мерседеса. Машина зрівнялася з нею, опустилося скло.
— Хочеш, я відвезу тебе до іншого життя? – Запитав Андрій.

І Світлана ризикнула. Що вона бачила у житті? Довгі роки знущання та короткий шлюб без кохання. Андрій увіз її в нове життя. Одружився зі Світланою.

У них з’явилася донька, Оля. Мама приїхала подивитись на онучку. Оцінила обстановку у квартирі, обвішану золотом Світлану:

— І чим твій чоловік займається?
— Він бізнесмен.

— Ну, так. – З сарказмом сказала мама. – Бізнесмен. Очевидно.

П’ять місяців після народження Олі Світлана з Андрієм були безхмарно щасливі. А потім він не прийшов додому.

Світлана металася від дочки, що плакала, до телефону. Обдзвонювала морги та лікарні. Вранці зателефонувала до поліції.

Зворотний зв’язок отримала ввечері. Її чоловіка знайшли із простріленою потилицею на лавці біля кінотеатру в центрі міста. Він так і залишився сидіти, тільки голова опустилася на груди, та пляшка випала з руки, і докотилася асфальтом до газону.

Після того, як не стало чоловіка почалася якась нісенітниця, внаслідок якої Світлана сама не помітила, як залишилася на вулиці з дитиною. Свекруха безжально позбулася сім’ї сина, їй не потрібні були ніякі нахлібники в квартирі, яка виявилася її власністю.

Якби Андрій знав, що помре – він би подбав про дружину та дочку. Але вмирати не збирався.

Світлану пожалів проректор. Пустив назад і на роботу, і до гуртожитку. Було важко, але вона впоралася. Все золото довелося продати.

Мати зрештою здалася, і коли онуці виповнилося чотирнадцять, допомогла дочці купити квартиру. Приїхала, кинула гроші з панського плеча:

— Купи собі вже кут якийсь. А то так і постарієш у цьому гуртожитку. Заміж тебе все одно вже ніхто не візьме.
— Чому? – Здивувалася Світлана, дивлячись на купу грошей на столі.

— То слава, люба, вперед тебе біжить. Ти – чорна вдова. Хто захоче зв’язуватись? Самогубців немає.

Світлана купила двокімнатну квартиру на околиці в новому районі. Коли затягувала коробки, допомагаючи вантажникам, зіткнулася на сходах із сусідом.

— Дівчино, ви збожеволіли?! – сплеснув він руками.
Сашко перетягнув Світлані всі коробки. Запропонував допомогу у ремонті. Там підкрутити, прибити.

Чаю разом попили. Згодом вина. Так потихеньку і з’їхалися. Квартиру Світлани здали, жили в Сашка.

— А чому ти один? Такий чоловік: із грошима, з руками… дивно. – Дивувалася Світлана.
— Нещодавно я розійшовся з дружиною. Кохання пройшло, втомились. За взаємною згодою розійшлися.

— Зрозуміло.
— А ти чому одна? Така гарна.

Світлана змінила тему. І після цього два роки вони прожили. Поки у Сашка не знайшли рак. Він запекло боровся.

Проходив усі процедури з мужністю та надією, переніс операцію. Вмирав удома. Ольга, яка покохала Сашка, у сльозах втекла до подруги. Світлана сиділа біля ліжка чоловіка і тримала його за руку.

— Чого ти зв’язався зі мною? Це я винна! Я чорна вдова. Не можу вже втрачати, втомилася, боляче як… – вона гірко розплакалася.

Сашко потягнувся погладити її по голові, посміхнувся і тихо пішов. Навряд чи він щось зрозумів, накачаний знеболюючими по саму маківку.

Ольга після смерті вітчима віддалилася від неї. Не дочекавшись повноліття, вона з’їхала до свого хлопця.
— Поки що, мам. Тримайся тут.

— О… скажи, а ти теж мене вважаєш чорною вдовою? – Запитала Світлана.
— Мам, ну що ти, мало що балакають. –

Пробурмотіла Оля, і пішла. Світлана пообіцяла собі не вступати у відносини. Так і мешкала одна. Напередодні свого п’ятдесятиліття Світлана вирішила, що саме час з’їздити у відпустку. На море.

Так вийшло, що доживши до своїх років, вона жодного разу не була на морі. Дурня якась і ганьба, але так уже життя склалося.

Зняла собі частину будиночка, ходила на пляж, на ринок та назад. Якось набрала собі фруктів повний пакет і тягла його до хати.

— Куди ж ви таке тягнете, дівчино! Ви з глузду з’їхали! – Хтось перехопив у неї пакет.
Світлана здригнулася.

— Ну, ні. Ні! Віддайте, не лізьте.
Симпатичний чоловік, приблизно її ровесник, сторопів від такої реакції. Але послухався. Щоправда, потім повернувся. Довго намагався хоча б почати доглядати, Світлана його вперто проганяла.

— Світлана, ви одружена? – спитав він у лоба.
— Ні!

— То в чому річ?
— Не має значення!

— Так. Ану розповідайте.
І вона розповіла. Якщо сам хоче – будь ласка! Вона чорна вдова і з нею не можна зв’язуватися. Ось так.

Данило вислухав її.
— Це все?
— А що? Мало?

— Тобі подобається тут? На морі? – Запитав він.
— Ну… так. Подобається. А що?

— Ні. Нічого. Ну, коли я вже знаю, можемо ми піти погуляти нарешті?

Світлана здалася. Вони пішли гуляти. І знову. І знову. Потім у ресторан. Потім ночувати до неї. А потім до нього.

— Я приїду за тобою. – сказав Данило, коли їхав.
Вона не повірила. А він приїхав. І відвіз її жити до моря. Нині вони будують там будинок.

— Як ти не побоявся? – Запитала Світлана, боячись злякати своє тихе щастя.
— Та дурниці це все. Просто погана слава. Ти поїхала, а вона там лишилася.

Світлана засміялася і обійняла Данила. Їй чомусь не було страшно. Вона повірила, що цього разу все буде добре.

КІНЕЦЬ.