– Ти що, хочеш мого сина зі світу зжити? – пролунав голос моєї свекрухи.

– Та ти тільки глянь на нього! Як стебелиночка в полі: худюсінький, змарнілий, – додала вона.

Я, не поспішаючи, витерла руки рушником і зітхнула. Дмитро, мій чоловік, в той час на дивані робив вигляд, що захоплено читає новини в телефоні. Але я-то знаю – він просто боїться встрявати в розмову.

– Світлано Петрівно, Дмитро сам обирає, що їсти. Він дорослий чоловік.

– Дорослий? – свекруха фиркнула і показала ще більше своє невдоволення.

– Та якби не я, він би їв одні бутерброди! У нього з дитинства організм слабкий, йому треба більше калорій! Ти мені не розказуй! – і з переможним виглядом виставила на стіл контейнер із її коронним шедевром – салом, запеченим у тісті.

Я мовчки подивилася на чоловіка, а той ніяково скривився.

– Мам, я ж казав, що не їм таке…

– Ой, мовчи! – перебила вона сина.

– Це тобі твоя дружина дивини у голову наклала! Нормальний чоловік має їсти м’ясо! І бажано жирне! Ти мені скажи, коли останній раз їв справжній борщ на реберцях, а не ось це… – вона зневажливо тицьнула на нашу вечерю – салат із квасолею та лососем.

– Мамо, мені так смачно і комфортно, – Дмитро нарешті підняв голову.

– Ой, та що ти розумієш? Я вчора Уляні дзвонила, так вона мені сказала, що твоя Марічка ще й вегетаріанка! Боже мій, куди цей світ котиться!

– Світлано Петрівно, – не стрималась я.

– Я не вегетаріанка. Я просто не їм жирну їжу, тому що вона шкодить здоров’ю. Дмитро теж так вирішив, ще до нашого знайомства, до речі.

– Ну так, ну так, – бурмоче вона, але в очах читається суміш злості та розгубленості.

Я вже знаю, що це не кінець. Це просто затишшя перед наступним буревієм. Вона ще не раз спробує «врятувати» свого сина від моїх «голодних» рук.

Пізніше того ж вечора ми з Дмитром сиділи на дивані. Я закуталась у плед і мовчу. Він нарешті піднімає очі від телефону і обережно каже:

– Ну… Вона ж з любов’ю…

– Дімо, – стукаю я його по плечу подушкою, – ну скільки можна! Я її поважаю, але це вже переходить межі! Вона мене взагалі не чує!

– Та я знаю, – зітхає він.

– Просто вона… Не зміниться.

– А я маю це терпіти?

Він мовчить. Я теж мовчу. У голові рояться питання, як ті розсипані по підлозі гречані зернятка.

Чи варто йти на принцип і пояснювати свекрусі, що її «піклування» давно перетворилось на диктат? Чи може справді краще, як каже моя мама, брати її банки, кивати і не звертати уваги? Але тоді вона ж ніколи не зрозуміє, що Дмитро – не маленький хлопчик, якого вона може годувати, чим заманеться.

А ви як думаєте? Як поводитись у такій ситуації? Чи є сенс переконувати свекруху, чи краще просто змиритися.

Джерело