Першого вересня Юля, похнюпившись, йшла зі школи з подружкою, Марійкою.

— Уявляєш, Марійко, — скаржилася Юля, — наша нова класна керівниця, Марія Федорівна…

— Ну? — шморгнула носом Марійка.

— Ой, Маріє. Нічого-то ти не знаєш, усе пропустила, поки гостювала в бабусі. Ця тітка тепер живе з нами, бо тато одружився з нею.

Марійка аж рота роззявила від подиву.

— На ній?! Звідки вона взялася, ця Марія Федорівна?

Юля зітхнула:

— Тато знайшов її в соціальних мережах. Колись давно вони вчилися разом. І тепер, коли мами не стало, тато вирішив замінити її тіткою Марією.

Марійка закотила очі.

— Повірити не можу, дядько Грицько одружився!

Юля сумно шморгнула носом і звично нахилилася всім тілом уліво. Так, згорбившись, вона і дійшла до будинку. На ґанку вже чекала баба Тася.

— Юлечка моя прийшла! — закричала бабуся, кидаючись до воріт. — Ах ти моя ягідка! Ну як ви тут без мене? «Ця» тебе не ображає?

Юля уткнулася обличчям у груди бабусі й схлипнула:

— Поки що ні!

— А ось нехай тільки спробує! Одразу біжи до мене й розповідай! Я-то на неї знайду управу! Нехай знає, що ти не безмовна сирота!

Є кому за тебе заступатися! А знадобиться — виведу зміюку!

Бабуся часто приходила в гості, носила пироги, готувала їжу, прибирала. Вона сильно здала, коли її доньки не стало, але трималася заради внучки.

Батько, Григорій, сильно змінився. Він став замкнутим, годинами міг сидіти в кріслі, дивлячись у порожній кут, і мовчати. По дому він нічого не робив. Добре хоч не взявся за чарку. У цьому їм дуже допомагала баба Тася. Вона була тещею Григорію, тому з ним майже не спілкувалася, але зате управлялася по господарству.

А от Юлі було найважче. Вона часто згадувала маму, зберігала її речі в маленькій валізі під ліжком, а під подушкою — мамину світлину. Її найбільшою мрією було побачити маму уві сні.

Так, у нових реаліях, що настали після відходу матері, вони прожили цілих два роки, перш ніж батько оговтався. Він задумливо дивився на доньку й хитав головою. Баба Тася, звісно, допомагала з господарством, але й проблем завдавала чимало.

Вона виховувала онуку на свій лад: дозволяла бігати з дітьми, коротко підстригла її, «щоб воші не завелися», приносила старі сукні покійної доньки, коли та була в Юлиному віці. Вона принесла п’яльця, спиці, прядку і почала привчати онуку до, як здавалося Григорію, непотрібних речей: шиття, в’язання, прядіння пряжі.

Спочатку він не звертав на це уваги, але раптом усвідомив, що в його домі живе маленька жінка, яка потребує жіночого виховання. А він, Григорій, цього дати не міг.

Недовго думаючи, він вирішив одружитися вдруге. Кандидатка вже була: торік на зустрічі однокласників він вигледів Марію. Вона була розлучена, жила сама, і, як сама розповіла, дітей у неї не було.

Після тривалого листування, що тривало майже рік, Григорій і Марія зрозуміли, що звикли одне до одного, прикипіли. Виявляється, листування зближує. Це в реальності люди часто набридають одне одному, а в розлуці почуття загострюються. Іноді так накривало хвилею ніжності, що аж горіти від неї хотілося.

Так Марія Федорівна й увійшла в дім вдівця господинею.

Баба Тася була не рада такому повороту подій. Вона перестала щодня ходити до зятя, відчуваючи себе зайвою. Тепер вона тільки іноді навідувалася до онуки, передавала гостинці й шепотіла на вухо:

«Як мачуха почне тебе ображати, одразу біжи до мене, я їй покажу, де раки зимують! Ну, з Богом, внученько, залишайтеся!»

…Марія Федорівна озирнулася в хаті й майже відразу встановила свої порядки.

— Де ти спиш, Юлечко, на печі в залі? Який морок. Ти що, бабця стара? Піч – не місце для сну!

У будинку було всього дві кімнати, розділені дверима, Марія поміркувала трохи і найняла працівників, які в короткий термін зробили до будинку прибудову з окремим входом. У цій новій прибудові вона спорудила для себе спальню і робочий «кабінет».

Першу зиму опалювали прибудову електронагрівачем.

Від побаченого баба Тася плювалася:

«З глузду з’їхала баба погана, бачиш що надумала, «кабінетик» їй подавай! А того не знає, що дров більше стане витрачатися. Та навіщо їй розширюватися, все одно не збирається дітей заводити, на трьох місця вистачало!»

До весни Григорій надумав поміняти опалення в будинку, привезли з міста газовий котел, провели комунікації.

Дізнавшись про це, баба Тася примчала до хати зятя з гучним плачем:

— Ти що ж, негідник, піч знесеш, яку мій чоловік клав?

Покійний тесть свого часу допомагав Григорію будувати хату і сам піч склав у великій залі.

— Не чіпатиму піч, хай залишається, не заважає, – запевнив тещу Григорій.

Та погрозила пальцем:

— Навіщо бабу нову послухав, хата й без прибудови була гарною.

— Хата то хороша, – погодився зять, – та кімнат замало.

Коли хату було приведено до ладу, Марія Федорівна на правах господині, взялася за падчерку. Відвела їй окрему кімнату, розтрусила всі речі Юлі, викинула весь «мотлох», який знайшла.

— І годі носитися вулицями як волоцюга! – суворо заявила вона. – Ти ж панянка! І поводитися повинна як дівчина, майбутня красуня.

За вказівкою мачухи, Григорій влаштувався на роботу вахтами і став бути відсутнім вдома місяцями, ось тут-то жінка і розійшлася.

Побачить смітинку на підлозі, давай кричати, у двері падчерці стукати:

— Юліє Григорівно, виходь, подивися, що в хаті коїться! Це хто ж насмітив, учора підлогу помили тільки!

Юля виходила і прибирала сміття, злилася: «Невже не могла сама прибрати, обов’язково кричати на весь будинок! Мегера!»

А як мачуха лаялася, коли бачила безлад у шафі падчерки!

Юля не хотіла «прогинатися» під вказівки мачухи. А та її змушувала працювати й чимало: поставила в обов’язки миття посуду, підлоги, приготування обіду.

І пиляла падчерку мерзенним голосом:

— Тобі Юлія вже п’ятнадцять стукнуло, період дитинства в тебе закінчився! Я як педагог, усе зроблю, щоб із тебе людину витесати! І як ти розмовляєш, що це за слівця?! Таких слів немає! Мені соромно за твою говірку, я в школі українську мову викладаю, а тебе навчити не можу!

Юля дорослішала і змінювалася характером.

Намагалася бунтувати:

— Не хочу, не буду, я не служниця вам!

І йшла гуляти, наплювавши на домашні завдання, посуд… З’являлася вдома затемна, мачуха знову лаялася. А потім Марія Федорівна не витримала і врізала дверний замок у двері Юлі та під час відсутності Григорія стала замикати падчерку в кімнаті.

— Посидиш у чотирьох стінах, замислишся! Я тобі дві книжки принесла з бібліотеки, поки не прочитаєш їх вголос – нікуди не вийдеш із кімнати!

Юля не розуміла, чому «прийшла тітка» так жорстко взялася за неї. Як часто вона ненавиділа її, як часто уявляла, як дасть ляпаса по бридкій вузькій мордочці мачухи, як стягне з її обличчя окуляри і розтопче їх, викинувши на підлогу.

Це пізніше, до двадцяти років, раптом прийшло усвідомлення, що мачуха «випестувала» з неї жінку.

Нехай і грубими методами, але прищеплювала вона Юлі обов’язки, привчала до дисципліни, порядку. Вона навчила її нехитрим методам, завдяки яким можна мати охайний і чистенький вигляд, пояснила, чому так важливо утримувати в ідеальному порядку особисті речі, підказала, що робити, щоб приємно пахнути і приховати жирний блиск обличчя.

Вона вчила її бути жінкою, в цьому немає нічого дивного, от тільки Юля зрозуміла це зовсім пізно, коли сама вийшла заміж і зіткнулася з першими проблемами наведення ладу у власному домі.

Коли Юлі виповнилося шістнадцять, мачуха якось зауважила за обідом:

— Дорога моя, ну й погладшала ж ти! Подивися на себе, в тобі цілих три мене вмістилося б!

І справді, речі на Юлі тріщали по швах, з’явилася задишка. І тоді мачуха придумала їй нову «забаву». Вона ввела обов’язкові розминку і біг вранці, заради цього не лінувалася викидати з ліжка падчерку аж о шостій годині ранку.

Цього їй здалося мало, і вона ганяла Юлю по селу ще й увечері. І сама бігла підтюпцем ззаду, шипіла вслід:

— Ноги вище піднімай! Руки теж! Та чому ти завалюєш корпус тіла вліво завжди?! А ну випрямися!

Юля зненавиділа мачуху, вважаючи маразматичкою.

До слова, вона не скаржилася на Марію бабусі. Дівчинка боялася за слабке здоров’я бабусі, міркувала так: вона вже втратила маму, якщо ще й бабусі не стане, вважай одна залишиться на білому світі.

Роки йшли, ось уже Юля вступила і поїхала вчитися в місто.

Мачуха довго волала, що Юлі потрібно вступати до інституту, у неї математичний склад розуму, тільки ледача.

Коли Юля відірвалася від дому і вирішила не послухатися. Їй захотілося вчитися у звичайному училищі, щоб не докладати зусиль.

Ще довго Юля тримала на мачуху й батька образи. Усе здавалося їй, що в хаті її перетворили на рабиню.

Баби Тасі не стало того ж року, коли Юля отримала диплом. В останній своїй розмові старенька видихнула в обличчя онучці:

— Нарешті ти виросла, Юлечко. Та на яку розумницю перетворилася. Я боялася, що мачуха загубить твоє життя, неправа я була. Вона добре виховала тебе.

Юля не погодилася з нею:

— Ти що бабуся, вона мучила мене, обзивала товстухою, закривала в кімнаті, щоб я не могла піти погуляти.

Баба Тася кивнула головою і посміхнулася їй:

— Усе правильно, тобі не потрібно було давати поблажок. А тепер я бачу, що в тебе все добре, допомога в тебе є. Мачусі спасибі скажи, адже вона не відвернула від тебе батька, і сама тобі стала матір’ю. А я втомилася, хочу піти.

Коли Юля виходила заміж, мачуха їй допомагала вибрати сукню. Уперше Юля поклалася на її смак, прийняла її поради.

І справді, дзеркало показало їй витончену наречену. Гарне виявилося вбрання, в міру блискіток, в міру складок, не химерно, але елегантно і притягує погляд.

— Дякую тобі за все, – зізналася Юлія. – Якби не ти, я, можливо, так і бігала б по селу, як безпритульна. Ти замінила мені маму, тітко Маріє.

Мачуха посміхнулася їй у відповідь:

— І тобі спасибі, дитино. За те, що дала мені можливість стати мамою для тебе.

І таке в житті буває…