Надія і Лариса дружили, здається, ще з перших класів. Разом гралися в класики, разом ходили до школи, разом закохувались і розчаровувались. Усе село знало: “де Надя, там і Лариса”. Навіть на випускному сиділи поруч, і коли хтось жартував, що їх не відрізниш, сміялись обидві.

Та життя розвело їх трохи по-різному. Надя вийшла заміж першою – за Петра, доброго, трохи простуватого хлопця з сусіднього села. Невдовзі переїхала в його хату, взялася до господарства, а потім і діти пішли – двоє, хлопчик і дівчинка.

Лариса ж усе не могла визначитись – то один залицяльник, то інший, і всі не ті. Та щоразу поверталась до Наді: поради питати, поскаржитись, а іноді й просто помовчати на кухні з чашкою кави.

– Ти щаслива, Надь? – якось спитала вона, коли діти спали, а Петро лагодив паркан.

– Та як сказати… – відповіла Надя.

– Усе просто, без особливостей. Але ж спокійно. А що ще треба?

Лариса тільки усміхнулась. Тоді Надя не надала цьому значення.

Минав час. Надя не помічала, як Лариса стала постійним гостем у їхньому домі. То пиріг принесе, то раптом зайде з новинами села, то попроситься переночувати, бо «вдома темно й страшно».

– Яка вона добра! – казала Надя Петрові.

– Як сестра мені, може, й ближче.

А Петро мовчав. Якось навіть обмовився:

– Твоя Лариса щось надто часта останнім часом…

– Та ну тебе! Ревнуєш? Вона ж одна, їй сумно.

І справді, Лариса лишалась сама. Її романи були короткими, завжди з драми, а розмови – з ноткою заздрості, яку Надя сприймала за втому.

Одного разу Надя почула, як у клубі дві жінки обговорювали:

– А чула, що Лариса казала, ніби Петро до неї залицявся?

– Та ти що? До подруги чоловік? Он воно як буває…

Серце забилось сильніше. Вдома вона тихо запитала Петра, той глянув здивовано:

– Що?! Та я, крім тебе, нікого в житті й не бачив. І вона… та ну, Надю, ти що, не бачиш, як вона тебе підставляє?

Але Надя не хотіла вірити. Не могла. Це ж Лариса. Стільки років поруч.

Та потім почали випадати інші дрібниці:

Кума сказала, що Лариса натякала, ніби в Наді чоловік гуляє.

Подруга зі школи розповіла, що Лариса «доброзичливо» натякала, що в Наді все в домі через чоловіка, бо сама б вона не впоралась.

А одна з виховательок у садочку якось пробурмотіла: “Ваша Лариса стільки всього розповідала про вашу родину… я думала, ви вже розлучаєтесь”.

Тоді Надя вперше замислилась: а скільки з її життя знає Лариса? Усе. Абсолютно все.

Вона відкривала їй душу, ділилася найінтимнішими речами, не думаючи про наслідки. А Лариса? Мовчки збирала – і обертала проти неї.

– Чого ти мені не сказала? – запитала вона чоловіка.

– Бо не хотів ранити. Ти така щира до людей, така довірлива… Та вона ж не подруга тобі. Вона тінь.

Сльози навернулись на очі.

Того вечора Надя не змогла заснути. Їй здавалося, що все життя вона тримала за руку людину, яка непомітно різала по пальцях.

Поволі, тихо, боляче.

Наступного ранку вона не відкрила дверей, коли Лариса, як завжди, прийшла із теплими млинцями.

– Надю, ти що? – здивувалася та.

– Не треба. І не заходь більше. Мені треба вчитись бути самій, без тіней.

– Ой, ти що, повірила тим сільським бабам? – спробувала пожартувати Лариса.

– Повірила собі. Пізно, але повірила. І вистачить.

Минуло кілька місяців. Було важко. Бо звикла – що поруч є “подруга”, є кому поскаржитись, розповісти, порадіти. Але разом із відсутністю Лариси зникла і тривога, і постійні плітки, і дивне відчуття, що тебе оцінюють і засуджують за спиною.

Одного вечора Надя сиділа з Петрові на лавці перед хатою, дивились на зорі.

– Як думаєш, я винна, що дозволила їй так близько підійти? – запитала.

– Ми всі іноді помиляємось у людях. Але важливо – помітити і зупинитись. Ти змогла. А це – сила.

Надя посміхнулась.

Бо справжні друзі – вони не чекають, щоб ти спіткнулась. Вони тримають тебе за руку, щоб ти не впала.

І вона нарешті це зрозуміла.

Джерело