– Любий, ну купімо дачу! Я б там таку красу навела – троянди, півонії, бузок, – Зоя мрійливо подивилася на чоловіка. – Уявляєш, як здорово буде влітку? Олежка на свіжому повітрі, ми всі разом.

– Знову ти за своє!

– Едуард роздратовано відклав газету. – Скільки можна про це? У нас і так клопоту повно, а ти зі своїми фантазіями.

– Чому фантазіями? Ну що тут такого? Невелика ділянка, будиночок. Я дивлюся на дачі знайомих, і так їм заздрю!

– Ось і їзди до знайомих! – перебив чоловік. – Нема чого гроші на вітер викидати. Це ж скільки всього потрібно – і інструменти, і розсада, і теплиця. А хто там працюватиме?

– Я буду! – палко вигукнула Зоя. – І не потрібна нам жодна теплиця. Пара грядок для душі, зона відпочинку, мангал, клумби з квітами. Хочу багато кольорів!

– Ага, а потім почнеться: «Едіку, допоможи те, Едіку, зроби це». Знаю я ці дачні історії!

Зоя ображено замовкла. Вже котрий рік вона намагалася вмовити чоловіка, але все без пуття. А їй так хотілося свого куточка, свого маленького Едему, де можна відпочити від міської метушні, посадити улюблені квіти, пригощати друзів шашликами.

– Все одно у мене буде дача!

– Уперто, навіть трохи по-дитячому, заявила Зоя.

– Мамо, а можна мені буде на дачі з друзями в наметі ночувати? – подав голос Олег, їхній десятирічний син, який до цього мовчки слухав батьків.

– У наметі?! – Едуард сплеснув руками. – Ось уже й дитина твоїми ідеями перейнялася! Немає у нас жодної дачі, й не буде. Крапка!

Він підвівся і вийшов із кімнати, а Зоя, важко зітхнувши, повернулася до своїх справ.

Кажуть, мрії мають властивість збуватись. Тільки часом зовсім не так, як ми собі уявляємо. І ціна у кожної мрії своя.

Саме так думала Зоя, оглядаючи щойно куплену дачну ділянку, стоячи на світлій просторій веранді, яка їй так сподобалася. Її мрія збулася, але це стало можливим лише після того, як її батька раптово не стало.

Ніхто не очікував – адже тато завжди стежив за здоров’ям, займався спортом. За тиждень вони з Олегом ходили на ковзанку…

– Дід навчив мене кататися спиною вперед! – хвалився син.

Від батька їй дісталася квартира, та деяка сума на його особистому рахунку – він завжди був дуже ощадливий, бо жив сам, коли не стало мами три роки тому.

“На чорний день”, – говорив він. Ось і накопичив. Зоя годинами сиділа в його кріслі, намагаючись усвідомити, що сталося.

Здавалося, що він просто вийшов кудись, і ось-ось повернеться. І було дуже важко розуміти, що це було зовсім не так.

А потім раптом подумала, що тепер вона зможе здійснити свою мрію. Так, тато її зрозумів би, схвалив. Він завжди казав: «Життя дається один раз, дочко. Не відкладай щастя на потім».

Так, вона продала квартиру, додала гроші з татових заощаджень і купила дачу, саме таку, яку хотіла! Едуард, звісно, ​​був проти, але вона просто його не слухала.

Дача стала для Зої справжнім душником. Вибиратися виходило не часто – робота, домашні справи, але хоча б у вихідні вона намагалася з’являтися на ділянці.

Розбила клумби, поставила садові гойдалки, облаштувала затишну веранду. Особливо тішило, коли приїжджали друзі – тоді дача оживала від сміху та розмов, наповнювалася ароматом шашликів, та дзвоном келихів.

Едуард з’являвся рідко – усе справи, зустрічі, наради… Але Зою це навіть влаштовувало. Тут, на дачі, вона могла відпочити й від чоловіка з його постійною зайнятістю, і від вічного невдоволення свекрухи, яка намагалася вчити її життя.

Зате Олег любив приїжджати на дачу. Особливо після того, як мама встановила у саду турнік, та поставила футбольні ворота.

Хлопчаки із сусідніх будинків частенько забігали до них поганяти м’яч. А одного разу Зоя дозволила синові з друзями заночувати в наметі – захоплення було неймовірне!

– Ти їх зовсім розбестила, – бурчала свекруха, що зазирнула якось на дачу. – І що за бардак скрізь? Іграшки розкидані, велосипед посеред доріжки…

– Це не бардак, Регіно Єгорівно, це ознаки щасливого дитинства, – усміхнулася Зоя, розливаючи чай. – Хлопчаки пограють, і все приберуть.

– А город чому не садиш? Тільки квіточки скрізь. А грядки? Овочі, ягоди. Навіщо ж тоді дача?

– Не хочу перетворювати місце відпочинку, на зону вічної праці. Кожен має свої уявлення про радість.

На щастя, свекруха приїжджала не часто, лише кілька разів, але щоразу обов’язково намагалася нав’язати Зої ідею грядок, теплиць, та плодових дерев. Це була її ідея фікс.

Через кілька місяців чоловік ніби ненароком заговорив про те, як важко доводиться зараз його сестрі Олені. Вона розлучилася з чоловіком, і залишилася із двома дітьми буквально на вулиці.

Зоя уважно слухала, охала й ахала, дивуючись, як жорстоко поводився з Оленою чоловік. Ну, як так можна? Ну всяке буває, кохання минуло, розлучайтеся, але виганяти дружину з дітьми з дому?

Невже не можна дати їм розв’язати питання з житлом? Ситуація настільки поглинула її, що вона навіть перестала слухати чоловіка.

– Зой, ти мене чуєш? – Едуард поцокав пальцями перед її обличчям.

Вона стрепенулась.

– Так, так, вибач, я щось випала, – перепросила Зоя.

– То що тепер з Оленою? Де вона житиме?

– Так я ж щойно сказав. Мати їй квартиру подарувала.

– Подарувала?

– Здивувалася Зоя.

– А сама, де жити збирається? Разом із ними? Але там же однокімнатна. Сподіваюся, вона не має наміру перебратися до нас?

– Так ось про це я й хотів поговорити. Ти ж знаєш, вона завжди хотіла жити за містом.

Зоя зрозуміла, про що йтиметься, але настільки не хотіла вірити в те, що чоловік міг хоча б подумати про це, що замість того, щоб обуритися, вона запитала:

– Куди ти хилиш?

– Ну, дивись, на дачу ти майже не їздиш, ну що душею кривити? Дай боже, двічі на місяць. Я завжди казав, що це дурість, не потрібна нам дача.

– Ти хочеш пустити туди свою матір?

– Ну, майже. Подаруймо дачу мамі?

– Ти серйозно вирішив, що я перепишу дачу на твою матір? – Зоя не могла прийти до тями від нахабства чоловіка.

– А чому ні?

– Бо це моя дача! Моя мрія, мій душник. Я там відпочиваю, – Зоя розгублено дивилася на чоловіка. Невже він реально не розуміє?

– Ну, а хто тобі заважає? Приїзди туди, як і раніше. Мама якраз наглядатиме за нею, допоможе з клумбами.

– Допоможе з клумбами? Кинь, вона ж їх знищить, та замінить грядками! Вона скільки разів казала, що дача не для квітів!

– Я з нею поговорю, вона залишить тобі палісадник.

– Не вдавай із себе недолугого! Що означає «вона залишить мені палісадник на моїй дачі»? Все, я навіть розмовляти про це не хочу.

– Не знав, що ти в мене така егоїстка. Мама віддала свою квартиру Олені, їй тепер нема де жити!

– Ну, вона ж про щось думала, коли робила це? На щось розраховувала?

Едуард зам’явся, і раптом Зою осяяло:

– Стоп, ти їй що, сам запропонував нашу дачу?

По погляду чоловіка вона зрозуміла – так і є.

– Як ти міг? – тихо спитала Зоя. – Це ж мій дім. Я купила його на татові гроші.

– Ну то й що? Мамі нема де жити!

– Їй було де жити. І не я в неї квартиру забрала. Це ваші інтриги, самі й виплутуйтеся!

Кілька днів у будинку стояла гнітюча тиша. Зоя та Едуард майже не розмовляли, спілкуючись короткими фразами лише про Олега.

Хлопчик притих, злякано поглядаючи то на маму, то на тата, але запитань не ставив – дитячим чуттям розумів – буде лише гірше.

Зоя механічно виконувала звичні справи – готувала, прибирала, ходила працювати. А в голові крутилася одна думка – як чоловік міг так вчинити? Спочатку пообіцяв матері її дачу, а тепер намагається тиснути, щоб вона погодилася на дарчу.

У п’ятницю ввечері, коли Олег уже спав, на порозі з’явилася Регіна Єгорівна. Без попередження – просто подзвонила у двері.

– Щось ви тягнете з оформленням дарчої, – з порога заявила вона, проходячи до вітальні. – Едік обіцяв, що все буде швидко вирішено.

Злість раптом вирвалася назовні. Ну, звичайно, син обіцяв – значить, можна навіть не питати її думки.

– Жодної дарчої не буде, Регіно Єгорівно, – викарбувала вона. – Я вже сказала Едуарду – це моя дача.

– Як це не буде? – Занервувала свекруха. – Я вже все розпланувала. Веранду знесемо, тільки місце займає. Город розіб’ємо, теплиці поставимо. А ці твої клумби… – вона зневажливо махнула рукою.

Божевільня якась! З чого свекруха вирішила, що може так безцеремонно вимагати віддати їй дачу? І Едуард…

Невже він так ненавидів її дачу? Але чому? Вона була там така щаслива. Хіба це погано? Ні, це не погано. Це чудово! Вона має право бути щасливою.

– Я сказала – ні.

– Що означає «ні»? – обурилася Регіна Єгорівна. – Едік обіцяв…

– Едуард не мав права нічого обіцяти! Це моя дача!

– Та годі вже! – в кімнати зайшов Едуард. – Скільки можна стверджувати «моя, моя»? Мати квартиру віддала, а ти…

– То вона не мені її віддала! Я їй нічим не зобов’язана, мені нема за що їй дякувати, мені нема за що їй платити! Квартиру віддала! – кричала Зоя.

– Чому я маю розплачуватись за її рішення? Вона сама подарувала житло Олені, сама! А тепер претендує на мою дачу?

– Ми всі маємо допомагати один одному! – Схопилася Регіна Єгорівна. – Я допомогла своїй дочці, тепер ти маєш допомогти мені!

– Мамо, йди додому, – втомлено сказав Едуард. – Ми самі розберемося.

Коли за свекрухою зачинилися двері, Зоя обернулася до чоловіка:

– З мене вистачить. Завтра я подаю на розлучення.

– Що?! – Едуард зблід. – Ти з глузду з’їхала? Через якусь дачу?

– Не через дачу. Через зраду. Через те, що ти вважаєш за правильне позбавити мене мого куточка щастя. Причому, я навіть не розумію, через що. Заради чого? Чому тобі так не дає спокою ця дача?

– Але ж я для сім’ї намагаюся! Ти ж із цією дачею зовсім на нас рукою махнула! Я майже не бачу тебе!

– Тобто тепер я занадто багато часу проводжу на дачі? Тобі було приємніше, коли я тінню ходила по квартирі, виконуючи твої прохання, поки ти сидів безвилазно за компом?

– Ти не можеш пробачити мені за те, що двічі на місяць тобі доводиться самому з холодильника діставати обід, що я приготувала? І не приплітай сюди Олега, він дуже любить мою дачу! Йому там добре!

– Припини істерику!

– Це не істерика! Це рішення. Завтра я подаю заяву на розлучення! І на поділ майна!

– Та ти… – задихнувся від обурення Едуард. – Та я тебе…

– Що? – спокійно спитала Зоя. – Руки будеш простягати? Чи засудиш? Роби що хочеш. Тільки врахуй – я не відступлю.

Вона обернулася і пішла у спальню. Едуард залишився стояти посеред вітальні, хапаючи ротом повітря, як викинута на берег риба. А за стіною спальні Олег, що прокинувся від криків батьків, сидів на ліжку, обхопивши себе руками.

Ранок наступного дня видався вогким і сірим. Зоя прокинулася рано – утім вона майже не спала цієї ночі. Едуард залишився ночувати у вітальні, і звідти довго долинали приглушені телефонні розмови. Напевно з матір’ю та сестрою…

Олег уже прокинувся і сидів на кухні, гіпнотизуючи нашвидкоруч зібраний бутерброд.

– Мам, ви з татом розлучаєтеся? – тихо спитав він, не зводячи з неї очей.

У Зої стислося серце. Як пояснити десятирічному хлопчику те, що й дорослим не завжди зрозуміло?

– Знаєш, сонечко, іноді так буває … – Почала вона, але Олег перебив:

– Через дачу?

– Ні, рідний. Не через дачу. Просто, іноді люди більше не можуть жити разом. Навіть, якщо колись дуже любили один одного.

У дверях з’явився Едуард – неголений, з почервонілими очима.

– Поговоримо? – хрипко спитав він.

Зоя кивнула:

– Олежка, йди поки до себе, гаразд?

Коли син пішов, Едуард важко опустився на стілець.

– Я всю ніч думав, – почав він. – Я намагався зрозуміти, може, ти маєш рацію в тому, що я… Ну сердився на тебе через дачу. Але я знаю, що ти не маєш рації.

– Просто я ж бачу, як ти там втомлюєшся, мені боляче бачити тебе такою. Ти ж міська дівчинка! Це для моєї мами нормально жити на землі, копатися на городі. Вона у цьому, як риба у воді.

– Так, я розумію, тобі подобаються твої клумби! Це здорово, адже можна зробити так, щоб усім було зручно.

– Мама буде підтримувати будинок і ділянку, ти будеш розводити квіточки в палісаднику, у Олени буде своє житло, а в мене щаслива і відпочила дружина. Що у цьому поганого?

– Яка чудова картинка! Ось тільки ти забув одну річ – я шалено хотіла дачу! То була моя мрія! І я там щаслива! Там, а не тут! Ти не думаєш про мене! Ні секунди!

Едуард мовчав. Заперечити просто нічого.

– Все закінчено. Я подаю заяву на розлучення, – спокійно сказала вона. – За годину зустрічаюся з юристом, щодо поділу майна.

Далі все закрутилося, як у калейдоскопі: юристи, документи, суди … Едуард намагався довести, що дача – спільно нажите майно, але зазнав невдачі.

Надто вже було очевидно, що дача куплена на гроші з продажу успадкованої квартири. А ось їхня квартира була куплена у шлюбі, та на спільні гроші. Її довелося продати, а гроші поділити.

Свою частку вона використала, як перший внесок за двокімнатну квартиру. Важко, але що вдієш – синові потрібна своя кімната.

Регіна Єгорівна намагалася скандалити, погрожувала, навіть прийшла до Зої на роботу, та влаштувала істерику прямо в офісі.

Але користі від цього не було. Крики і погрози свекрухи ніби розбивалися об невидиму стіну – стіну її рішучості.

Найважче було з Олегом. Складно прийняти нову реальність. Йому довелося змінити школу, шукати нових друзів, звикнути, що батьки більше не були разом, що вони бачаться з татом лише у вихідні.

Зої було важко дивитися, як бідкається син, але вона розуміла, що, якби вона залишилася, гірше було б усім, у тому числі й Олегові.

Через рік Зоя сиділа на своїй улюбленій веранді, потягуючи ранкову каву. Осінь видалася особливо теплою та сухою. Вітер зривав з дерев останнє листя. Саме тому вони з Олегом вирішили провести канікули на дачі.

– Мамо, я гуляти! – Олег вискочив на ґанок, звично цмокнувши її в щоку. – Хлопці вже мене чекають, на велосипедах покатаємось!

– Далеко не їдьте! І на обід щоб був удома.

Зоя посміхнулася, дивлячись услід синові. Розлучення далося йому не легко, але тут, на дачі, він завжди оживав.

Може, тому, що тут нічого не змінилося – ті ж гойдалки, ті самі футбольні ворота, ті ж друзі по сусідству. А може, просто навчився жити по-новому.

Вона й сама навчилася. Так, платити іпотеку не просто, доводиться заощаджувати. Але ніхто не претендує на її дачу, на її ідеальне місце.

Ніхто не планує за її спиною, як розпорядитися її майном, та її життям. Ніхто не вказує, де посадити квіти, а де картоплю. Ніхто не вимагає «жити, як належить».

Відносини з Едуардом поступово вирівнялися – просто тепер вони спілкуються лише з приводу сина. Регіна Єгорівна в її житті більше не з’являлася. Начебто, їй, все ж таки довелося жити разом з Оленою. Що ж, у кожного свій шлях…

Зоя поставила порожній кухоль на столик, і потягнулася. Попереду вихідні, приїдуть друзі – будуть смажити шашлики, базікати про все на світі, сміятися … Все буде, як і раніше – і все ж таки по новому! І їй це подобалося…

КІНЕЦЬ.