– Ти серйозно прийняла мою маму за головну проблему, Ярино – роздратовано кинув Віталій, ледь переступивши поріг. – А я от думаю, що це твоя мама розпалює вогонь ще більше.

Я глянула йому в очі й відразу збагнула – нас чекає нелегкий вечір. Бо коли свекруха і моя мама беруться до справи, світ навколо втрачає спокій. Але все почалося не сьогодні і не вчора.

Думаю, варто розповісти, як ми докотилися до того, що навіть сусідка з нашого поверху вже не лише прислухається, а й попкорн готує, коли чує, як кричать дві енергійні жіночки.

Мені 27, я живу з Віталієм у невеликій квартирі в новобудові. Одружилися рік тому, коли вирішили, що вже готові до дорослого життя. Виявилося, що готові ми не так до дорослого життя, як до постійних “парадів” наших мам. По-іншому не назвеш ці їхні візити.

Віталина мама – Галина, дуже турботлива, але трохи надмірно контролює кожен крок. Зайде додому без попередження і почне перевіряти, які продукти ми купуємо, в який спосіб прибираємо.

Якщо я готую борщ, вона неодмінно зауважить, що робить це краще. Якщо ми хочемо провести вихідні самі – вона дивується, навіщо нам закриватися, як у норі.

Моя мама – Оксана, теж ніби з добрих спонукань, але різниця в тому, що вона вміє бути жорсткою, коли зачеплять її доньку. От і виходить, що кожен візит Галини завершується поясненнями від Оксани, хто в нас тут господиня.

А я між ними, мов між молотом і ковадлом, намагаюся залагодити конфлікти. Іноді Віталій теж пробує стати посередником, але це схоже на намагання заговорити грозу.

– Твоя мама знову хизується тим, що вона “лікар усіх питань” – поскаржилася я йому минулого тижня, коли Галина прийшла “провідати”, а насправді перевірити, чи все роблю правильно.

– Вона змусила мене відкрити шафки на кухні, докоряла, що там “не так посортовано” і взагалі натякала, що мені бракує порядку.

– Та вона просто хоче допомогти, – знизав плечима Віталій, намагаючись не розпалювати сварку.

– Не звертай уваги.

Я, може, й не звертала б. Але потім зателефонувала моя мама і почала розпитувати, чи все в мене гаразд, чому я така засмучена. Я знічев’я взяла й поділилася враженнями. А вона відповіла коротко – Зараз усе вирішимо. Я навіть не встигла перепитати, що вона мала на увазі, бо телефон уже мовчав.

Наступного дня приходить моя мама, причому на ту ж саму годину завітала й Галина. Вони й раніше перетиналися, але тоді ми з Віталієм примудрялися згладити кути.

Цього разу мама вирішила вступити в “битву” без підготовки. Щойно Галина почала щось коментувати про наше прибирання, мама запитала спокійним тоном:

– Галино, а чому ти взагалі вважаєш, що маєш право нав’язувати Ярині власні порядки?

Галина спочатку розгубилася, а потім кинула цілою тирадою: – Тому що я – мати Віталія. Я знаю, що для нього краще. До чого тут Ярина? Я їй не диктую, але маю право оцінювати те, що бачу.

– А я мама Ярини – не стрималася Оксана – і теж “маю право”. Хочу, щоб моїй дитині ніхто не вказував, як жити, особливо у власному помешканні. Віталію потрібна турбота, а не контроль.

Звісно, все пішло по похилій. Підвищені голоси, уїдливі коментарі, а згодом і взаємні звинувачення. Я лише стояла в кутку з відкритим ротом, а Віталій час від часу втручався – Мамо, прошу, ти ж сама казала, що любиш наш дім, чому тоді поводишся так наполегливо? – або – Пані Оксано, ми вдячні вам за підтримку, але не треба розпалювати сварку.

Та вони його майже не чули. І от, коли галас був найбільший, у дверях побачила сусідку з п’ятого поверху, яка витягла голову і навіть не приховувала цікавості. Здавалося, ще трохи – і вона вмоститься з попкорном.

Пізніше того ж дня, коли обидві мами “з гордим виглядом” розійшлися хто куди, ми з Віталієм сіли на диван абсолютно виснажені. Він тримав у руках дві чашки чаю, я дивилася на стелю й думала, що це все колись мусить завершитися.

– Слухай, Ярино, – першим озвався він.

– Як гадаєш, що нам робити? Може, поговорити з ними окремо?

– Спробуй, – знизала я плечима.

– Але боюся, що вони знову знайдуть привід зустрітися саме в нас і влаштувати ще один “дует”.

– Я тільки хочу, щоб ти пам’ятала – я на твоєму боці, – тихо промовив він, дивлячись мені просто в очі.

– Я знаю, що моя мама може бути надмірно прискіпливою, але я й не очікував, що твоя почне так відчайдушно тебе захищати. Усе це обертається на безкінечні суперечки.

– Мені шкода, що ми досі не можемо жити спокійно, – відповіла я.

– Але має ж настати момент, коли вони обидві зрозуміють, що це наш дім і наші правила.

Як це не дивно, наступного тижня жодна з мам не приходила. Ми навіть почали думати, що, можливо, сварка хоч на щось їх надихнула.

Але ні – телефони розривалися від натиску, кожна з них хотіла довести, що не винна у конфліктах. Одного дня моя мама заявила – Я приїду в суботу і все їй поясню, нехай не думає, що має монополію на Віталія. А Галина з’явилася вже в п’ятницю ввечері, мовляв

– Хочу з тобою поговорити, Ярино. Мені треба зрозуміти, чому ти не реагуєш на мої поради.

Вони розминулися на добу, але всі розуміли – чергова буря вже близько. Тільки ми з Віталієм не могли збагнути, як це владнати. Можливо, варто дати їм висловитися і розійтися. А, можливо, треба поставити чіткі межі: ми дорослі люди, і наш дім належить нам, а не їхнім амбіціям.

Як би там не було, у мене питання до вас, друзі. Ви колись потрапляли в таку ситуацію, коли обидві мами – ваші чи партнера – влаштовували між собою змагання за першість і не давали жити спокійно? Якщо так, то як ви знаходили вихід із цього напруженого трикутника?

Джерело