– Ти серйозно думаєш, що я поїду до Італії? – запитала я, коли моя старша дочка, Соломія, простягнула мені тоненький конверт із авіаквитками. Вона знизала плечима й обережно усміхнулася, немов боялася, що я от-от викину ті квитки у смітник.

– Мамо, ти ж завжди говорила, що мрієш побачити світ, – тихо відповіла вона, уникаючи мого прямого погляду. – Просто тобі ніколи не випадала нагода.

Я – Анна, мені п’ятдесят три. Все моє життя крутилося довкола роботи, готування, прибирання та нескінченного списку хатніх справ. У мене дві дорослі дочки – Соломія та Настя, і чоловік Нестор.

У нас велика хата в передмісті Львова, город, собака на прізвисько Гук і сусіди, що знають про кожен наш крок.

Я завжди вважала, що моє щастя – це забезпечувати комфорт родині. І все ж іноді, коли дивилася на далекі горизонти за вікном, душа тьмяно тремтіла, ніби хотіла вирватися на волю.

Але ж мрії – це лише мрії, правда? Така була моя установка, поки Соломія, змовившись із Настею, не купила мені та моїй молодшій сестрі Оксані паломницьку подорож до Італії.

Спочатку я навіть не думала розглядати цю пропозицію всерйоз. Мене лякали літаки, чужина, мовні бар’єри, і головне – а хто ж варитиме борщ для Нестора й доглядатиме Гука?

– Навіщо мені кудись їхати? – заявила я Насті, коли вона прийшла увечері в гості. – Я не хочу залишати тата самого. Та й Оксані буде краще без мене, вона легка на підйом.

Настя зітхнула й глянула на мене уважно:

-Мамо, коли ти востаннє виходила з кухні не для того, щоб виносити сміття чи йти в магазин?

Я мовчки відвела погляд. Їй не довелося довго чекати відповіді – це було важке запитання.

Поки Настя та Соломія намагалися мене переконати, Оксана ледве стримувала радість. Вона телефонувала чи не щогодини:
– Анно, це ж Італія. Рим, Ватикан, собор святого Петра. Море емоцій. Ти не уявляєш, наскільки це може змінити життя.

– Я не хочу, щоб хтось організовував моє життя, – відповідала я напружено. – У мене все сплановано, і я не збираюся ризикувати.

Але насправді мене переслідував страх. Я боялася зрозуміти, що витрачаю своє життя на нескінченне миття підлоги та приготування їжі, а поза домом кипить інший світ, до якого я, можливо, вже не належу.

Одного вечора Нестор, дивлячись футбольний матч, раптом обернувся до мене:

– Анно, а чого ти така засмучена? Це ж велика честь – доньки організували тобі подарунок. Я от би не відмовлявся.

– Серйозно? Ти що, впораєшся без моїх вареників, котлет і супів?

Він знизав плечима:

– Я вже дорослий, навчуся щось готувати. Час і тобі подбати про себе.

Тоді я вперше відчула поштовх. Може, справді настав момент подумати про власне життя?

У день відльоту я все ще вагалася. Оксана чекала мене в аеропорту Польщі, як ми й домовлялися. Дочки заздалегідь оформили квитки й необхідні документи, тож практично ніяких клопотів не лишалося. Та коли я сиділа в таксі й дивилася на знайомі вулички, серце калатало так, ніби я зібралася на край світу.

– Приїхала, – усміхнулася Оксана, підходячи до мене з розпростертими обіймами. – Я ж казала, що ти не відмовишся.

– Не будь такою впевненою, – пробурмотіла я, хоча й розуміла: вороття вже немає.

Політ минув у тремтінні. Я вчепилася в підлокітник крісла так, що пальці аж зніміли. Оксана навпаки була у захваті – вона примудрилася навіть заприятелювати з сусідкою, яка прямувала з Івано-Франківська до Рима. Мені ж хотілося просто заплющити очі й щоб усе це швидше завершилося.

Перше враження від Італії – сонце, яке лупнуло мені в очі, коли ми вийшли з літака. Повітря було теплим, навіть занадто гарячим для мене, а навколо звучала італійська мова. Я відчула себе школяркою-першокласницею, яка не знає ні слова з підручника.

Наша паломницька група була досить великою. Отець Василь, що очолював подорож, виявився життєрадісним і веселим. Ми з Оксаною не встигли оглянутися, як нас уже повезли оглядати базиліки, старовинні квартали й безліч музеїв. На кожному кроці – історія, яку ще треба було встигнути осмислити.

– Втомилася? – спитала Оксана, коли ми поверталися до готелю після першого дня екскурсій. Я ледве тягнула ноги.

– Втомилася і водночас захоплена, – зізналася я. – Ніколи б не подумала, що буду ходити римськими вуличками, а не сидіти біля плити вдома.

На другий день я вже відчула, як у мене відкривається друге дихання. Бездоганний смак італійської кави на маленькій площі, бруковані доріжки, на яких історія мовби озивалася через кожен камінчик, і місцеві жителі, що посміхалися нам у відповідь, навіть не знаючи, хто ми. Усе це так контрастувало з моїм звичним життям, що я почала розуміти: вікно можливостей є завжди, лише потрібно захотіти його відчинити.

Повернувшись додому, я вже знала, що моє життя ніколи не буде колишнім. Настя та Соломія з нетерпінням розглядали мої фотографії, слухали розповіді, а Нестор, здається, трохи ревнував до всіх тих емоцій, бо бачив, як я розквітла за ці кілька днів.

-Може, досить уже того прибирання і готування? – піджартував він, коли я вп’яте за вечір почала говорити про найсмачнішу пасту, яку ми з Оксаною скуштували на затишній вуличці в Римі. – А то я боюсь, що ти скоро вигадаєш нову подорож і знову нас усіх покинеш.

Я посміхнулася:

-Знаєш, а може й вигадаю. Чого мені тепер сидіти на одному місці?

Звісно, хатні справи ніхто не скасовував, але я відчула, наскільки вони не повинні бути серцевиною мого існування. Я зрозуміла, що варто інколи вийти за межі власного комфорту, покинути цю зону безпеки, навіть якщо це лякає.

І тепер, обертаючись назад, я дивуюся, як багато сил я витрачала на страх і як мало – на щось нове. Скільки можливостей я пропустила, бо думала, що мрії – то не для мене.

Та, вочевидь, ніколи не пізно змінити думку. І от тепер мене тягне в нові мандри. І не лише мене – Нестор теж почав цікавитися туристичними маршрутами.

Але хоч я й відчула цей смак свободи, у мене залишилися певні питання, які я хочу поставити і вам. Чи варто повністю присвячувати себе родині, забуваючи про власні мрії та прагнення? Чи правильно відмовлятися від подарунків долі тільки тому, що нас лякає новизна й невідомість?

Як ви вважаєте, чи можна і в зрілі роки відкрити в собі жагу до пригод і почати жити трохи сміливіше?

Джерело