Це ти винувата, що в тебе немає грошей. Ніхто не змушував тебе виходити заміж і народжувати дітей — це мені в обличчя кинула мати, коли я звернулася по допомогу.

Коли мені було двадцять, я вийшла заміж за Ігоря. Зняли крихітну однушку на околиці Харкова. Працювали обидва: він — на будівництві, я — у аптеці. Жили скромно, але вистачало. Мріяли назбирати на свою оселю, і тоді мені здавалося, що все реально.

Потім народився Данилко. За два роки — Олег. Я пішла у декрет, Ігор почав брати додаткові зміни. Але навіть з його переробками грошей не вистачало. Все йшло на підгузки, суміші, лікарів, комуналку і, звісно, оренду. Лише за неї ми віддавали половину його зарплати.

Я дивилася на наших малюків і кожного ранку прокидалася з тривогою: а якщо Ігор захворіє? А якщо нас попросять з’їхати? Що тоді?

Моя мати жила сама у двокімнатній хрущовці. Бабуся — теж. Обидві — у місті. І в обох — вітальні пусті. Я не прошу палац, думала я. Лише на час. Поки діти маленькі. Поки не станемо на ноги.

Я запропонувала мамі переїхати до бабусі: нехай живуть удвох, а ми б зайняли її квартиру. Там би вистачило місця — усього-то ми з Ігорем та двоє діточок. Але мама навіть слухати не захотіла.

«З бабусею жити?» — скривилася вона. «Ти з глузду з’їхала? Мені що, життя закінчилося? Я ще молода. А з бабусею — тільки нерви собі зіпсуєш. Живи, де хочеш, але мене не чіпай».

Я мовчки зглотнула. Але потім подзвонила татові. Він давно живе з новою дружиною. У них велика чотирикімнатна квартира, і я сподівалася, що візьме до себе бабусю. Адже бабуся — його мати. Але він теж відмовився. Сказав, що в нього діти від другого шлюбу, і «у квартирі й так усі куточки зайняті».

У розпачі я знову подзвонила мамі. Ридала. Благала хоча б на деякий час прихистити нас. І тоді вона кинула мені в обличчя:

«Це ти винувата, що в тебе немає грошей. Ніхто не змушував тебе виходити заміж. Ніхто не просив народжувати дітей. Хотіла дорослого життя — отримуй. А тепер розв’язуй свої проблеми сама».

Мене ніби струмом пройняло. Я сиділа на кухні з телефоном у руках, і всередині все розвалювалося. Це мені говорить моя мати. Жінка, яка мала бути моєю опорою. Я не просила багато — лише куток, трохи розуміння.

Наступного дня ми з Ігорем обговорювали, що робити. Єдина, хто відгукнувся на наш біль — це його мама, Наталка Степанівна. Живе за містом, у приватному будиночку. У неї є кімната, і вона з радістю прийме нас. Каже, допомагатиме з дітьми, доглядатиме, поки ми працюємо.

Але я боюся. Це не місто. Це село. Там немає поліклініки, нормальної школи, навіть транспорта. Боюся, що переїдемо — і назавжди там залишимося. Що діти виростуть без можливостей, без майбутнього. Що я сама опущу руки, відріжу себе від життя.

І все ж вибору в нас немає. Мама відмовила. Бабуся занадто стара, щоби нас прийняти. Тато не вважає нас сім’єю. І я стою на роздоріжжі: йти в нікуди — чи прийняти чуже, але щире плече.

Знаєте, що найгірше? Не те, що нам важко. Не те, що ми бідні. А те, що рідні — ближчі за кров — виявилися далі за все по суті. І мені страшно не за себе. А за своїх синів. Щоб вони ніколи не дізналися, як це — бути непотрібними власній бабусі.